Кирило Галас: Марко Бараболя на моїй життєвій дорозі

Кирило Йосипович Галас (4.04.1921 – 5.08.1995) свого часу підготував рукопис книги «Із роздумів про наше», що мала побачити світ у видавництві «Ґражда». Його думки, його тривоги, його щире, мудре і мужнє слово не втрачають актуальності й живильної енергетики й нині. Пропоновані спогади про Івана Рознійчука (30 квітня 1910 – 27 листопада 1945) – яскраве тому підтвердження.

*

Говорячи про Марка Бараболю, дуже хотів би не сфальшивити, сказати те значне, правдиве, що залишилося б назавжди. Бо ця постать так заслужила того, щоб про неї завжди пам’ятати, згадувати добром та радісно дивуватись, що Закарпаття подарувало своєму народові, його культурі це надзвичайно оригінальне й своєрідно цільне явище.

Не хотілось би торкатись біографії цього видатного сатирика й гумориста, хоча, не приховую, вона мене упродовж довгих років, а то й десятиріч якось по-особливому бентежила-тривожила. Своєю не до кінця з’ясованістю. Не хочу вже бути дуже скромним (хай читач мені це пробачить великодушно) і не можу не сказати, що в довготривалому процесі прояснення його біографії – а це було в атмосфері всезагального нашого доносительства і сліжки не завжди легко, просто і… безпечно й вигідно тим більше – моя роль, гадаю, була далеко не останньою. Багато чия увага була привернута до цієї людини моїми розмовами з різними людьми за різних обставин. Марко Бараболя є одним із тієї трійки – це Бараболя, Фенич, Станинець, – за яку я вів, хоч і не багатьом помітну й відому, але довготривалу, наполегливу, скромну, гадаю, чесну, й небезрезультатну, як бачу, боротьбу. Так хотілося, щоб ці імена заслужено засвітились на нашому небосхилі, щоб наш загальнонаціональний культурний потік не залишив їх примуленими десь у затем-нених закрутинах. І можу на старість скромно порадіти, що і Фенич дійшов до читача, що і Станинець, нарешті, повернений на своє місце в нашій літературі, що й Марко Бараболя стає загальнодоступним і звучить так, як цього заслуговує його принципова безкомпромісна батьківщино-любна позиція, яка, наче у фокусі, конденсувала усе те найкраще, що могла дати для справи нашого загальнонародного процесу самоусвідомлення й консолідації найпередовіша частина закарпатоукраїнської справді народної інтелігенції до возз’єднання Закарпаття з Великою Україною. Мої симпатії до Марка Бараболі чисто книжні, заочні – я ніколи не бачив його особисто, хоча він і був лише на одинадцять років старший за мене і тому міг десь потрапити в поле мого зору під час моїх гімназійних та студентських доріг.

Та не потрапив, на жаль. Але незважаючи на все це, Марко Бараболя – одна з найяскравіших сторінок у моїй свідомості. Перше знайомство з цим «розбишакою» (так дещо уявлявся він тоді) сталося ще наприкінці двадцятих років у початковій школі, де мені до рук потрапляли номери дитячого журналу «Пчілка». Дотепер відчуваю, як мене якось не то здивувала, не то вразила розкутість автора, що дозволяв собі у книжці так вести розмову з читачами. Ця бещкетність, яку я по-своєму вловив у його творах, стала дедалі подобатись, викликати потяг до себе. Навчаючись у Хустській гімназії й будучи водночас вихованцем єпархіального православного інтернату, я не дуже цікавився «українофілами», до яких належав і Бараболя, бо наші вихователі, російські еміґранти-великодержавники, настирливо прищеплювали й нам свій погляд на речі, домагаючись неприйняття нами всього українського, незалежно від того, прогресивне воно чи непроґресивне – його просто в нашій свідомості не сміло бути.

Поза стінами інтернату цей дух утверджувався до певної міри і в самій гімназії такими ж еміґрантами-росіянами, що працювали тут знаючими викладачами, та групою закарпатців-русофілів, що йшли сліпо за ними, будучи впевненими, що вершать якийсь патріотичний подвиг. У чому була і їхня вина, і їхня біда. їм, звичайно, було не по дорозі з такими, як Марко Бараболя. Та Марко Бараболя бульдозеристе проламувався в нашу свідомість, ми його не могли не помічати. Особливо закарбувались у пам’яті сценки з нашого гімназійного життя-буття в моєму рідному селі Ізі, коли наш земляк, товариш по гімназії, із серйозними претензіями на художника, Іван Васильович Гайду – слід наголосити: із православної, до фанатизму зрусофілізованої, та все ж української Ізи, – бажаючи не раз розвеселити компанію, часто вдавався до декламації отих «бешкетницьких» віршів Марка Бараболі, почерпнутих із тієї ж «Пчілки». Треба було бачити ту неповторну виразисту міміку, циганкувато-злодійкуваті поблискуючі очі, промовисті артистичні рухи тілом, жести рук, чути той особливий, по-своєму розбишацький голос читця з цілою ґамою відповідних інтонацій, щоб бачити, як Марко Бараболя робив свою важливу справу і якою була сила його впливу на тих, на кого була розрахована його дуже серйозна й глибока смислом творчість. Це вже я кажу зараз, із півсторічної відстані. Напевно, Іван Васильович, сьогодні уже дідусь-пенсіонер, відомий самодіяльний художник, ще не забув тих запальних своїх бараболинських читок, добре пам’ятає декламовані ним «просто так» твори Бараболі. Ще й нині так хотілось би почути в його інтерпретації слова Бараболі:

Розірву ярмо безкрає,
Розтрощу всі пера!
Хай Європа вража знає
Другого Гомера!
Б-б-бахну каламар об двері,
Щоб сліду не стало,
Та порву усі папери,
Та помру!.. (Пропало!)

Або з того ж твору:

Люди! В небо не дивіться,
Де летить комета.
Радше богові моліться,
Що вам дав поета.

Під час усього цього були ота міміка, оті очі, рухи, а потім реготливий сміх майже чи не до болю в животі. І ото «Б-б-бахну каламар об двері» наче й не переставало звучати… Аж по сьогодні… Ще з того хлоп’ячого віку… Сприйняття сили Бараболі-художника на новому витку відбулося в мене в 1942 році, під час навчання на відділі славістики й німецької філології в Будапештському університеті. Тоді я вже був у курсі багатьох питань славістики, ясно бачив свою колишню затуманеність щодо національної приналежності до українського народу, свідомо пішов на розрив у цих питаннях із принципами колишнього свого вчителя П.В.Лінтура, що був теж жертвою недзельщини, вергунівщини та іншої еміґрантської великодержавно-шовіністичної, войовничо антиукраїнської стихії, від гніту якої він так і не захотів звільнитися до кінця свого життя, хоча, як фольклорист, читав навіть дещо з Драгоманова, який мав би зламати і не такі стереотипи.

У Будапешті тоді ж завершував свою університетську освіту, розпочату ще в Карловому університеті в Празі, відомий уже за часів ЧСР як поет-русофіл, Омелян Балецький, що на той час уже теж зірвав національну полуду з очей і вважав себе українцем. І ось у Балецького в 1942 році з’явилася збірка Марка Бараболі «З-під їдкого пера», видана в 1941 році в Празі у видавництві «Пробоєм» відомим волошинівським сподвижником Степаном Росохою, що родом із села Драгове. Не знаю, якими шляхами ця збірка примандрувала в Будапешт до Балецького. Можливо, її йому передав шурин, чоловік його сестри, колишній комендант Карпатської Січі Клемпуш, що за угорської окупації сидів принишкло в Ясінні, уцілівши якось після розгрому окупантами всього українського на Закарпатті. Якщо збірка була з рук Клемпуша, то не меншим питанням є, яким чином, ким і від кого вона була доставлена йому з Праги, Та не можна не припускати й іншого якогось джерела, крім Клемпуша. Так чи інакше, збірка була в нашому розпорядженні, ми мали можливість читати її. Читання її були груповими. І читалася вона часто.

Ми вже знали її майже всю напам’ять, але ще й ще хотілось, як і зараз хочеться, повторення давно уже відомого, але все одно в такій подачі, на яку в світі був здатний лише один він – Іван Рознійчук, що вріс у нашу складну історію псевдонімом Марко Бараболя. Читання ці – як перше, так і наступні – супроводилися таким сміхом, до сліз, що я і зараз не можу пригадати, чи були в моєму житті ще якісь інші випадки, щоб я так щиро, до знемоги сміявся. Пригадую, як упав від сміху на свою студентську койку, задравши ноги до стелі, Балецький, коли прозвучали відомі бараболинські слова:

Русин наш – кедь так юж треба –
Ни вкраинець, ни москаль,
Он упал себі из неба.

А яке тонке, точне розуміння нашої національно-соціальної загнаності вкладено автором у слова Одного спеціаліста із твору «Продукція языков»:

Я знов раджу по всіх селах
Підкарпаття походити
І слова, що суть усюди,
У граматику всадити!
А слова, що вже не всюди,
Однаково виглядають
(Вія, вул, вол – тань, кунь, кобила),
Місця в практиці не мають!
І тому такі всі річі
Треба в русинів забрати,
То тоді ці грішні назви
Перестануть уживати.

А які почуття запалював сатирик дошкульно-карикатурним застосуванням на письмі панькевичівського вимушеного допотопного о:

Наш народ уже добився
Тôй культурô на вершок,
Вôдколи у нас з’явився
У граматицô дашок.
Тым самым ціла проблема
Вырôшена наохтема:
Буде й кôнь, и вôл, й нарôд
Пôд дашком отым сидіти —
И нôхто най не пытає —
Хто мы є, й чиї мы діти.

Нашому поколінню все це до болю знайоме, усе воно нами пройдене й перейдене. І немає нічого дивного, що представники цього покоління сприймали та й ще довго сприйматимуть це по-особливому, близько. І тоді не можна було, і сьогодні теж, надивуватись ерудиції й далекоглядності Бараболі, який так чисто й чесно бачив наші національно-соціальні негаразди, безжально оголюючи ті реакційні сили, що гальмували наші стражденні зусилля на тернистому шляху до своєї загальнонаціональної спаяності.

А як неперевершено звучить «Проект автономії», про який турбувалася… «радіостанція з Марсу», але тоді «марсіанської мови ще ніхто не розумів і справа зістала під знаком питання»; тільки згодом «…наші славні філологи при помочі «русинської граматики третього емеру» розшифрували ті таємничі звуки». Виявляється, «русинська мова дуже подібна до марсіанської». І марсіани, виходить, сиґналізували: «Иртешетлуйте рыхло, во якой стадію нахождается переговориванье тычительное автономъюма Карпаторос-орсаґа и долголи нам нужно творити чеканье во дЬлЬ розлущенья сіей отазки». Ніяка в світі енциклопедія не здатна дорівнюватись цьому у відтворенні епохи, її перипетій. Читаєш це і мимоволі думаєш про оте несусвітньо зухвале шарлатанство, що в наші дні конвульсивно пхається своїми бруднючими фантасмагоріями в нашу загальнонаціональну справу, тужачись хоч на якусь мить зупинити загаль-нонаціоінальний наш порив, нахваляючись навіть понамарувати якісь деґрадаторські граматики, словники, енциклопедії, сотворити якусь баламутну історію, на якій мають зростати дегенерати. Та Марко Бараболя давно вже вас ущент розтрощив, Непрошені граматисти, словникарі, енциклопедисти! Читайте його і впізнавайте себе!

А як злободенно звучав параграф 7 «Права громадян» згаданого проекту! А слова в параграфі 8 про те, що «коминярі мають вибиратися виключно з місцевого населення», що мова населення буде встановлена додатково, як тільки винайдуть «перпетуум мобіле»! А параграф 3 – про герб, яким мав бути… слимак!
Але сміх сміхом, та не для сміху лише творив Іван Рознійчук. Ми і це прекрасно розуміли. Тому замислювались, діяли…

Я дуже зрадів, коли на початку сорокових років (1943) на сторінках «Літературної неділі», поруч із Боршошем-Кум’ятським, Феничем, Потушняком, Станинцем, Дем’яном та ін., винирнув і Марко Бараболя.

Ні, «Літературна неділя» далеко не була нашим ідеалом. Ми прекрасно усвідомлювали, яку мету переслідували чергові, на цей раз будапештські наші «старші брати», запускаючи її. Так що до неї далеко не в усьому було тільки прихильне ставлення. Але ми розуміли й те, що це було за тих умов єдине майже видання, у якому була хоч яка-така можливість легально задокументувати той життєво важливий факт, що українська література, українське слово в нашому краї живе, існує, всупереч окупаційному терору, сервілістично підтримуваному антиукраїнською, назовні русофільською фенцико-бродіївщиною, ніким і пальцем не зачепленою (бо це вже аж потім угорські фашисти заарештували Вакарова, що писав по-російськи, але не за вірші чи за мову, а за співпрацю з радянською розвідувальною групою, очолюваною Ференцом Патакі).

На жаль, у «Літературній неділі» Рознійчук далі не з’являвся, його, як тепер відомо, було мобілізовано в угорську армію. Після возз’єднання про Рознійчука говорилося багато. Не обійшлося й без злісних ярликопришивайлівських вигадок, що він десь «там», серед «ворогів» тощо. Але не озивався сам Рознійчук. Не озивався і вже й не озветься. А серед «ворогів» він не був. Був він, на жаль, серед «своїх», як свідчать архіви. Прикро, що донині Марко Бараболя у себе вдома не був виданий як слід, не вкорінений належно. Велика заслуга чехословацького вченого М.Мольнара, що він у 1970 р., до шістдесятиріччя від дня народження Івана Рознійчука, підготував, упорядкував, прокоментував і видав у Пряшеві твори Марка Бараболі п.н. «Тутешняцька Губернія», напрочуд удало підібравши саме цю назву для збірки. Незмірно радію, що Марко Бараболя, нарешті, іде до своїх земляків у новому, давно очікуваному виданні. Радію, що для цього здійснив, скажу відверто і щиро, своєрідний подвиг наш колишній студент І. Ребрик, до якого дійшли й мої скромні неофіційні думки про Марка Бараболю, запали йому в свідомість і спонукали на пошуки, завдяки яким гідно дописано трагічну, але чесну біографію Івана Рознійчука – на підставі достовірних архівних матеріалів, свідчень сучасників, знайомих, рідних видатного сина Закарпаття.

Сумно від того, що Іван Рознійчук передчасно пішов із життя, не доживши до наших днів, що, підкошений туберкульозом, він, як полонений, помер у далекому Краснодарському краї. Видно, ставлення до нього там було не найкращим, мабуть, тим більше, що у своїй анкеті він чітко написав, що за національністю – українець, що він навіть український літератор. Саме українець і український! Бо для нього це було немаловажним. Хай же буде це немаловажним і для нас, теперішніх ушановувачів його творчості, його світлої пам’яті. І хай зникне наш сум, а натомість хай з’явиться радість нової нашої зустрічі з непересічним народним талантом!

Березень 1991 року.