Ю. Шанта: Героїчний фінал Українського Пласту на Закарпатті

Випадок хотів, щоб другі українські визвольні змагання започаткував кошовий пластунів при бувшій ужгородській Учительській Семінарії в березні 1939, а продовжував їх також вихованець Пласту Роман Шухевич аж до своєї лицарської смерти в березні 1950.

Однак не є випадком, що на Закарпатті пластуни стояли в передових лавах борців проти мадярів. Це передбачив навіть чужинець, нотар чеської національности, три роки раніше.

У 1936-му році у селі Кальнику відбулася зустріч ужгородських і мукачівських пластунів. Після цієї зустрічі згаданий чех ось що сказав до місцевого пластуна Юрка Бороша (загинув з німецької руки в Україні):

“Ми, чехи, маємо свою державу, але ми її втратимо. Ви, українці, не маєте своєї держави, але ви її здобудете”.

Це пророкування ще не здійснилося, але той чех збагнув, що українська пластова молодь була готова боротися за найвищий національний ідеал — власну незалежну, соборну державу.

Провідником ужгородських пластунів на стрічі був кошовий Михайло Козичар. Завдяки всебічній помочі бувшого мукачівського пластуна Михайла К(іштулинця) Козичар був спроможний три роки пізніше повести ужгородських семінаристів до бою з гонведами.

Загально принято називати борців за волю Срібної Землі Карпатськими Січовиками, немов вони всі були членами напівмілітарної організації Карпатських Січовиків у сірих мундурах із мазепинками. Так воно не було. Збройна боротьба з мадярами мала спонтанний характер. За зброю бралися не тільки хустські Січовики, в котрих склад входили українці зі всіх українських земель, але найбільше було недавно прибулих хлопців із Галичини, переважно з Лемківщини. До боротьби ставали також молоді закарпатці, які не тільки ніколи не носили січових мундурів, але навіть взагалі не були формально членами Карпатської Січі. Для прикладу, гурт хлопців, що повертався зі зброєю із чеського війська на Березнянщину, заатакував гонведів під горою Темник, на південь від Пере-чина. Проти мадярів виступали також українці, що служили при пограничній фінансовій сторожі, зокрема під Виноградовом та Іршавою.

На спеціальну увагу заслуговує спонтанний збройний виступ бувших ужгородських семінаристів на Красному Полі під Хустом.

Це передовсім тому, що, хоч не мали потрібної для того військової підготовки, вогнем із крісів, а передовсім із трьох ручних скорострілів, завдали переднім лавам гонведів на роверах поважні втрати, а решту змусили до відвороту. Щойно свіжі лави гонведів перемогли семінаристів. В бою відзначилися кулеметники, що вогнем прикривали відступ частини хлопців, коли гонведи почали окружати їх. Завдяки кулеметникам опір не скінчився другими Крутами, бо деяка частина семінаристів врятувалася.

Цей збройний виступ знайшов широкий відгомін на Закарпатті, зокрема серед студентської молоді. Місце бою стало свого роду святим місцем на Закарпатті, часто відвідуване молоддю. Ця подія спричинилася у великій мірі до поглиблення і закріплення української національної свідомости під мадярською окупацією. Нерідко із дітей змадяризованих батьків виростали свідомі українці. Навіть Юрій Смолич у своїх спогадах про подорож по Закарпатті із Юрієм Яновським згадує, що вони стрінули сімнадцятилітнього гімназиста, який висловив жаль, що не міг служити у “війську Волошина”, бо ще був занадто молодий.

Після бою на Красному Полі професор Ужгородської Учительської Семінарії Мураній, що взагалі не почував себе українцем, сказав до студентів: “Ніколи не смієте забути за них (поляглих). Вони згинули за рідний край”.

Тільки два бувші семінаристи, учасники згаданого збройного виступу, після війни опинилися на північно-американському континенті. Це і є причиною, що український читач майже нічого не знає про цю значну подію.

Тому я хочу поділитися своїм спогадом про перебування семінаристів в останні двадцять чотири години перед боєм. Я не був семінаристом, тільки випадково долучився до них. Тому не був ознайомлений як слід з деякими справами. Зокрема не знав, яку конкретну ролю мав відіграти проф. Яків Голота, якого дехто згадував у зв’язку із цією подією. Я знав добре проф. Голоту вже раніше. Він був улюблений між семінаристами як добрий український патріот і, мабуть, чимсь спричинився до рішення семінаристів іти на фронт. Однак я ні разу не бачив його між семінаристами за цілу добу, тому і не згадую його.

Які ідеали присвічували семінаристам дорогу, коли вони ішли на прю із стократно переважаючим ворогом — це найкраще з’ясував провідник Михайло Козичар. У січні 1939 на пластовому з’їзді в Хусті він ось що сказав (цитую із книжки Степана Папа-Пугача “Пластовий Альманах”, Видання ЮГ, Рим 1976, ст. 131):

„Над землею кн. Корятовича замаяв жовто-блакитний український прапор. Наспів час, коли має здійснитися наша Національна Правда, що взяла свій початок від Великого Володимира, що за неї боровся Богдан Хмельницький і умирав Іван Мазепа, що за неї кривавилось українське серце під час визвольних змагань та за яку пролилась українська кров на паризьких і роттердамських вулицях. Ми, молодь Закарпаття, жили цією одною Національною Правдою…

Український Пласт виховав закарпатцям нову, характерну людину, готову до великого чину”.

Візія золотоверхого Києва манила пластунів-семінаристів. Того Києва, до котрого перед двадцяти роками Всенародній Хустський Конгрес виряжав своїх делегатів, щоб 22 січня 1919 передали бажання закарпатців прилучитися до українського материка.

Ідея збройного виступу семінаристів проти наступаючих мадярів зродилася у містечку Севлюші (окруженому з північного сходу виноградниками, чому було змінено назву Севлюш на Виноградів). Він лежить не цілих двадцять кілометрів від мадярського кордону і понад двадцять кілометрів на південний захід від Хусту. Після загарбання мадярами Ужгорода й Мукачева в осені 1938 до Винаградова були переміщені деякі установи й школи. Сюди були приміщені і злучені разом обидві Учительські Семінарії, українська з Ужгорода і москвофільська з Мукачева. Слід зазначити, що на протязі двадцяти років директором Ужгородської Семінарії був батько національного відродження закарпатців о. Августин Волошин. Одним з організаторів виступу семінаристів на Красному Полі був поручник резерви Михайло К(іштулинець), бувший курінний пластунів при Державній Торговельній Академії в Мукачеві, він поміг роздобути зброю, вибрав стратегічно найліпший пункт для опору, постарався о нічліг для семінаристів і транспорт поїздом на місце бою, а в міжчасі подався до Хусту організувати поміч для семінаристів. Постійним директором школи, в якій вчився Кіштулинець, був другий найвизначніший будівничий Карпатської України, поруч о. А. Волошина, проф. Августин Штефан.

Мадярський наступ на Карпатську Україну попередила неймовірна подія в Хусті. У вівторок дня 14-го березня, прийшовши рано до праці в Уряді Опіки над воєнно-пошкодженими у Виноградові, ми, пів десятка урядовців, були ще в піднесеному настрої після недавно відбутої Шевченківської академії, коли прийшов наш співпрацівник Василь Ч(оль) із тривожною вісткою, що чеське військо в Хусті збройно заатакувало Карпатських Січовиків. Це діялося в той час, коли вже було відомо, що мадяри концентрують військо на кордоні Карпатської України. Тяжко було знайти якусь логіку такого чеського поступовання, бо нікому з нас навіть в голову не приходило, що Прага вже тоді виконувала волю Берліна, хоч в ній ще маяли державні трикольори. А волею Берліна було не утруднювати, але навпаки, улегшувати окупацію Карпатської України мадярами. Тому ген. Сватек був готовий боронити кордони держави перед мадярами, тепер чеське військо дістало наказ роззброїти в Хусті Карпатських Січовиків, щоб не могли ставити збройний спротив мадярам. Коли команда Карпатської Січі, не знаючи, що має в дійсності до діла з німцями, а не з чехами, відмовилася капітулювати і віддати зброю, що недавно забрала із жандармського магазину, військо заатакувало об’єкти Карпатської Січі. Щойно на інтервенцію уряду Карпатської України Карпатська Січ зложила зброю і чехи припинили атаку. Сімдесят двох січовиків загинуло, а велика кількість була поранена. Решта залишилася без зброї.

Наступної ночі, ранком 15-го березня мадяри почали наступати на Виноградів. Це стало відомим, коли по Ардовецькій вулиці раптом серед темної ночі затарахкотіли гусениці чеських панцирних авт, що покотилися у напрямі мадярського кордону. Але за не цілі дві години вони повернулися назад. Виглядало, що чеські офіцери їздили на кордон тільки для того, щоб узгіднити з мадярами передачу міста. Замість іти проти мадяр військо почало відходити у протилежному напрямі, до Румунії.

Тим часом в Хусті відбувалося засідання Сойму. Невідомо коли воно скінчиться. Треба було стримувати наступ мадярів за всяку ціну. Хто мав це зробити, коли покликане для того військо капітулювало? В Хусті ще залишилося зо дві-три сотки живих і здорових січовиків, але вони без зброї. В цій ситуації пластуни при Учительській Семінарії під проводом Козичара взяли на себе те неспівмірно тяжке завдання — боронити Хуст і стримувати поступ гонведів. І так, дня 15-го березня, прийшовши рано до школи, значна частина семінаристів, замість сідати в шкільні лавки, на заклик Козачира приєдналася до нього. Це були ті, що не хотіли погодитися із суворою дійсністю. Не хотіли погодитися, що короткий проблиск волі був тільки приємним сном. У своїх уявах вони бачили повторення сцени сперед тисячі років, як із наступаючою ордою ставав на прю хоробрий, легендарний князь Лаборець… І тепер темна хмара довголітньої неволі от-от знову заслонить сонце свободи.

В усіх було одне бажання: не потребуємо і не хочемо вас тут гонведи! В якій іншій, більш зрозумілій мові могли це сказати мадярам, як не у мові крісів і скорострілів? Вогнепальними сальвами, а не цвітами хотіли вони привітати непрошених гостей!

Але де взяти зброю? Чеський командант у Виноградові в арогантний спосіб відмовився видати зброю. І тут стали в пригоді меткий поручник резерви, начальник залізничної станції в Королеві над Тисою Михайло К(іштулинець) і, ближче невідомий авторові, відважний, очайдушний жандарм, що вмів добре загравати на охоті чехів до життя.

В той час, як хлопці терпеливо, бездільно чекали на шкільному подвір’ї на маршовий наказ, Козичар із малим гуртком своїх найближчих друзів був у постійному русі. До того вузького кружка друзів Козичара належали: правдивий красень Юрко Пекар із клясичним обличчям і золотистими кучерями, сильно збудований пряшівчанин Іван Попович і досить кремезної будови, трохи присадкуватий семінарист Лазорик, так здається називався він. Був це єдиний бувший вояк, вже одружений — помічник і дорадник Козичара. Козичар кілька разів кудись відходив з ними і знов повертався. Один раз забрав зі собою мабуть понад десяток хлопців і повів їх кудись, іншим разом, повернувшись між нас, приходив від одного гуртка до другого і рахував нас. Для чого — це виявилося пізніше.

Реакцію військовиків на намір семінаристів іти на фронт добре характеризує такий епізод. Перед нашим вимаршом я зайшов на квартиру, щоб перевзутися. Застав там обох моїх співмешканців О. Ґорза і М. Петровція. Один з них був підстаршиною, а другий старшиною резерви. Оба були свідомі українці. Ґорзо недавно з патосом деклямував на Шевченківськім святі поему Юрія Клена „Україна”. Але коли довідався від мене, що семінаристи відходять на фронт, він попав у жах.

— Чи ви збожеволіли? Та ж це наступає регулярна армія! Розумієте що це значить? — репетував Ґорзо.

Семінаристи і самі знали, що це значить іти на фронт і не робили собі з того приводу ніяких ілюзій. Слід сказати, що їхній пересічний вік був щонайменше двадцять років.

Вже була обідня пора, коли ми вирушили в дорогу. Мене здивувало зразу, чому ми йдемо на північний схід у напрямі Хусту, замість на південь, звідки наступають гонведи на Виноградів.

У Виноградові вже почалася весняна відлига. Падав мокрий сніг. Дорога була мокра. Але чим далі на північний схід ми посувалися, тим зимніше ставало. Маршували ми двійками. Не співали. Не в голові був спів. Йшли досить повільним, майже відпочинковим кроком.

Минали панораму виноградників, що залишалися по лівій стороні. Скільки! нас? На закруті я почав рахувати, але щось помішало. Шкода. Хотів знати скільки нас є точно. Мабуть було нас близько сотки.

Ще був білий день, коли нам трапилася по дорозі велика несподіванка. Ідемо дорогою, по лівій стороні вздовж засадженою деревами. Дивимося перед себе і що ми бачимо на віддалі не цілих двісті метрів? Іде перед нами сотня чеського війська по правім боці дороги у тому самому напрямі і поволі складає кріси зі штиками й амуніцію на купу при дорозі. Шосе досить широке. Наші передні ряди проходять попри вояків по лівій стороні і забирають кожний по одному крісові зі штиком і кілька десятків набоїв у кишені. На краю дороги по правій стороні стоїть жандарм із жовто-блакитною перев’язкою на лівому рукаві і підганяє вояків рухом правої руки. Праворуч від нього лежить на снігу понад десять хлопців у цивільних одягах, так як і ми, із крісами скерованими на дорогу. Було це все за горбком із закрутою, тому тих хлопців не було видно здалека. Добре місце вибрав жандарм для роззброєння чеської сотні.

Озброєння Карпатської Січі

Як забрали хлопці зброю зі землі, наступні почали відбирати зброю від вояків прямо з рук.

Ми, пластуни, завжди уважали, що носити зброю — це велика честь. Віддавати зброю з рук, навпаки, ми уважали за щось принижуюче. Тому, коли я підійшов до вояка, я дуже уважно обсервував вираз його обличчя. Хотів відчитати з нього, що той вояк відчуває, віддаючи з рук зброю. Вираз байдужости і ніяких емоцій не було видно на обличчі.

Коли чеська сотня відійшла, хлопці піднеслися зі снігу і долучилися до нас. На місці ми звернули зі шляху на південь і почали сходити із горба вниз.

Починало стемнюватися, коли ми опинилися у селі Веряця в долині Тиси. Використовуючи рівний терен, наш єдиний бувший вояк між нами Лазорик по дорозі вчив нас, як розставлятися в розстрільну. З одної селянської хати вийшов парубок і крикнув до нас:

— Хлопці, тримайтеся. Радіо із Хусту голосило, що йде поміч… (Не хочеться повторювати дальше ту нісенітницю, хто мав іти на поміч. Та радіопередача уможливила мадярам застукати наш актив на місцях і багато вимордувати, нерідко нелюдськими тортурами. Радіостанція була у безвідповідальних руках).

Із Веряці ми пішли прямо на залізничну станцію у Королеві над Тисою. На пероні чекали на нас два чи три пасажирські вагони, в котрі ми зразу зайшли. На полицях чекала на нас приємна несподіванка у формі пресмачних військових сухарів із присмаком посолодженої кави. Якби то було три місяці скоріше, то можна б було думати, що тут бував недавно святий Николай. Не можна не помітити, що відібрання зброї від чехів, ці вагони з військовими харчами і багато дечого іншого було заздалегіть запляновано і підготовлене.

Вже було цілком темно, коли ми прибули до Королева. Хтось мусів пильнувати за рухом мадярів на кордоні біля Вілоку, бо наші провідники навіть не виставляли вартових вночі. Цілу ніч хлопці спокійно спали, хоч, на відміну від Виноградова, тут було досить холодно. Хлопці спали і мабуть не чули, коли до вагону зайшов середнього віку мужчина і з помітним галицьким акцентом попросив “одного на добровольця”. Ніхто не голосився. Коли я зголосився, він при-казав старшому віком залізничному робітникові принести ручну пилу. Повів нас полем до телеграфічного стовпа і наказав підрізати. Підрізаний стовп повалився, але перервав тільки один дріт. Не було чим перетяти решту дротів, тому ми тільки обмотали їх і зв’язали разом перерваним дротом. Залізничний робітник був помітно заляканий, мабуть тому, що в Королеві було багато мадярів і він міг боятися доносу. Чи нам тим способом пощастило перервати телеграфічне полу-чення з Мадярщиною, щоб місцеві мадярські прислужники не могли інформувати гонведів що тут діється — важко сказати.

Ще один цікавий момент хочеться відмітити у зв’язку із перебранням зброї від чеських вояків. Я із здивованням запримітив, що нас було точно стільки, скільки чехи віддали крісів разом із трьома ручними скорострілами. Не був ані один злишній кріс і ані одного не забракло. Щойно тоді я зрозумів чому Козичар рахував нас у Виноградові. Видно, що К(іштулинець), як начальник станції у Королеві, знав скільки мають крісів вояки і повідомив про це Козачира телеграфічно. Ті хлопці, що роззброїли чехів, мали прибути сюди також з Виноградова, здається поїздом. Крїси для них Козичар мав знайти у військових казармах у Виноградові після відходу чеського війська.

Прийшов історичний ранок 16-го березня 1939. Мабуть десь біля восьмої години почався рух на залізничній станції. До наших вагонів причепили локомотиву і ми поїхали у північно-східному напрямі. Коли я незадовго виглянув крізь вікно, я побачив в уніформі залізничника добре знайомого мені бувшого курінного пластунів при Державній Торговельній Академії в Мукачеві сперед п’яти років. Він ішов полем у тому самому напрямі, куди ми їхали. Що він тут робить і куди він іде? — мигнула мені думка в голові (Я не знав, що він був тут начальником залізничної станції і яку ролю відігравав).

Наш поїзд зупинився перед залізничним мостом через Тису на лівому березі. Ми висіли із поїзда і пішли пішки о коло сто метрів аж до мосту. Тут я побачив, що Козичар і Лазорик мали замість крісів ручні скоростріли. Крім них ще один семінарист мав скоростріл. Козичар підійшов до нього, взяв від нього скоростріл і дав іншому, досить кремезному семінаристові із симпатичним обличчям і спокійним, лагідним поглядом. Він значущо глянув на Козичара і взяв скоростріл та віддав кріс. Мій бувший шкільний товариш із горожансь-кої школи і щирий друг, завжди балакучий Микола Г., що ще у Виноградові назвав по прізвищу Лазорика і Поповича, котрих я досі не знав, тепер також поінформував мене, що, здається, той семінарист із третім скоростріл ом походив із села Апші (Середньої?). Сказав мені Микола також його прізвище, але я не запам’ятав його (Пап-Пугач згадує у своїй книжці, що із Козичарем згинув також Іван Грицак. Це прізвище є знайоме в околиці Апші. Залишається провірити, чи часом тим третім кулеметником не був із Апші згаданий Іван Грицай).

Перед відходом на бойові позиції Лазорик уставив нас трійками. Ряд, в котрім був я і мій колега по праці та Василь Ч., довголітній шкільний товариш Петро Б., призначили для охорони приступу до Хусту перед мадярськими терористами, що мали знаходитися десь на лівому березі Тиси. Інші два ряди зі всіма трьома скорострілами пішли через міст на другий берез Тиси. Чому не дали нам одного кулеметника? Відповідь на це питання прийшла незадовго.

Відійшовши недалеко, я оглянувся і бачив, як семінаристи ступали вже по середині моста. Ті семінаристи, що незадовго власною кров’ю писатимуть золоту сторінку історії збройної боротьби на Красному Полі під Хустом.

Наша третя група, розпавшися на кілька малих гуртків, без перешкоди посувалася у напрямі села Кривої, що лежить на лівому, протилежному від Хусту березі Тиси. Терористи, видно, десь поховалися і не показувалися.

Ми вже йшли мабуть приблизно одну годину, коли раптом на другім боці Тиси застукотіли скоростріли.

— Наші вже б’ються! – хтось викрикнув. За кілька хвилин скоростріли затихли і відізвалися знову щойно по довшій перерві. Віддаль була досить довга, тому крісів не було чути.

Нас взяла нетерплячка. Хотілося чим скоріше дістатися на другий берег Тиси і ми прискорили ходу.

Нарешті ми у селі Кривій. Нас перевозять поромом на другий бік Тиси. Зійшовши з порому перший раз за довгий час глянув я на годинник. Було точно половина дванадцятої. Тут же стояв стійковий студент і скерував нас на залізничну зупинку поблизу Хусту. На станції стояли два вагони із дізельовим мотором, оба вщерть заповнені молодими хлопцями, мабуть хустськими гімназистами.

За хвилину підбігали до нас два мої бувші шкільні товариші, недавні учасники бою на Красному Полі! Микола Г. і Юрко Г. засапані, червоні, неначе кров’ю облиті. Вони ледве врятувалися від погоні гонведів на роверах.

Микола ще із схвильованим віддихом інформував мене уривчастими реченнями про події на полі бою.

— Козичара окружили циклісти над Тисою… Пекар убитий… Петро Козак (із Малого Березного) не міг вже далі бігти і сховався в будці на полі. Його проколов гонвед багнетом… На початку ми змусили циклістів до відступу…

Наказ заходити у вагони перервав розповідь Миколи. Зайшли у вагон. Багато з нас стояло, бо на сидження не було місця. Майже половина підлоги вагона занята скриньками із ручними гранатами і амуніцією. Всі хлопці тримали в руках кріси. Це дивно. Тільки два дні тому назад сімдесят два січовики загинули з приводу нестачі кілька десятків застарілих жандармських крісів і пістоль, а тут раптом є досить зброї. Чи варто було платити таку високу ціну за ті жандармські кріси? Була чутка, що і цю зброю здобув від чехів якийсь жандарм. Невже це був той самий жандарм, що забрав зброю від чехів для семінаристів? Хто він був? Як називався? Його прізвище повинно бути записане в історії української збройної боротьби. Хто його розвідає?

Ми проїхали яких два-три кілометри, коли гонведи взяли наш поїзд під обстріл. Поспішилися. Не чекали, заки ми під’їдемо ближче і перші почнемо в них стріляти, так як це було із семінаристами.

Поїзд зупинився на підвищеному залізничному насипі перед поворотом вліво. Вискакуємо із вагонів і розтягаємося в лінію вздовж залізничного насипу. Тут також наша тричленна команда: поручник К(іштулинець) в уніформі залізничника, котрого рано бачив я у Королеві, дальше ще один бувший мукачівський пластун, аспірант чотар в чеській військовій уніформі Андрій Цюга (знищений НКВД) і високий в окулярах інж. К(алужний), бувший старшина УГА.

Мадяри не перестають нас обстрілювати. Кулі покищо пролітають над нашими головами і вибухають за нами поблизу якоїсь річки (Ріки?). Перервали один телеграфічний дріт. Інж. К. каже, що це із італійських мінометів нас обстрілюють. Над нами кружляє ворожий літак. Видно, що гонведи пустили в рух свою воєнну машину. Вони рахуються з нами як із попа жіпімм противниками. Це заслуга виноградських кулемет чиків. Значить, врилися їм добре в пам’ять! Цікаво було б знати, скільки гонведів скосили кулеметники?

Хочу побачити, звідки гонведи нас обстрілюють. Можливо їх видно із нашого правого крила? Перебігаю туди, але також нігде їх не видно, бо терен непереглядний. Перед нашими очима поблизу селянські хати і розлогий сад. Повертаюся і зупиняюся біля команди близько нашого поїзда.

Команда нашвидко обмірковує наше положення. Інженерові К. подобається наша позиція за залізничним насипом, але молоді старшини звертають увагу, що гонведи не обов’язково будуть атакувати нас спереду. Нас вже немає на протилежній стороні Тиси від мадярів, де були семінаристи спочатку і могли якийсь час тримати міст під вогнем у своїх руках. Гонведи вже масово висипалися на цей бік Тиси. На рівному терені можуть легко окружити нас перстенем і заатакувати зі всіх боків. Наперед хотять унерухомити наш поїзд, щоб відібрати нам можливість відступу. Це легке завдання. Вистачить, щоб одна міна із міномету попала в наш склад амуніції. Засідання Сойму закінчилося ще вчора. Делегати вже розійшлися із Хусту. Ми могли би ще стримати наступ мадярів на дві-три години, але за яку ціну?

Так нашвидко обміркувала команда нашу ситуацію. Мадярські міномети не вгавали, але покищо ми не маємо ніяких втрат. Мінометний обстріл буде тривати доти, доки не висадять наш поїзд в повітря. А що потім? Жертвувати приблизно сотню студентської молоді? Команда не могла на це піти і постановила припинити збройний опір.

Наша поміч семінаристам із Хусту прийшла запізно, приблизно на дві години. Виглядало, що наш поїзд мав доїхати аж на позиції семінаристів біля моста через Тису, щоб помогти їм відступити в разі потреби. Та сталося інакше. Плян не вдався.

Ніхто не знає скільки семінаристів загинуло на Красному Полі. Тільки вістка про кінцеву розправу гонведів над Козичарем та іншими декількома полоненими семінаристами дісталася з уст якогось гонведа до українців і була зафіксована на папері.

Цитуємо ту вістку із “Пластового Альманаху” С. Папа-Пугача, стор. 9: “Козачир тяжко ранений… Чотири друзі донесли свого кошового до Веряці. Аж тут раптом мадяри окружшш село.

Схопили раненого з його побратимами. Зв’язали їм руки і під багнетами їх повели над Тису. Зв’язані були змушені ще нести свого раненого друга…

Над Тисою їх поставили у ряд. Зробили знимку. На пострах інших. Тоді мадярський офіцер приступив до Івана Поповича. Він кремезний за всіх. Заки на інших намірили скоростріли, офіцер розв’язав Поповичеві руки. Дав приказ:

— Бери і кидай свого провідника в Тису!

Хлопці не рухалися. Стояли над підмитим берегом ріки. Під ними круча. Офіцер ще раз повторив приказ. Не помагало.

Розлючений офіцер з усієї сили вдарив його в лице. З його уст посипалися прокльони… Попович нараз випрямився. Звинно підніс свої руки і вхопив заскоченого офіцера за горло. Ступив крок назад і кинувся з ним у воду.

Загучав скоростріл. Скосив трьох друзів. Прошив і раненого на землі.

Мадярські вояки бігли берегом Тиси. У воді бачили, як кидалися два тіла. Попович не випускав офіцера із своїх рук. Прудкі води поривали їх все далі і далі… Нарешті тіло офіцера стало непорушним. Вояки казилися. Зачали стріляти. Труп Поповича поплив водою…

Бій на Красному Полі мав драматичний, зворушливий фінал. Мадярський офіцер хотів завдати тяжко раненому провідникові Казичареві ще й моральний удар. Вимагав від пряшівчанина Івана Поповича, щоб вкинув Козичара в Тису. Попович помстився за це на окупантові. Слова Козичара про готовість пластунів до великого чину стали дійсністю…

Клянучи, вояки вернулися на місце розстрілу. У своїй люті вони копали і знущалися над тілами вбитих. Відтак вкинули усіх у воду.

Так срібною Тисою до Чорного Моря поплила кров кращих синів Карпатської України, сповіщаючи усіх поляглих за свободу українських земель, що оце українське Закарпаття засвідчило перед світом про непоборність українського духа, що рветься до самостійносте та свободи.

Джерело: Альманах “Гомону України” на 1985 рік