Прийшли розпучливі вісті про нові мадярські звірства. Старенького Бокшая, відомого українського патріота, в Ужгороді в тюрмі мадяри побили до смерті.

А мадяронські недобитки, не маючи можливості провадити шкідницьку працю в Карпатській Україні, почали в Празі видавати “Дневник”. Цькують, виливають на українців найбрудніші помиї, а чехи це терплять. Наші урядові чинники роблять заходи, щоби ту шмату застановити.

Польська преса вимагає спільної границі з мадярами. Стільки раз думав я над тим. Ще було б зрозуміло, коли б хотіли забрати Карпатську Україну собі… Але ж вони хочуть нас віддати мадярам на вічну поталу! Так і пишуть, просто, безцеремонно, не тільки пишуть, але і всім своїм державним престижем вимагають, посилають міністра Бека від Савла до Павла, щоб тільки не бачити цю маленьку державу, яка не може ні в якому разі бути їм шкідливою. Слов’яни нас – також слов’ян – готові запропастити на віки вічні, готові кинути брутальному, некультурному мадярові на знущання! Дурень, ідіот той, хто вірить ще у якесь слов’янофільство, бо слов’яни, як видно, не доросли ще до того, щоб федерувати. Неначе бестії, один слов’янський народ пожирає іншого, щоб потім і самому загинути. Цілий світ міг би дрижати перед могутнім слов’янством, а так – пропадуть вони, взаїмно пожеруть один одного, якщо заздалегідь не прийдуть до розуму.

В Празі помер надрадник Данило Стахура, відомий просвітянський діяч. Старий працівник, родом із Самбірщини, що прибув до нас перед двадцяти роками. Хоч уже старий, сам тяжкий, але не було такого просвітянського здвигу, щоб він не брав участі в ньому. З лекціями об’їхав цілу Карпатську Україну.

З прикордонних сіл щодня прибувають до столиці депутації, щоб при порядкуванні границь не віддано їх мадярам. Ось і Фанчиків послав людей благати за них. З мадярами не хочуть бути під одним дахом…

З англійської позички обіцяють і нам щось дати на інвестиції, але грошей і досі нема, хоч уже там, кажуть, третина асигнована. Журимось, як наладнати перервані шляхи. Та чи нову залізничну дорогу побудуємо, чи ні, перервані “хвости” – на думку фахівців – вже весною зв’яжемо таким чином, що севлюську вузькоколійку зв’яжемо через Сваляву з турянською, і будемо мати хоч провізоричну лінію, бо чеськими військовими автами не навозишся.

Бідні залізничники! Втікають з мадярського Ужгорода, хоч знають, що і тут не з медом. На пероні ужгородського двірця стояли наші делегати, повертаючи з переговорів у Мадярщині. Розмовляли по-українськи. В цей мент підійшли до них два залізничники з рясними сльозами в очах, почувши свою рідну мову. Заявили, що вони з мадярами не зістаються, залишають посаду, сім’ю, хату і їдуть між своїх людей… Так і зробили.

Джерело: Василь Гренджа-Донський. Щастя і горе Карпатської України