Промова Августина Штефана на концерті Шевченка в Ужгороді у 1922 році.
Високопочтенна Громадо!
9-го марта сего року минуло 108 років од хвилі, як у селі Моринцях на Київщині у бідній хаті панського кріпака уродився найбільшій поет Українців-Русинів Тарас Григорович Шевченко.
А 10-го марта року 1861 розійшлася сумна вістка по цілому славянскому світу: Шевченко умер…
Од того часу кождого року земляки Шевченка святкують явно або тайно пам’ять сих подій. І пам’ять про Шевченка не тілько не зменшилася, но робиться чим раз більшою, особливо межи селянством, яке усе ліпше й ліпше любить Кобзаря, що писав їм волю і свободу.
Карпати, сей китайський мур, довго не допускав до нас, Підкарпатских Русинів, ідеї, думки, думи Шевченка.
Ми довго, 58 років, не могли оддати йому наш поклін, нашу любов.
Но вже й нам блиснула зоря свободи й ми стали вільними синами й так тепер і ми можемо, більше скажу, повинні почестувати себе тим, що пожертвуємо на хвилинку наше серце, нашу душу нашому безсмертному мученику ‒ Кобзареви.
А чому робимо ми се? Чому величаємо, святкуємо, почитаємо ceгo мужа, про котрого у нас через 58 років мало що знали люде? Котрий ‒ як говорять поєдні ‒ между нами не родився, не жив, коротко: не був автохтоном! Але сі поєдні забули, що Підкарпатскі Русини прийшли сюди в давних часах із тіснійшої батьковщини Шевченка ‒ із України, що той китайскій мур, котрим нас наші дотеперішні гнобителі одтяли од наших восточних братів, уже розвалився й що ми приналежимо до тої великої сім’ї, за котру Шевченко страдав і о котрої права боровся.
Обов’язок честувати пам’ять Шевченка спочиває на нас тим більше, що Шевченко єсть найбільшим поетом, кобзарем, генієм і учителем не тілько України, не тілько нас, Русинів, не на Украйні сущих, но Шевченко єсть поетом і борцем за свободу цілого славянства. Шевченко кріпко вірить в своїх творах, що настане час, коли всі Славяни стануть рідними братами й синами сонця правди.
Що Шевченко єсть разом і загальнославянським поетом, то признають і Великороси. Напр., Великорос Пипін підносить його понад усіх поетів славянських, а російский критик Григорієв пише про Шевченка так: «Красою й силою поезії многі ставлять Шевченка в рівень з Пушкіном и з Міцкевичем. Ми підемо далі: у Шевченка сіяє краса народної поезіі, котрої у Пушкіна й у Міцкевича лишень іскорки блищать. Шевченко останній кобзарь і перший великий поет нової, великої літератури славяньского світа.
За се держала петербурзька російська імператорска академія наук в році 1911 ‒ з нагоди п’ятдесятьлітніх роковин смерти Шевченка ‒ святочне засіданя. Таксамо святкувала російска академія художеств в Петербурзі пам’ять свого колишнього ученика. А природний центр російскої держави, Москва, уладила Шевченковське свято, а недавно поставила Шевченкові великий пам’ятник.
Почитає Шевченка цілий славянський світ, розуміється, що й ми, Підкарпатскі Русини, не можемо остатися позаду, тим більше, що Шевченко єсть кров од нашої крови.
Тому й ми маємо принести жертву нашої любови й оддати поклін його пам’яти і поклонити нашу голову перед сим велетом духа.
А правдиво можемо св’яткувати лиш тим способом його пам’ять, коли глянемо у власну совість й спитаємо себе, чи сповняємо ми волю нашого кобзаря, чи так робимо ми, як нас на то наш учитель-кобзарь навчав?
Бо Шевченко ‒ то наш правдивий учитель. Учитель в тісному значінню слова, бо зо всіх великих письменників цілого світу тілько два уважали собі за обов’язок составити букварь: перший ‒ Шевченко, а другій потім ‒ граф. Л. Толстой.
Наш учитель ‒ кобзарь ‒ насамперед навчає нас своїми муками переповненим життєм, щоби ми боролися проти темноти, проти неправди. Шевченко, як син бідного кріпака-мужика лише по тяжких терпіннях міг добитися до науки, до волі. Ще малим хлопцем натерпівся од злої мачухи й од дяка-п’яниці, якій учив його писати й читати. Як отець умер, став пастухом громадских овець, а потім взяли його на службу, спочатку до кухні, а пізнійше у покої «на козачка» до пана-поміщика. Тарас тужив за наукою й хотів бути малярем і зато потайки малював собі всякі картинки-малюнки. Пан, увидівши талант свого «козачка», дав його до маляра, щоби мав із свого кріпака більше хісна для себе.
В Петербурзі познайомився Шевченко із земляками і з великими малярами й письменниками, котрі викупили його за 2500 рублів од пана-поміщика. Тоді увидів Шевченко на своїй власній долі, яке «зло творять люде людям, як в’яжуть одного, як ріжуть другого» й став боротися за вселюдські права, за братів-кріпаків. Огненними словами докоряє гнобителям, щоби перестали кривдити своїх братів. Взиває громадянство давати селянам свободу, просвіту. Навчає їх «чиї вони сини, яких предків діти», й без боязни кличе до боротьби з ворогами:
…вставайте,
Кайдани порвіте,
И вражою злою кров’ю
Волю окропіте!
Сякі думки були вже і в перших його творах, в «Кобзарі», який появився в 1840 році.
Крім сих загальнолюдских мотивів учить нас і тому наш кобзарь, щоби ми любили своє рідне й не замінювали за чуже. Учить нас особливо, щоби не зневажали ми нашого рідного язика, лиш за то, що другі то кажуть, що та мова простацька, мужицька. В передмові до Кобзаря так говорить до своїх земляків:
«Пишіть і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним: а на Москалів не уважайте, най вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму: у них народ і слово й у нас народ і слово, а чиє краще ‒ най судять люде».
Учить нас дальше наш поет і те, що ми невпинно повинні працювати над визволенням нашого народу із темноти й із рабства й не перестати робити і тоді, коли за се нас карали би, або над нами збиткувалися би.
Шевченко виступав у своїх віршах проти кожного гнобителя, а тим самим й проти самого царя. За се й тому, що брав участь у тайному товаристві «Кирило-Методіївському братстві», яке хотіло злучити в самостойних републіках всіх Слав’ян ‒ арештували його. За написаня бунтівничих віршів засудили Шевченка на заслання і як звичайного вояка одіслали за Каспійске море в дику пустиню, де заборонили йому писати й малювати. Но Шевченко ще й тоді не падав духом і навіть сей страшний удар не міг знищити його енергію, його могутнє слово ‒ не міг вигасити його талант. І в неволі потайки пише про свободу, про волю й правду. В засланні написав більшу часть іи то найкращих своїх творів.
І коли після 10 років дістане амністію і вернеться на свободу із зламаним тілом та незламним духом, пише і робить, як переже.
Не падав духом аж до смерти, яка скоро його достигла й скосила його в 47 році його життя.
На 47 літ був Шевченко 24 років кріпаком, 10 років вояком на засланні й тілько 9 років був на правдивій свободі, бо коли вернувся із заслання, за 4 роки жив під піліційним доглядом. А що ціле його життя було тернисте й трагичне, доказує, що Олександер Кониський, автор найдокладнішої життєписи Шевченка, пише, що поет через 47 літ пережив лиш 7 правдиво щасливих днів.
Так отже безсмертний борець-кобзарь учить нас своїм життям, своїми ділами, учинками й своїми творами. Він оддав весь свій вік, труд й безмежну любов свому народови й дістав рани, муки й тернистий вінок.
А ми, пізні його внуки, нині, коли не забули ми пом’янути Його не злим ‒ тихим словом, принесемо Йому в жертву наші серця й обіцяємо:
«Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люде,
Поки сонце з неба сяє ‒
Тебе не забудуть».
Обіцяємо, що по його стопам підемо вперед, бо лиш так можемо надіятися, що ми й наше діло:
«Не вмре, не загине!»
