У книзі «Сучасні українські поети» (Чернівці, 1936) Михайло Мухин ім’я Леоніда Мосендза в різних ситуаціях згадує часто. А в літературному нарисі «Леонід Мосендз» оцінює його так:

«…В ряду сучасних українських ліриків Леонід Мосендз займає одно з найчільніших місць. Його творчість, що початково зосереджувалася навколо питань філософічних, фавстівського порядку, де на першім місці була трагедія пізнання всесвіту, останніми роками розгорнулася значно ширше…».

Цікаво зазначити, що Михайло Мухин, попри написання глибоких аналітичних літературознавчих, суспільно-політичних публіцистичних статей, упродовж десятиліть знаходив час для ведення хроніки широкого тематично актуального спектру, насамперед мистецької, в рубриках: «Хроніка емігранта», «З блокноту читача», «Літературний блокнот», «Літературні й україністичні матеріали по газетах», «Нова література щодо українського питання в совєтській імперії», «Новини української літератури», «Огляд українських журналів», «Українські мотиви в польській літературі останніх років», «Антиукраїнські публікації російської пропаганди французькою мовою», «Україна в московській літературі останніх років» і т.д.

Такі публікації мають ту ціннісну особливість, що об’ємно передають атмосферу реального часу. Що стосується конкретних особистостей, то вони сприймаються дуже живо й органічно в тогочасному ідеологічному й мистецькому середовищах.

От кілька фрагментів з літературної хроніки Михайла Мухина:

* * *
…З уміщених останніми місяцями в періодичній пресі оригінальних оповідань слід зазначити «Володаря синьої землі» В. Тесара («Обрії»), оповідання про Довбуша, якому останніми роками незвичайно поталанило, бо перед Тесарем його обрали героєм своїх оповідань Ростислав Єндик («Прокляття крови») та Гр. Смольський («Олекса Довбуш»); так само визначається незвичайно високим рівнем оповідання Леоніда Мосендза з бурхливого життя старої королеви Адріятики ‒ Венеції «І’ha pagata» («Я відплатив») і уривок з довгого роману про недавні роки збройної нашої боротьби «Вояк відходить» Ростислава Берладника, обидва уміщені в останніх книжках львівського «Вістника». На сторінках львівського тижневика «Свобода» з 15 березня уміщене досить яскраве гуцульське оповідання Володимира Рибенського «Двобій», скорше навіть літературна обробка легенди про леґінів Юру та Йвана, які забивають один другого із-за зрадливої Марічки, що отроює себе над трупами своїх любчиків…

Мухин М. (Р-т. [Рецензент]). Літературний блокнот // Самостійна Думка. ‒ Чернівці, 1936. ‒ Р. 6. ‒ Ч. 3. ‒ С. 224-226.

* * *
«Уманський Голос», чч. 8-10 з кінця вересня й початку жовтня минулого року [1942], умістив статтю Асканича «Двадцять років української літератури» ‒ поза межами СССР. З прозаїків Асканич згадав Самчука, Мосендза, Процишина, Липу, Косача. З критиків ‒ Дмитра Донцова, Юрія Липу, Олену Телігу, з поетів ‒ Євгена Маланюка, навівши уривки з його «Св. Пантелеймона» та «Покидали останній клапоть», Юрія Липу, навівши «Це не Франциск Асизький» та «Вознесіте знамено святого великого краю», Мосендза, Телігу, з наведенням «Не цвітуть на вікні герані», Ольжича, процитувавши «Десь ти ходиш, Діво невпинна», Стефановича («Їм північні вітри гудуть»), Чирського («Гімназистик», уривки з його «Земля яка нахмурена»), Гриву з його знаним та гордовитим «Ми», коротко згадавши Антонича, Гарасевича, Ірлявського й Наріжну і зовсім не згадавши ані словом про Юрія Дарагана…

Мухин М. (М. Куренівець). Літературні й україністичні матеріали по газетах // Пробоєм. ‒ Прага, 1943. ‒ Річник Х. ‒ Ч. 3. ‒ С. 190-191.

* * *
…В останнім з уміщених в цій книзі нарисів «Трагічні oптимісти» Донцов пише:
«Маланюк, Клен, Теліга, Мосендз, Ольжич і ще один чи двох (Б. Кравців, Ю. Липа, що перейшов на інший жанр) ‒ ось ті трагічні оптимісти, які узріли красу в тім, у чім у нас її не бачили від часів авторів “Заповітуˮ і “Одержимоїˮ; які певним рухом ‒ відкинули від себе геть те, що досі вважалося красою: трагізм без оптимізму ‒ що є безсилим скигленням, і “оптимізм без трагізмуˮ ‒ що є оманою слабих. Кожну тему ‒ обдерли вони з її кожночасової, мимолетної одежі, взявши з неї вічне незмінне ‒ “абстрактне і найбільш конкретнеˮ В кожну тему ‒ внесли твердість, упертість, завзяття і повний брак пози: “горда земляˮ, горді душі.
Як поети ‒ вони стали аванґардою ‒ сильною і відважною ‒ нового мистецтва. Вони були тими, що принесли благословенство життю в його «найстрашніших виглядах, що в сназі формовання «п’янкі і завзяті» ‒ знайшли відвічне джерело гарного…» (С. 174).

Мухин М. (Р-т. [Рецензент]). Дмитро Донцов // Самостійна Думка. ‒ Чернівці, 1936. ‒ Р. 6. ‒ Ч. 1. ‒ С. 119-123.