АНДРІЙ ГАРАСЕВИЧ
К. Гридень
(Нар. 13. VIII. 1917 р. у Львові, смерть знайшов на Вацмані в Баварії 24. VII. 1947.)
Значну частину свого недовгого життя Андрій Гарасевич перебув у Хусті, там одержав нижчу освіту й відбув чи не сім років гімназіяльного навчання. Коло 1935 року він перейшов до гімназії в Ужгороді, по закінченні якої 1936 року став студентом права в Чеськім Університеті в Празі, але до Праги їздив спочатку на іспити з римського права, а перебував до осени 1937 по-старому в Ужгороді. До Праги переїхав лише восени 1937 р., повертаючися на різдвяні, великодні й літні вакації на улюблене Закарпаття. В 1938 р. правничий факультет він залишив і перейшов на філософію, де студіював історію української літератури.
Прагу покинув наприкінці 1945 р. Останніми часами був учителем української мови в берхтесґадєнській гімназії. Захоплення альпіністичними досягами привело його до передчасної смерти.
А. Гарасевич в Альпах (четвертий праворуч)
Здається, що 1941 р. вірш «Підзамчя» О. Ольжич написав під тими враженнями, які залишилися у нього від Хусту. Хуст ‒ це справді найтиповіше «Підзамчя», яке тільки можна собі уявити.
Ось перед нами цей вірш:
Притулене тут під горою ‒
спокійне Підзамчя усе.
Лиш вітер стрімкою рікою
і хмари, і зорі несе.
В хатках порушаються люди,
ткачі, кушнірі, ковалі,
шукаючи щастя чи блуди,
і чується запах землі.
Ні хмарам, ні зорям не вузько,
сповняючи вічний закон.
І вишні набряклі галузки
вночі стукотять до вікон.
Під високою стрімкою горою справді розкинулися хатки. Сам замок ‒ високий, величний, але ‒ руїна. Року 1776, якщо не помиляюся, під час великої бурі замок пропав від блискавиць, що запалили склади пороху й амуніції, що була схована в замкових льохах. Проте стільки часу минуло від загибелі замку, а Хуст вперто затримав свій змальований Ольжичем характер ремісницького підзамчя…
Місто ‒ властиво зовсім не місто, хустяни бо не хотіли платити високих податків, а тому Хуст урядово лишився селом ‒ «великим селом», ‒ звідусіль трьома зеленими стінами його оточили-замкнули пасмисті гори.
З усіх закарпатських міст Хуст мав найбільш український характер і український склад населення, про що ще за давніх часів хтось з Хусту статистикою переконував читачів львівського українського щоденника «Діло».
В Хусті Андрій Гарасевич був би був закінчив середню школу, коли б не конфлікт з директором гімназії, амбітним мадяроном Сулінчаком, що, як багато людей його типу, за чеської влади вдавав з себе «настоящего русского чєлавєка». Говорив він зрештою досить комічною «руштіною»: «объявляю собраніє откровеннимъ» ‒ знаний загальний його вираз. Конфлікт з Сулінчаком мав також близький приятель Андрія, замучений мадярами 1939 р. Олександер Блистів, який для закінчення гімназії мусів податися з Хусту аж геть до далеких Ржевниць в Чехії.
Щоб позбутися Сулінчака, Андрієві батьки постановили перенестися до Ужгороду, але Сулінчак одержав директорство також в ужгородській гімназії; зрештою в Ужгороді Сулінчак вже не так докучав Андрієві.
В Ужгороді Андрій почав студіювати музику (фортеп’ян) у школі проф. Софії Дністрянської. У музиці він здобував дивовижно швидкі осяги: ледви по кількох місяцях навчання вже грав найскладніші твори Бетховена. У години вільні від римського права, музики й співу (Андрій був також пильним членом місцевого хору, що звався, якщо не помиляюсь, “Трембіта”). Андрій часто приходив ‒ все, бувало, разом із одним завзятим хлопцем їх сусідніх Дравець ‒ впорядковувати книгозбірню Просвіти на Доманинській вулиці проти кальвінського костела. Але здебільшого надаремно. На зачинених дверях канцелярії Просвіти, через яку був вступ до книгозбірні, лишалася цидулка секретаря Просвіти ‒ «прийду за півгодини». Андрій із своїм товаришем сідали на лавицю, кленучи секретаря Просвіти, але минало півгодини чекання, дві ‒ секретар все ще не повертався із своєї подорожі по урядових інституціях столичного міста Ужгорода, або, може, зрештою він по дорозі до Просвіти «заглянув» до каварні Пурми у величезному легіонерському будинкові на площі Корятовича і взагалі забув про свою Просвіту й свій напис на її дверях.
Урочистий з’їзд з нагоди відкриття будинку Просвіти в Ужгороді. 1928 рік.
До речі, з приводу цього леґіонерського будинку слід зазначити дрібний, але до української преси досі не поданий цікавий факт. Коли для збудування цього палацу руйнували на цьому місці хатки духновичівських часів, то знайшли одну незвичайно рідку медалю, що її одразу по смерті Шевченка у 1861 р. вибито у 10 чи 20 примірниках у Петербурзі в Експедиції заготови державних паперів. Чомусь ця надзвичайна рідкість мусіла загубитись чи переховуватися забутою в одній з цих збурених хаток; це була гарна велика срібна медаля, й для таких бідаків, що мешкали у цих хатках, вона певно уявляла б значну обмінну вартість. Зрештою, ця тема радше для розважань радника Сови, аматора історії Ужгороду, якщо цей шановний радник ще «заховався» до наших днів…
В Ужгороді Андрій спочатку збирався писати вірші чи репортажі з робітничого життя, і може 2-3 такі коротенькі нариси навіть були уміщені на сторінках тижневика «Вперед», що його українською мовою видавала чеська соц.-дем. партія років 1935 чи 1936. Коли саме Андрій почав писати вірші ‒ не знаю ‒ може ще в Хусті. Те, що він писав в Ужгороді, вже надавалося до друку. Вперше його вірші побачили світло денне на сторінках сокальського тижневика «Голос з-над Бугу», мабуть ще не початку 1937 р. Це був тижневик з літературним додатком, досить добре поставленим. Редактор його прихильно й уважно ставився до початкуючих авторів, отже не лише охоче містив «перші спроби», але ввічливо й заохочуюче відповідав їм листовно. Може щось з Андрієвих ранніх віршів було вміщене також у дрогобицькому тижневику «Голос Басейну» (така, здається, була його назва), що також почав виходити у тих роках.
Ще в Ужгороді Андрій почав систематично готувати свої «Чорноморські сонети», що потім 1940 р. вийшли у Празі. Він ретельно і переконано обґрунтовував потребу такої тематики ‒ морської і козацької одночасово ‒ в українській поезії, де після Шевченківського «Гамалії» та Кулішівського «Байди» (за останнього, зрештою, Андрій не згадував) на ці теми писалося обмаль.
Одного разу, ще в Ужгороді, Андрій розповів, що на нього з поетів найбільше враження зробило двоє: О. Олесь, який імпонував йому елеґанцією вислову чи будови речень, і Маланюк, хоч до останнього Андрій добрався значно спізнено, бо на перешкоді стояло гостро неґативне ставлення старшого громадянства ‒ мабуть у Пласті та школах, ‒ гострим виступам якого проти Маланюкової музи Андрій спочатку сліпо вірив. При цьому оповіданні довелося ще раз визнати влучність за Ольжичівською дефініцією: «досить зненавиджений українською суспільністю Маланюк для того, щоб увійти в історію української літератури» («Студентський Вісник», Прага, 1931).
Цікаво, зрештою, що жадних Олесевих впливів на віршах Андрія, навіть ранніх, ніяк не помітно. А певні впливи Маланюка починають проступати лише в пізніх віршах ‒ не раніше 1944 р.
Крім поезії та літератури, Андрій в перших своїх студентських роках далі цікавився музикою. Дуже охоче, подовгу й побожно-уважно грав він твори Бетховена, слухав шопенівські програми варшавського радія, при чому було видно, як він докладно знайомий з життям і творчістю цього автора.
Влітку Андрій відвідував мальовничі околиці Закарпаття, особливо Гуцульщину, що найбільше його захоплювала. В гуцульському Рахові він познайомився з одним поетом, який присвятив Гуцульщині кілька кращих своїх творів.
Найбільше сподобався йому Богдан, де йому, здається, по-щастило у вересні 1936 чи 1937 побувати на храмі в день св. Івана Богослова, коли й ціла «весела (колись) Гуцулія йде у Богдан на храм».
З цвинтаря коло богданської церкви найкраще приглядатися до цього незвичайного свята з веселкою гарних облич, струнких постатей і барвистих одягів на тлі осіннього вже краєвиду. На цьому ж цвинтарі, на одному хресті (тепер певно знищеному), під яким віддавна спочивала дружина одного з поетів Галичини половини XIX ст., Миколи Устіяновича, вміщена його присвята покійній дружині, що починається такою строфою про місце положення самого Богдана:
Там, де Чорногора сумно Угрів край вітає, Там, де Біла Тиса шумно Чорну доганяє…
У Богдані чи Рахові Андрій навіть взявся та записував гуцульські народні пісні, під впливом блиску вражень і за прикладом свого гімназіяльного товариша Олександра Блистева, так бестіяльно замученого славетними королівськими військами в березні 1939 р. в Хусті.
Блистів віддавна провадив такі записи, і йому Андрій присвятив свої, на жаль короткі, спогади, вміщені у празькому «Пробоєм».
Олександр Блистів, фото з Пластового Альманаху
У 1938 р., під осінь, Андріїв нарис про сучасну закарпатську українську літературу був уміщений на сторінках львівської двотижневої літературної газети «Напередодні».
Мабуть 1937 р. влітку Андрій виступав з читанням своїх творів на літературному вечорі, що відбувся експромтом на закінчення з’їзду молоді в Ужгороді. Виступ був досить вдалий, тим більше, що Андрій добре декламував.
* * *
Коли скінчився недовгий шлях правничих студій, до яких Андрій при всій своїй добрій волі не мав найменшого хисту, він нарешті перейшов на філософічний факультет чеського Карлового Університету в Празі, де міг нарешті віддатися студіям значно більше спорідненим його душі, ніж римське право. Він нераз хвалив мені виклади з історії української літератури чеського вченого, професора Юрія Горака, але натомісць ніяк не захоплювали його виклади професора Олександра Колесси, він так завзято і з такою досадою та докладно розповідав про особливості цього професора, що цьому останньому доведеться присвятити трохи уваги.
Коли проф. Колесса запропонував, своїм звичаєм, писати працю про апокрифи, Андрій рішуче від цього відмовився й вибрав темою своєї докторської праці творчість Євгена Маланюка. Колесса морщився, але Андрій настояв на своєму. Колесса належав саме до тих стовпів, чи навіть стовбурів старшого громадянства, які й чути нічого не хотіли про сучасність, а зокрема чомусь були люті на Маланюка.
Українська поезія для них закінчувалася Олесем.
В ґрунті речі О. Колесса був людиною не позбавленою хисту. Про це свідчать його документальні праці про життєпис Осипа Федьковича-Гординського, де було стільки невияснених до того питань. Зовсім не зле написаний і його короткий, але елеґантний нарис про генезу української повісти ‒ інавґураторська ректорська промова в Українському Університеті в Празі в 1922 р.
Промова ця мала несподіваний відгук у… російській еміґрантській пресі. Давній співробітник професорських московських «Русскіх Ведомостей», прийшовши з дневникарського обов’язку на цей виклад, умістив на сторінках берлінського «Руля» довгу статтю, присвячену в значній мірі міркуванням на тему, що от він цю промову хоч і не без труднощів, але все ж таки зрозумів. А от цікаво, чи зрозумів би цю промову полтавський чи херсонський селянин, на що граф Александер Салтиков у своїх нарисах «Двє Рассії» (Мюнхен, 1923) запитував Ізґоєва, чи зрозуміли б вятські чи пензенські селяни промову якогось російського ректора…
Загалом кажучи, Колесса ціле своє життя боявся конкуренції, а тому за всяку ціну він унеможливлював молодшим здобування вченого ступня.
Він давав кандидатам такі неможливі теми, що ті здебільшого їх кидали, відмовлючись від них, переходили на інші факультети і т. п. На це нищення молодих літературознавців уживав Колесса свій дипломатичний хист, винахідливість і енерґію.
Андрія дуже обурював Колесса кожним своїм рухом, кожним потягненням. Андрій часто охоче з пам’яти читав присвячений О. Колессі довгий сатиричний вірш чи не Остапа Луцького.
Натомісць Андрій, пильно вчитавшись в історію літератури проф. Огоновського (1833‒1894), що перед Колессою займав катедру української літератури у Львові, говорив мені тоном глибокого переконання й пошани про цю знеславлену всілякими Драгомановими і М. Рудницькими справді велику працю і великий твір…
Завалений книжками Андріїв стіл у великій залі університетської книгозбірні в Празі виринає в пам’яті, коли пригадую зустрічі останніх років з Андрієм. При столі незвичайно зосереджений, в порівнянні з оточенням, читач ‒ сам Андрій, що мало не кожного дня відкривав для себе й своєї праці багато цікавого й нового, чим завжди так натхненно переймався…
Ще кілька місяців тому, по довгім очікуванні, дійшла до мене від Андрія відповідь на мого листа. Він десь мандрував, певно у горах, тому й спізнився з відповіддю. Як і завжди ‒ лист бадьорий, надхненний, захоплений. А одного соняшного дня під кінець липня поштар приніс непередплачений мною часопис.
Тяжка тривога блискавицею протяла віддавна хворе серце. Зловісні новини мабуть принесла ця газета.
Нервово шукаю, яка саме біда сталася. Перегорнув раз усе. Ніби нічого… Помилився. Дивно… Аж ось вірші Андрія ‒ засмучені: прощається Андрій з молодістю… Але руки знову чутко перегортають сторінки, очі жадібно шукають по шпальтах причину прибуття цього непроханого друкованого гінця… Аж ось: Андрій не з молодістю лише попрощався. Андрій розпростився й з життям…
16. X. 1947.
