Михайло Мухин, Юрій Клен і голодна політика Москви на Україні

І.
Національне й соціально-політичне становище на теренах пореволюційної (1917-1919) України для Михайла Мухина на еміграції залишалося в полі прискіпливого аналітичного відстеження. На початок 20-х років припадає і його активна публіцистична діяльність. Особливо акцентованою в його публікаціях стає імперська політика геноциду щодо українського народу.

Вже 1922 року в гостро-публіцистичній статті «Голодна політика Москви на Україні» з підзаголовком «Прагматична студія» Михайло Мухин пише:

«…В подібних умовах повстає реальна загроза цілковитого вимирання населення Совітської України, від якої не залишиться нічого крім здібної приймати колоністів незаселеної території, бо ясно, що Москва забере всі 100% цьогорічнього урожаю на Північній Україні, де він обіцяє бути досить добрим, і населенню півночі України залишиться поділити нещасливу долю мешканців півдня України, засуджених на голодну смерть давно, безповоротно…».

Джерело: Стерні: Місяшник літератури, мистецтва, науки та студентського життя. ‒ Прага, 1922. ‒ Ч. 1, липень. ‒ С. 124-134.

У той же час Михайло Мухин стежить за реакцією європейських чинників на ситуацію в Україні, за публікаціями в центральній пресі та виданнями на тему голоду в Україні. Він глибоко сприйняв і високо оцінив працю Івана Герасимовича «Голод на Україні» (Берлін: В-во «Українське Слово», 1922. ‒ 296 с. з 39 образками й діаґрамами).

Зміст цього видання такий: Україна, як житниця Європи; причини голоду на Україні; сучасний стан голоду на Україні; допомога голодуючим; українська рятункова акція; зіставлення й кінцеві висновки.

Михайло Мухин пише: «П. Іван Герасимович широко й систематично використав величезний матеріял большевицько-російський та західно-європейський, ‒ використав усе, що змальовує стан голоду на Україні в усіх його подробицях, а також і всі причини голоду».

Він зазначає, що це «єдина досі не лише в українській літературі книга, присвячена причинам та наслідкам теперішнього голоду та вимірання України, свідомо з холодною жорстокістю організованого сучасними нам нащадками Петра І та Катерини IІ, які під ніби-то інтернаціональним та комуністичним одягом ховають свою споконвічно московську природу».

Михайло Мухин аргументовано резюмує: «В результаті цього старанного зібрання матеріялів, і на місці, на Україні (автор нещодавно повернувся з України), і на еміґрації ‒ маємо цю книгу, яка не лише заслуговує на найбільшу увагу й то не тільки з боку української суспільности західних земель України, еміґрації та Америки, але також у неменшій мірі ‒ на увагу цивілізованих націй цілого світа».

Джерело: Мухин М. (М.) // Нова Україна: Місячник письменства, мистецтва, науки і громадського життя. ‒ Прага-Берлін, 1923. ‒ Р.ІІ. ‒ Ч. 3. Березень. ‒ С. 186.

Тема імперської політики Росії щодо України, її прикритий демагогічними гаслами геноцид щодо українського народу присутні в численних прижиттєвих публікаціях Михайла Мухина.

Голодомор в Україні 1932-1934 років на фоні стриманої реакції державних європейських інституцій, а, що найстрашніше, незбагненній пасивності, відчуженості, мовчання українських еміграційних та діаспорних потуг, спонукали Михайла Мухина до різкого виступу зі статтею «Годі мовчати!», яка набула широкого розголосу.

Михайло Мухин наводить свідчення чужинця, англійця Малкольма Меґріджа, опубліковане в місячнику «Fortnightly Review»:

«Підчас недавніх відвідин України я бачив трохи той бій, що його провадить совітський уряд проти селян. Поле бою спустошене як на справжній війні, й нищення провадиться далі. По один бік ‒ міліони селян, з тілами опухлими з голоду, по другий бік ‒ жовніри, члени ДПУ, що виконують накази диктатури пролєтаріяту. Вони накинулися на країну неначе хмара сарани і пограбували все їстивне; вони вистріляли і повисилали тисячі селян, иноді цілі села; вони створили з найплодючішого краю на світі – мелянхолійну пустелю».

«Цікаво, дуже цікаво зазначити, ‒ пише Михайло Мухин, ‒ як то все на світі йде за славетнім драгоманівським законом т. зв. людського поступу: перед десятьма роками француз Десона скаржиться на нечутливість європейців на смертні муки конаючих з голоду українців, а р. 1933 ще ніхто, бігме ніхто, не поскаржився на те, що навіть українці з-поза меж сталінської катівні глухі й німі на муки й вимирання винищуваних Москвою братів своїх українців у совітській імперії!

Тоді з України норвежець Квіслінґ писав: “Крайній час, щоби принаймні Европа одкрила свої очі на катастрофу, що сталася з одним із її народів, та скорше б вирушила йому на допомогу”, а тепер ми звернемося лише до українців, щоби хоч вони нарешті почали реаґувати на те систематичне винищування Української Нації, яке безупинно провадить Росія під ріжними формами – Соловок, колєктивізацій, розстрілів, паспортів, очистки прикордонної стокільометрової смуги, нарешті ‒ голоду, який цим разом охопив не лише приморську частину України, але й цілу країну від моря аж до Прип’яти і Сойму».

Автор з прикрістю відзначає: «Характеристично нарешті й те, що нас нищили й нищать, а ми ‒ ми мовчали й досі мовчимо. Героїчна вдача, що й казати!», ‒ і тут же закликає: «Крайній час збудитися від летарґії, в якій перебуваємо! Треба нарешті перебороти злочинну апатію й байдужність!»

Джерело: Розбудова нації. ‒ Прага, 1933. ‒ Річник VІ. ‒ Ч. 7-8 (66-67). Липень-серпень. ‒ С. 159-161.

ІІ.
Самозрозуміло, що тема голодомору в Україні, відтворена в художній літературі, становила для Михайла Мухина особливий інтерес. Це простежується в його літературознавчих публікаціях та листуванні з Є. Маланюком, У. Самчуком, Л. Мосендзом, Ю. Липою, М. Чирським, Д. Донцовим і т. д. Тому поява «Мандрівки Сонця» Юрія Клена стала для нього непересічною подією і він її сприйняв як унікальну літературну з’яву:

«…“Мандрівка Сонця” Юрія Клена належить до, на жаль, не численних відгуків нашої поезії на ту страшну національну катастрофу, якою був голод років 32-34 на Україні. Обібрані, обдерті московською владою до нитки українські селяне вирушили в мільйоновий похід смерти, який у Клена змальований так:

Обрій розжеврений міддю палає.
Люду обдертого зграї
З лютим одчаєм в очах,
З дітьми, з майном на плечах
Обрій червоний ковтає…
Юрми обдертого люду,
Гори нещастя і бруду…
В латаних торбах, мішках,
В сірих клунках
Злидні й недолю несуть…
В безвість лягла їхня путь.
Десь придорожній рівчак
Або байрак
Дасть їм нічліг і спочинок…
Буде їм вітер співать
Ритми прадавніх мандрівок,
Долю, немов немовля, колисать;
Вкриє повіки їм сніг.
Мріється: знов печеніг,
Половці, обри, татари
Встали,
Скитським простором гудуть,
Ясир женуть,
Але,
Де ті отари,
Що після них ‒
Три дні й три ночі від теплої пари
Ген по слідах кочових
Степова
Вогко диміла трава?
Чи ж не струмилось ріками
Ситих кобил молоко і корів,
Коли степами
Гуни котили веселий
Свій гнів?..
Чорно зітхають покинуті села.
Що там у полі леліє?
Де-не-де, там, де буяє будяк,
Між бур’яними лисніє
Кінський кістяк.
Сонце, всміхаючись п’яно,
Наче на клявішах фортеп’яна,
На білизні його ребер
Виграває marche funèbre.
З рогу рясного прокляття
Сипле розбещений голод.
В дірки подертого шмаття
Лащиться голубом холод.
«Хочби надибати песього падла», ‒
Мріє біляве хлопча п’яти літ, ‒
«А як помре оцей дід,
Буде він нам на обід».
Сонце, скажене вагадло,
Б’ється об захід, об схід,
В неба прозорого лід,
Наче ним бавиться вітер свавільний,
Мати якась божевільна
Сина гойдає,
Тихо співає:
«В Бозі
Десь у дорозі
Вмерло у мене аж п’ятеро.
Слава тобі, о диктаторе!»

Потім поет малює вічні образи з цього походу смерти мільйонів:

Ніч, немов золотистий вінець,
Вабить вогнями далекий двірець,
Дух його затхло-теплавий
Млосно-ласкаво
Обвіє,
Спливе на вії.
Покотом ляжуть усі на підлозі…
Там, де плювки й недокурки…
Хто, підістлавши підтоптану бурку,
Хто ‒ своє дране ганчір’.я
Будуть у вікна світити сузір’я…
Торби з клунками,
Мішками,
Сон їх оточать горами.
Хай же їм сниться: то сніжні Монбляни
Вже їх вітають крізь сині тумани
А коли поїзд хрипкий і хиткий
Прийме в смердючі ваґони,
Як в Авраамове лоно,
У вутлі, розбиті,
Линвами зшиті,
Хай він, гойдаючи, людям навіє
Соняшну мрію,
Ніби то лебідь ясний Льоенґріна
Вже їх везе у щасливу країну…
Гори лахміття,
Чорні почвари одчаю,
Повінь страшна лихоліття
Через степи і байраки
Геть викидає.
Голод сурмить, як осел.
Наче великі кльоаки,
Київ і Харків, Полтава, Одеса
В себе приймають
Буру блювотину сел.
Цитьте, бо правиться
Чорна меса
По всій Україні…
Хай же ім’я твоє славиться,
Ти, що поле обернув у пустині!

Скрізь, у степах і мочарах,
В тундрах і тайґах, страшних, як кошмари,
І по містах,
Прошитий шпилями дзвіниць,
Стиснутий ребрами кам’яниць,
Закоцюб
І загниває покинутий труп
Велетня бронтозавра,
Що від Кури до Печори,
Від Йокагами до Гавра
Смородом сповнив простори.
Обрій розжарений міддю палає,
Ковтає
Кручений шлях,
Злидні і жах,
Жовті калюжі,
Стоптаний лан
І натовп, що суне, байдужий
(В серці майбутнє ‒ як скарб),
В цей гураґан
Соняшник фарб.

Найбільшої височини напруження і піднесення досягає ця поема в останній частині, де поет впроваджує юрби вмираючих наших селян до стародавньої столиці України:

Як же їх стріне прадавня столиця,
Та, що їх кличе, як владна сурма,
Та, де у танці шалено сплелися
Тиф і холера, й чума?
Глянь!
Скрізь болото і твань.
Край твій вимер.
Вітер гасає по жертвах.
Тільки святий Володимир
Високо понад Дніпром
Благословляє мертвих
Погаслим хрестом.

В пітьму кидає місто
Ліхтарів золотаві намиста…
Вже їх впускають тополі і вежі
У зачаровані межі.
Чи ж не пророчили книги, що будуть
В літа останні знамена і чуда?
Що, коли тінь косолобого Вія
Не перетне їх путь!
Що, коли з місця зійдуть
Лавра й священна Софія!
Плинуть, ідуть неупинно…
Хай їх приймає гостинно
Мертвий майдан,
Де в летаргічному сні
На бронзовому коні
До шайтана з аула
До Вельзевула
В електричний туман
Простяг булаву Богдан».