Цей спогад Юрія Балеги про свого колегу й друга Олексу Мишанича увійшов у книгу, яку готуємо до друку ‒ «Література Закарпаття в рецепції Юрія Балеги». Її склали статті, рецензії, літературно-критичні огляди, передмови і післямови в упорядкуванні Надії Ференц, які публікувалися на сторінках різних періодичних видань упродовж пʼятдесятиліття. Присвячені вони різним письменникам, жанрам і загальним особливостям літературного процесу Закарпаття. Літературна критика Юрія Балеги, сміємо стверджувати, все ж витримала випробовування часом. Без його імені важко скласти пазл літературного процесу на Закарпатті.
Людина міряється не з ніг до голови,
А від голови до неба.
Конфуцій
Не раз доводилося чувати, що людину перед смертю якась незбагненна сила тягне на ті місця, де вона народилася. Щоб востаннє побачити рідну хату, город, поле і стежинки, на яких пройшло твоє дитинство, звідки пішов ти у світ. Десь за два місяці до своєї смерті приїхав у Барвінок, що під Ужгородом, до брата Федора мій хороший друг-академік Олекса Мишанич. Незважаючи на важкий фізичний стан, оглянув село, місто, зустрівся з друзями, навіть на могилах близьких йому людей побував. Я тому свідок.
Ні, він не знав, а скоріше інтуїтивно відчував, що його життєвий шлях скоро обірветься. Олекса був невиліковно хворий, але після складної операції, яку успішно переніс, лікарі обіцяли йому мінімум два роки життя, і чоловік спішив завершити і видати ті книги, що були в нього на черзі. «Бо що таке життя і ми в ньому? – у задумі біля мене запитував себе і тут же відповідав: – Книга – це єдине, що залишиться після нас».
Ми зустрічалися з ним на початку вулиці А. Волошина, якраз на тому місці, де майже півстоліття тому одного лютневого вечора я випадково зустрів письменника Ф. Потушняка, якого безпощадно клювали тоді радянські урапатріоти, за день чи два до його смерті. Тільки з академіком Мишаничем зустрівся не випадково – він мені зателефонував і попросив зустрітися з ним біля видавництва І. Ребрика «Ґражда».
Олекса Мишанич
Зустріч справила на мене гнітюче враження. Замість стрункого, високого, міцної статури шатена з буйним трохи хвилястим волоссям на міцно посадженій голові, з упевненою ходою атлета я побачив втомленого, виснаженого важкою хворобою чоловіка. Здавалося, що в очах, які ще недавно світилися радістю при зустрічі з рідним краєм, згасає сонце. Було враження – кожен крок озивається в його серці пронизливим болем, який ховався за силуваною посмішкою. Ніби випереджаючи моє запитання, він поспішив: «Бачиш, Юрку, що зі мною сталося – залишився без пальців на нозі. Гангрена. Ще один день, і я був би вже на тому світі. А так… Лікарі обіцяють мені ще два роки… Якщо Бог змилостивиться». Не знаю чому, але він не сказав мені, що трохи раніше йому вже зроблено операцію на… рак.
І ось, 1 січня 2004 року Олекси Мишанича не стало.
Пішов з життя великий син Карпатського краю, невтомний трудівник на ниві української літератури, великий патріот України і українського Закарпаття. Син простого хлібороба сплюндрованої чужинцями Верховини, завдяки неабияким здібностям і великій працьовитості піднявся на таку висоту в сфері гуманітарних наук, на яку не піднімався жоден інший представник в історії нашого краю. Як авторитетного україніста його знали, його поважали, з ним рахувалися вчені не лише у нас, в Україні, але й в усьому світі. З-під пера Олекси Мишанича вийшли десятки книг з історії української літератури, він написав кілька сотень статей і не меншу кількість рецензій, а коли Україна взялась виборювати свою незалежність – учений-літературознавець став активним публіцистом, написавши немало статей та брошур на патріотичну тему. А скільки десятків книг, здебільшого раніше заборонених письменників, упорядкував! І до кожної з них написав розгорнуту статтю про особу і творчість автора. Не випадково за дослідницьку роботу в галузі літературознавства його було нагороджено Державною премією імені Т. Г. Шевченка. Знову-таки першого з вихідців нашого краю.
Олекса Мишанич. Русини
Ні, Олекса Мишанич не був пестунчиком долі. Усього досяг завдяки великій працелюбності. Себе він називав чорноробом на дворі філологічної науки. А доля ой не була прихильною до нього. Йому довелося зазнати усіх «благ» тоталітарного режиму. Аж до звільнення з роботи в роки лютування в Києві московського пахолка Миколи Шамоти. За палку любов до знедоленої України, її культури і літератури. А скільки незаслужених образ посилалося на його світлу голову з боку закарпатських політрусинів – агентів сусідніх держав!
У особі Мишанича закарпатці мали в Києві хорошого і гідного представника. До нього завжди можна було звернутися і було до кого звертатися за порадою або по допомогу, і він, незважаючи на зайнятість науковою чи адміністративною роботою, ніколи не відмовляв. А ще він був найбільшим знавцем історії і культури Закарпаття, яку любив до щему в серці.
В особі Олекси Мишанича Україна, а в її складі й рідне Закарпаття, втратила талановитого літературознавця, критика, працьовиту, скромну і мудру людину. А я – хорошого друга…
Джерело: Юрій Балега. З відстані часу. – Ужгород: Ґражда, 2006. – 308 с. – С. 279-281.
