Ситуація була напружена, есесівці підганяли усіх навколо і нас: «шнель, шпель». Усе гуло, як у бджільннку. Моє зауваження про дипломатичний протокол знервувало присутніх. У той момент у вікні резиденції президента показався Гітлер, і натовп зразу заревів несамовитим вереском, що мною аж потрясло.

Увага всіх була зосереджена на нього. Рев тривав добрих дві хвилини, і ніхто не чув ані власного слова. Цю перерву в розмові я використав для остаточного рішення – далі відстоювати свій аргумент. Зрозуміло, в такому оточенні не було простою справою аргументувати та ставити певні вимоги, щоб не викликати проти себе підозріння в чомусь іншому. Шеф протоколу став непокоїтися, однак я далі настоював на своєму. Після обміну думками і аргументами ми скоро попрощалися. Мої друзі не були вдоволені такою розв’язкою справи. Однак мій інстинкт підказував мені не відступати. І мені це вдалося, для чого дуже пригодилися правила дипломатичного протоколу.

Повертаючись із Градчан, Голіян намовляв мене заїхати по дорозі у німецьку амбасаду і там вручити меморіал.

– Ми поїдемо прямо додому, а я вже потім полагоджу справу з меморіалом, – відповів я рішуче.

Цей документ я не вручив ніколи ні німецьким органам, ні комусь іншому. І вважаю, що дуже добре зробив. Меморіал складався у ненормальній атмосфері, викликаній приїздом Гітлера у Прагу. Я розглядав його як державний документ, який, на мою думку, міг би нам нашкодити.

Десь через шістнадцять років журналіст Р. Голіян приїхав у Нью Йорк, відвідав мене у Секретаріаті Пан-Америкапської Української Конференції, де я працював. Під час взаємної розмови я помітив, що він очевидно хотів би щось сказати, але вагається.

– Маю враження, що ви хочете мене щось спитати, – кажу йому. – Може про долю цього меморіалу?

– Так, так, – похапцем відповів мені Голіян. – Я часто думаю, що, власне, ви з ним зробили, бо в досі публікованих державних актах Німеччини ніде не попав на його слід.

– Меморіал я затримав у себе, нікому не показував і нікому не передавав, – відповів я.

– Ви дуже розумно зробили, що затримали його, – щиро зізнався Голіян.

Головне командування німецької армії відразу наказало розвісити по Празі об’яви, повідомляючи, що всю владу в Чеській країні перейняло у свої руки, даючи одночасно населенню свої перші розпорядження. Об’ява була підписана генералом піхоти Бласковіцом. Чеська мова цього документа була жахлива.

Отже, у Прагу прибув новий господар – головнокомандуючий Генерал Бласковіц. Згідно з міжнародним правом і звичаєм, при таких нагодах дипломатичні представники іноземних країн повинні зложити новому господареві візиту ввічливості. Відділ протоколу чехо-словацького міністерства закордонних справ виконав па доручення німецького уряду технічно-організаційну роботу цієї справи, зготовив список осіб, які мали зложити візиту, розподілив час прийому та інші формальності, пов’язані з ідентифікацією осіб і т. п.

Це був останній дипломатичний акт міністерства закордонних справ. Відділ протоколу цього міністерства звернувся і до нашого Представництва, оскільки, зважаючи на вчорашнє проголошення незалежності Карпатської України, вона вже має повний статус для такого виду офіційних обов’язків. Тому відділ протоколу запитав мене, чи має зробити і для представника Карпатської України все, що потрібно.

Я привітав цю нагоду, бо саме почав робити кроки для встановлення контакту з військовим командуванням, що при тодішніх умовах не було ані легкою, ані простою справою. Мені розходилося про те, щоб у смислі наказу президента Гахи з Берліна про розпуск чеської армії, забезпечити повернення додому тих наших новобранців, які розпочали свою військову службу 1 березня, як також і тих, що служили в армії вже другий рік на території Чехії, Моравії, Словаччини, яка вчора проголосила свою незалежність. В умовах, що створилися внаслідок проголошення словацької незалежності, а також мадярської агресії, становище наших воїнів у Чехії, Моравії та Словаччині значно ускладнювалося. Тому така візита до компетентного військового представника була для мене явно бажаною.

У призначений час я зголосився в будинку Крайової командатури у чергового офіцера, який доповів про мою явку і потім завів мене до генерала, звідки щойно вийшов представник амбасади Італійської республіки. Після звичайних при таких нагодах ввічливих фраз, при яких я мав дивні почуття, зважаючії на ролю Німеччини при загарбанні Карпатської України Мадярщиною, я сказав Генералові про проблеми з нашими воїнами в чеській армії і просив його допомогти нам у цій справі.

…

Закінчувалися наші офіційні взаємини з чехами, і ніхто не сподівався саме такого кінця. У період мого перебування на посту Представника уряду в Празі вдалося мені придбати для нашої справи багато чеських прихильників на визначних державних, культурних і господарських посадах. Були й інші, які ставилися до нас і нашої праці недоброзичливо, ба навіть і вороже, однак у таких умовах політичного життя держави це явище можна вважати зовсім нормальним.

У часі федерації Прага була у відношенні до нас і нашої справи зовсім іншою, аніж за попередніх 19 років. Багато чого залежало й від нас самих, як ми зуміли до цієї зміни поставитися та її використати. Мені приємно відмітити, що відповідним стилем співпраці з чехами у Празі нам вдалося заручитися їхнім довір’ям до Карпатської України та української справи взагалі. Цього можна було досягти лише завдяки порозумінню і респекту національних почувань та їхнього трагічного положення в даній ситуації, як і від-повідним ставленням до їх смертельного ворога – гітлерівської Німеччини.

Я був упевнений, що з погляду наших державних інтересів, в тому числі й збереження федерації, був це єдино правильний спосіб для успішного виконання покладених на мене завдань.

Джерело: Шандор Вікентій. Спомини. Том І. Карпатська Україна 1938-1939. – Ужгород: МПП «Ґражда», 1995. – 388 с: іл.