До 140-річчя від дня народження поета
У літературознавчому доробку Михайла Мухина знайдемо чимало текстів, які свідомо зорієнтовані на вживлення в дослідницький обіг незнаної або малодоступної інформації про письменника, його твори та обставини життя й діяльності.
Ця його праця заслуговує на особливу вдячність дослідників літературного процесу, оскільки значно полегшує зокрема пошукову роботу, орієнтацію в перебігу подій в житті того чи іншого автора, удоступнює тексти з приватних збірок чи публікацій в численній затраченій періодиці тощо.
Це бачимо на прикладі його об’ємної і вивіреної бібліографії літературного доробку Миколи Чирського, містких статей-есеїв про Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Юрія Липу, Івана Ірлявського, Олександра Олеся й Максима Рильського і т. д., епістолярної спадщини тощо.
В цьому контексті оригінальними, цікавими і змістовними є доповнення Михайла Мухина до статті О. Веретенченка «Із спадщини В. Свідзинського» (Пробоєм. ‒ Прага, 1943. ‒ Р. Х. ‒ Ч. 9. С. 530-531), яку з огляду на актуалізацію в ЗМІ постаті Володимира Свідзинського з нагоди його дня народження подаємо нижче.
Михайло Мухин:
Володимир СВІДЗИНСЬКИЙ
Володимир Юхимович Свідзинський нар. р. 1885, жовтня 9-го дня в с. Маянів Вінницької округи на Поділлі. Дитинство перейшло в с. Маломолинцях колишнього Летичівського повіту, недалеко містечка Межибожа.
Нижчу освіту здобув у духовній школі в містечку Тиврові Вінницького повіту, потім закінчив подільську семинарію у Кам’янці та Київський комерційний інститут*.
По закінченні освіти служив у земстві, підчас Першої світової війни два роки перебував у Галичині. По скінченні війни служив у видавничім відділі Подільської Народньої (Земської) Управи. З 3 листопаду р. 1925 служив у Харкові у Державнім Видавництві України.
Перший друкований його твір, вірш «Давно, давно тебе я жду», був уміщений у Київськім модерністичнім місячнику «Українська Хата» в січні р. 1912. Вдруге він виступив друком 8 років по тім ‒ аж у р. 1920 навесні, коли кам’янецький студентський журнал «Нова Думка» (ч. 3) умістив одну його пісню («І знов в душі моїй»).
Перша його збірка віршів п. н. «Ліричні поезії» вийшла у Кам’янці р. 1922 (34 сторінки).
Друкував й у дальших роках дуже зрідка свої поезії по літературних журналах 20-х років. У знаній праці М. Яшека «Українська література за 10 літ. 1917-27. Т. І.», з якої ми беремо ці життєписні дані щодо В. С., зазначено також, що його вірш «На забутім хуторі» був уміщений у Київськім двотижневику «Нова Громада» (1926, ч. 21), отже, мабуть, у листопаді того року. Далі кілька поезій умістив харківський місячник «Червоний Шлях» у жовтні р. 1926.
Не помічали В. Свідзинського довший час на Східніх Землях. Але тим більш незнаний був він на Західніх та на еміґрації, куди його збірки не дісталися.
Кілька років тому, збираючи матеріал для «Антології сучасної української поезії», я знайшов кілька уривків з його творів, наведених у дуже нечисленних (лише двох!) рецензіях на його збірки.
У травневій книзі «Червоного Шляху» за р. 1923 Василь Сонцвіт (Валеріян Поліщук) навів у своїй рецензії на «Ліричні поезії» В. С. закінчення одного сонету цього автора. Ці коротенькі шість рядків давали такий яскравий образ пустельного затишку коло спустілого подільського палацу, що не можна було сумніватися, що перед вами уривок з твору, на жаль, незнаного, але дуже цікавого й видатного поета:
Черет і осока обняли сонний став
І пусто скрізь. Лиш дівчинка порою
В забутий парк забрівши самотою
На галяві серед високих трав
Коли південь виблискує й палає.
Із бабки срібної вінок собі сплітає.
У другій рецензії, що її написав Яків Савченко («З поточної художньої літератури» // Життя і Революція, ‒ Київ, 1928. Жовтень) з приводу появи збірки «Вересень», знаходимо ще два коротеньких вірші В. С.
У цих віршах вражає велика зосередженість чуття і вислову та стоїчний песимізм автора:
Ми в ніч ввійшли. Зоря погасла нам.
Наш світлий день замовк і одійшов.
Над нами смерть склонилася. А там
На сході нашому, зоря сіяє знов.
Нехай вона зоріє молодим,
Як нам колись. А ти ‒ добича тьми.
О, брате мій, в останнє спом’янім,
Як золотились ми.
У другім вірші такий самий настрій і та ж сама досконалість вислову:
Не метає огнів блискавиця
В замисленім співі моїм,
Ані бою смертельная криця
Не гремить і не іскрить у нім.
Я плеканець полів сумовитих
І тиші грабових гаїв.
Я над озером днів пережитих
Віти серця глибоко склонив.
Джерело: Мухин М. (М. Куренівець) Доповнення до статті О. Веретенченко «Із спадщини В. Свідзинського» // Пробоєм. ‒ Прага, 1943. ‒ Р. Х. ‒ Ч. 9. ‒ С. 531-532.
Примітки.
* З семінарії був звільнений на прохання батька за станом здоров’я.
