СПОГАДИ-РОЗДУМИ МИКОЛИ МУШИНКИ
Ярослав ШУРКАЛА: Діячі української культури, про яких ти розказав, є представниками старшого покоління. Але серед тих, чиї імена ти відродив для історії, були і твої ровесники.
Микола МУШИНКА: З цієї категорії людей я б хотів розповісти про Левка Довговича.
Левко Довгович (1935) – уродженець Закарпатської України, син греко-католицького священика (який у 1944 році рятувався від ув’язнення втечею в Чехословаччину), далекий потомок славного роду Василя Довговича (1783-1849) по батьковій лінії, та диригента, хормейстера, режисера і громадського діяча Івана Сильвая (1838-1904) по лінії матері.
Біографія Л. Довговича гідна подиву, тому зупинюся хоча б на її найосновніших моментах.
14-річного хлопчика трибунал Прикордонних військ МВС Закарпатського округу засудив до смертної кари, однак з огляду на те, що підсудний був малолітнім, вищу міру покарання було замінено десятьма роками таборів за антирадянську діяльність. Мовляв, готував збройне повстання проти радянської влади.
Військова колегія Верховного суду СРСР 30 червня 1950 р. долучила до цього строку ще шість років позбавлення волі . Кару він відбував у таборах на півострові Конвеєр та на Воркуті за Полярним колом. На півострові Конвеєр протягом півтора років Левко самотужки викопав тунель і в 1952 році втік на волю.
Через п’ять днів його впіймали і засудили до наступних десяти років неволі.
В 1953 році за активну участь у страйку політичних в’язнів на Воркуті – його засудили до смертної кари, однак Верховний суд в Москві з огляду на його молодість (йому ще не минуло 18 років) помилував Левка, додавши десять років, із них ‒ рік тюрми суворого режиму, котрий він відбував у в’язниці в місті Богучари.
Отже, цей малолітній закарпатський хлопець протягом трьох років був засуджений до 36 років неволі.
У сибірських таборах він зустрівся з Леонідом Іщенком (головним диригентом Одеського оперного театру), Лео Каалмітом (директором Естонського національного театру) та іншими вченими й громадськими діячами, які вплинули на його національну загартованість та дали йому високу музичну освіту. З їх допомогою він став диригентом, заснував таборові хори та робив постановки українських п’єс.
У 1956 році «трійка» Верховної ради СРСР його помилувала (не амністувала і не реабілітувала) і дозволила повернутися на Закарпаття під суворим наглядом органів НКВС.
Навесні 1957 року Левко разом з мамою та молодшими сестрами переселився до батька у Чехію.
Восени 1963 року Левко переселився із м. Дєчін у Чехії у Пряшів і два роки працював у Піддуклянському українському національному ансамблі, пізніше став методистом Культурного союзу українських трудящих.
У Пряшеві він заснував дівочий молодіжний хор «Весна», який протягом шести років (1965-1971) дав понад 150 концертів у Словаччині, Чехії, Україні та Польщі і став найпопулярнішим українським ансамблем Пряшівщини.
Наперекір незаперечним успіхам у 1971 році його звільнили з роботи (мовляв «ідеологічно негативно впливав на молодь») та з п’ятого курсу заочного відділу філософського факультету Пряшівського університету (спеціальність україністика та історія) з суворою забороною працювати з молоддю.
Переселившись у Кошиці, він, до відходу на пенсію по інвалідності в 1987 році, працював робітником та техніком у будівельних фірмах.
У Кошицях він в 1985 році заснував український хор «Карпати», який успішно діє по сей день. Л. Довгович був ініціатором заснування й організатором 13-х річників Міжнародного фестивалю духовної пісні візантійського обряду.
Після політичної реабілітації 1989 р. суспільно-громадська діяльність Левка Довговича стала ще більш інтенсивною: він став засновником і головою українського Пласту, організатором щорічних пластових таборів, був президентом Європейського конгресу українців (1997-2005), активно співпрацював зі Світовим конгресом українців та з Українською всесвітньою координаційною радою.
Ярослав ШУРКАЛА: Яку роль ти зіграв у житті Довговича?
Микола МУШИНКА: Про культурно-громадську роботу Левка Довговича було написано кілька статей, однак не було загальної оцінки його життя і його внеску в українську культуру. До 70-ліття з дня його народження 2005 року я опублікував статтю-інтерв’ю – найвичерпніший аналіз життя і діяльності ювіляра, опублікований до того часу.
Завдяки цій статті ужгородські краєзнавці зайнялися розшуком судової справи Левка Довговича і знайшли її в Державному архіві Закарпатської області. «Справа» («Дело») повністю підтвердила відповіді Л. Довговича на мої запитання відносно його арешту та засудження. На її основі журналіст І. Лукаш опублікував у газеті «Ужгород» статтю «У московській «Бутирці» від розстрілу його врятувало… неповноліття» , якою його було остаточно реабілітовано і в Україні.
Окрему статтю я присвятив і 75-літтю Левка Довговича та життєвому ювілею його дружини Олени.
У співавторстві з музикознавцем та диригентом Іваном Гамкалом я опублікував статтю про Левка Довговича в «Енциклопедії Сучасної України» (т. 8, 2008, с. 177). В цій же «Енциклопедії» з’явилися мої статті з фотографіями про старших синів Л. Довговича: журналіста, піаніста та хормейстра Святослава (1970, с. 177) та диригента Ігоря (1973, с. 176-177).
У 2013 році в Пряшеві з’явилися понад 500-сторінкові спогади Л. Довговича «Хроніка життя політичного в’язня № 2А424» у двох версіях – українською і словацькими мовами. Ця праця без сумніву належить до кращих творів української меморіальної літератури, тому я вважаю, що її конче потрібно перевидати масовим тиражем у всеукраїнському видавництві.
Джерело: Микола Мушинка. У всякого своя доля. ‒ Пряшів, 2016.
