Михайло Лучкай у 4-му томі фундаментальної праці «Історія карпатськиї русинів», аналізуючи ситуацію в Мукачіській греко-католицькій єпархії в середині ХVIII ст. та напруженими відносинами з егерським єпископом Естергазі, наводить лист парохів сіл Боржавської долини від 12 жовтня 1769 року до «всіх, кого це стосується» з чітко викладеною позицією щодо статусу і підпорядкування єпархії та потребою прийняття відповідних рішень, які невдовзі, після обрання єпископом Андрія Бачинського 1772 року, й стали реальністю:

«Нижчепідписані славного комітату частково Березького, частково ж Ужоцького, уніатські парохи східного обряду, цим нашим листом доводимо до відома всіх, кого стосується, що ми після того, як зрозуміли, яким порядком і способом його ексцеленція, єгерський єпископ, бажаючи мати нашого високопреосвященного єпископа за вікарія, викликав у Егер, і як він поводився із службовцями і братами, нашими депутатами, у своїй резиденції, і, зокрема, із нашим дорогим прелатом, якого його ексцеленція не удостоїла відповідним титулом.

І крім того, як посланого нашого прелата ганив, що прийшов до нього нещиро, а не законно, і що не має належної свідомості, примушуючи його преосвященство складати йому присягу і послушність, зрозумівши це та інші, великий страх і біль охопили наші серця від цих нечуваних новин, бо ніколи до цього часу і ми, парохи, і довірений народ нашому керівництву, не знали, не чули, щоб наші єпископи-попередники були підпорядковані єгерським єпископам і були їхні вікарії, бо коли ми були висвячені мукачівськими єпископами на священиків і давали їм обіт послушності біля вівтаря, одержуючи кожен з нас від них свою парафію, ми звертались (до них) у всіх потребах і випадках з довіреним нам народом не до єгерських єпископів, а до мукачівських у вирішенні справ і нашої втіхи, і тепер ми звертаємось, завжди одержуючи від них у наших справах остаточне рішення і розпорядження.

Тому, згідно з нашою присягою, складеною єпископом, хочемо визнати тільки їх за наших прелатів, або за ординарного нашого єпископа, і це визнаємо повністю. Тому також справу, яка виникла між вищеназваним нашим єпископом і депутатами в Егері у присутності його ексцеленції під час депутації і дискусії наші брати її схвалили, підтримали і підтвердили, і про це саме письмовий свій документ, складений поточного 1769 року, дня 20-го вересня, у селі Шайо-Петровому, власноручно підписали, подібно і ми цю саму справу з тим же підписаним письмовим документом схвалюємо, підтримуємо і підтверджуємо.

І не без причини, бо нашою священицькою свідомістю кожен окремо перед богом і людьми ми визнаємо, якби те наш народ знав, що вищезгаданий наш єпископ з нами був підпорядкований як вікарій єгерському єпископові, і від нього як ординарного одержав усю свою владу (як бажає) наш високопреосвященний єпископ для керування шановним духовенством, тоді народ непогрішно піднявся б на велику боротьбу, та навіть відійшов би від св. унії, залишивши водночас як єпископа, так і нас, як колись трапилось у Сатмарському комітаті. Бо насправді той же народ вважав би, як і волоський, що єгерський єпископ за допомогою нашого єпископа і нас парохів хоче перевести його ж з обряду східної церкви на латинський, і що ми не говорили доброго йому або про спасіння, або про унію, він би не вірив ані єпископові, ані нам.

Звідси згідно з нашою священицькою свідомістю перед небом і землею вдруге ми визнаємо, що якби наш вищезгаданий єпископ Іоанн Брадач був підпорядкований єгерському єпископові як вікарій, тоді внаслідок вищенаведених причин священна унія серед нашого руського і волоського народів не тільки не буде поширюватись, але скоріше або повністю, або з непоправимою втратою великої кількості душ скоротиться, про втрату такого роду, зрозуміло, ми парохи, знаючи звичаї цього народу, не хочемо відповідати на страшному суді.

Після того ми визнаємо, що його ексцеленція єгерський єпископ після видання булли найсвятішого отця покійного Климентія XIII 14 листопада 1767 року, і тут після її поширення в Угорському королівстві по комітатах, невимовний біль і горе спричинив у наших серцях. Бо у тій буллі читаємо, що вельмишановна і найясніша вірна імператриця Марія-Терезія найласкавіша наша королева (якій як нашій найдоброзичливішій і наймилосерднішій матері хай дасть всемогутній бог тривале мирне і щасливе правління) з усіма зусиллями і старанням подбала, щоб у Мукачеві не тільки встановити канонізований єпископат східного обряду, але й там же, у Мукачеві, заснувати типографію, семінарію для молодих священнослужителів із школами, але єгерський єпископ (о гірке й невтішне горе нашого серця!), таємно висунувши свої доводи (як ми догадуємось), спростував вищезгаданого найсвятішого папу і за допомогою цього перешкодив здійснити дуже добрий задум і план її найяснішої королівської величності, позбавив і викинув з королівського серця єдиний і останній засіб для пропаганди святої унії.

І що нас не тільки дуже ображає, але також обурює, є те, що єгерський єпископ перед вищезгаданим найсвятішим покійним папою вважає себе і попередників ініціаторами введення унії серед нашого руського народу (про що ми довідуємось від того ж найсвятішого папи, який хвалить (єгерського єпископа) у своїй буллі (141). Бо ніколи ми не чули і не бачили (якщо можна говорити правду), щоб єгерські єпископи, і, зокрема, Естергазі зі своїми людьми доклали якихось зусиль у поширенні св. унії й науки про неї, тому що ані він сам, ані його парохи не знають письма і нашого обряду.

З цієї причини ми дуже дивуємось, яким чином він може хвалити (його) у вищезгаданій буллі за такі незначні зусилля (у поширенні) святої унії. Це, кажу, глибоко нас ранить і обурює (щоб не говорити тепер про багато дещо), бо не справедливо, щоб в той час, коли наш єпископ мучився з нами в крові і в сльозах за святу унію, інший здобував славу, не доклавши жодних зусиль, і щоб католицька церква не залишилась у боргу перед нашим єпископом і нами, а віддала (шану) іншому, який (до цього) не доклав зусиль.

Отже, ми бачимо, згідно з цією згаданою буллою, що його ексцеленція єгерський єпископ згідно з висловлюванням апостола Павла шукає у руському народі не те, що належить Ісусу Христові, але (те), що належить йому, краще кажучи, він турбувався не стільки про поширення св. унії, як про славу, владу над руським народом і духовенством і, зокрема, про збір десятини із всього руського народу, його попередники, єгерські єпископи, ніколи не вимагали, тим не менше цей вищетитулований єгерський єпископ Естергазі, всіма силами вимагає тільки цю десятину. Тому духовенство і народ аж ніяк не може мати прихильності й довір’я до його ексцеленції.

У результаті цього наші попередники не прийняли святої унії для того, щоб наші мукачівські єпископи з угорсько-руським духовенством і народом були підпорядковані єгерським єпископам, але задля того, щоб вони могли обирати собі єпископа із свого середовища, і тільки такого визнати й вважати за єпископа, якому і ми є відданими, і так визнаємо.

Тому це все про вищесказане для більшого довір’я ми власноручно підтвердили у селі Ільниці, 12 жовтня 1769 року:

‒ Я, Андрій Вайсько, дубрівський парох, архіпресвітер боржавської конгрегації власноручно (142) підписав.
‒ Я, Іоанн Шерегі, ільницький парох, нотаріус боржавської конгрегації, власноручно підписав.
‒ Я, Стефан Злоцький, заріцький парох, екзамінатор угоцької конгрегації, власноручно підписав.
‒ Я, священик Василій Бажо, ком’ятський парох, інспектор двох угоцьких конгрегацій у церковних науках підписуюсь.
‒ Я, Георгій Староста, лозянський парох, власноручно підписав.
‒ Я, Іоанн Юрканич, білківський парох, власноручно підписав.
‒ Я, Іоанн Волошин, осійський парох, підписався.
‒ Я, Теодор Керегицький, нижньошардівський парох, підписав.
‒ Я, Іоанн Баран, раковецький парох, своєю власною рукою підписав.
‒ Я, Іоанн Сіліміха, рокосівський парох, своєю власною рукою підписав.
‒ Я, Петро Полянський, чингавський парох, власноручно підписався.
‒ Я, священик Георгій Полянський, кішфалудський парох Боржавської конгрегації, власноручно підписав.

Ще невтішні заяви частково були написані та видані по-латинськи, частково по-руськи і по-волоськи…».

Джерело: М. Лучкай. Історія карпатських русинів. Т. 4 // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. Т. 17. ‒ Пряшів: Словацьке педагогічне видавництво в Братиславі, Відділ української літератури в Пряшеві, 1991. – С. 169-172.