Микола Мушинка: Іван Кочанський – нове ім’я у лемківській мемуарній літературі

Із лемківського села Мушинка у Польщі до міста Бардієва у Словаччині – двадцять два кілометри. Цю відстань нині можна автомашиною подолати за півгодини без найменшої затримки на кордоні, де вже немає жодного контрольного пункту.

Лемко з Мушинки Іван (Ян) Кочанський (1934-2013) долав цю відстань 36 років, їдучи через Донеччину, Тернопільщину, Азербайджан, Урал, сибірську тайгу та інші простори колишнього Радянського Союзу. Цю дорогу, повну неймовірних мук і страждань, він описав у своїх спогадах.

Імені Кочанського немає в жодному з довідників про українську, зокрема лемківську мемуарну літературу, хоча йдеться про представника цієї літератури з неабияким талантом.

То ж хто такий автор спогадів, про які піде мова?

Іван Кочанський народився 8 грудня 1934 року в селі Мушинка Новосанчівського пові-ту Краківського воєводства в багатодітній селянській сім’ї. Село в часі його народжен-ня нараховувало 770 людей, виключно укра-їнців-лемків . Село Мушинка, розташоване над річкою такої ж назви, вперше згадується у 1350 році , а прізвище «Кочанський» засвідчене у Йосифінському кадастрі 1787 року. Згідно з офіційним переписом населення 1938 року в с. Мушинка мешкало 760 людей, з них 750 українців і десять поляків.

У 1940 році померла 35-річна мати Кочанського ‒ Іванна, залишивши семеро ді-тей, з яких найстаршій дочці Ганні було чотирнадцять років, наймолодшій Марійці – 18 місяців. Сестра Ганна стала зразковою опікункою братів і сестер.

Щоб запобігти примусовій висилці на роботу в Німеччину, вона, будучи 16-річною, найнялася служницею у багатого господаря у словацькому селі Шебеш (нині Нижня Шебастова) біля Пряшева. Безсовісний господар, аби не виплатити їй домовлену зарплату за важку цілорічну працю, оскаржив її органам фашистської Словаччини, що вона – єврейка. Її забрали в єврейський концентраційний табір в м. Новаки в окрузі Тренчин. Після майже одномісячного ув’язнення та допитів батькові посередництвом сестри Вікторії з великими труднощами вдалося доставити дочці у концтабір метрику про хрещення і в останній хвилині врятувати її з транспорту, при-значеного у ліквідаційний концентраційний табір Освенцім на території Польщі.

У березні 1945 року село Мушинку, зайнятого до того часу німецькими військами, визволили війська Червоної армії, які населення вітало із захопленням. Та швидко на-стало розчарування, бо «визволителі» не поводили себе так, як треба.

9 вересня 1944 року між Польським комітетом національного визволення та Уря-дом УРСР була підписана угода «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР», згідно з якою право на евакуацію «мають всі особи української, білоруської, російської та русинської національностей».

У рамках цієї угоди в 1944-1946 роках з Польщі до України була депортована 482 661 особа, в тому числі біля 80000 лемків.

Дальших приблизно 30-35000 лемків Польщі було депортовано з рідних земель на т. зв. понімецькі «землі одзискані» у західній Польщі в рамках акції «Вісла» 1947 року . Про «добровільність» переселення не могло бути мови. Спогади І. Кочанського є переконливим свідченням того.

Його сім’ю було виселено із Мушинки у першому етапі на початку літа 1945 року. Дорога в «матушку Росію», де, згідно з твердженням радянських комісарів-агітаторів мала тривати два тижні, тривала понад два місяці. Переселенці їхали у розбитих товар-них вагонах. У таких же, війною знищених, супроводжували переселенців вагони з їх же худобою, збіжжям та сільськогосподарським інвентарем. Переселенці цілими днями не мали води та теплої страви. Не дивно, що четверо мушинчан померло в дорозі. Їх на коротких зупинках поїзда загребли в землю без похорону.

Через понад два місяці переселенців роз-порошили по різних селах Сталінської (нині Донецької) області – не більше п’яти сімей в одному населеному пункті. Сім’я Кочанських потрапила в село Бардейовка. Усіх п’ять сі-мей поселили в будинок колишнього дитя-чого садка, а через два тижні – у колишній колгоспний телятник. Дід Іван цілу зиму мешкав у колгоспному коров’ятнику разом з коровами.

Через не цілий рік усі мушинчани, уни-каючи неминучому голоду, без дозволу влади таємно виїхали до своїх земляків у село Маркова Монастириського району Терно-пільської області, переселених туди у другому етапі депортації 1946 року. Там пере-селенці з Мушинки в кількості 30 сімей завдяки місцевому населенню пережили голод 1947 року. Їли лободу, кропиву, однак ніхто з них з голоду не помер.

У Марковій «переросток» Іван продов-жував вчитися у початковій школі, а після двох років приступив до праці у місцевому колгоспі. Коли хлопцеві минув 18 рік, його забрали на трирічну військову службу в Ра-дянську армію, яку він відбував у «віддале-них районах Росії» – за Уралом.

Після закінчення військової служби він разом з п’ятьома своїми товаришами завербува-вся на роботу у сибірську тайгу, де вони з вес-ни до зими 1957 року ручними пилами заго-товляли ліс. Обдурені зарплатою, усі шестеро повернулися у колгосп на Тернопільщину.

У 1968 році 34-річний Іван, вибувши з колгоспу, переселився у Монастирська, де отримав на роботу на керамічній фабриці. Там він одружився із лемкинею із сусіднього з Мушинкою села Тилича Емілією Андраш. Через відсутність помешкання молодожони жили у вогкому найманому підвалі приват-ної хати.

Перша дитина – дівчинка Галина − в них через півроку померла через брак сві-жого повітря. Друга – син Ярослав − вижила завдяки суворому загартуванню: навіть у сильні морози він спав у візочку на свіжому повітрі, закутаний у перинці. У вогкий під-вал його мати забирала лише для годування груддю та для переповивання.

Усі заяви Івана в місцеві органи влади на одержання квартири були безрезультатні. Врешті-решт допомогла скарга до найвищого мужа Радянського Союзу Леоніда Бреж-нєва, в результаті якої сім’я одержала однокімнатну квартиру, в якій прийшла на світ дочка Уляна.

Життя в Радянському Союзі, побудоване на брехні, обмані, безбожництві і рабській неволі, волєлюбного лемка анітрохи не за-довольняло. Про повернення на рідну Лемківщину в Польщу не могло бути й мови, бо там у нього нікого з близьких родичів уже не було, а в його рідній Мушинці мешкало вже польське населення. Зате у нього була рідна сестра Вікторія у м. Бардієві, яка у 1977 році вислала йому офіційне запрошення, зобов’язавшись забезпечити братові квартиру, харчування та роботу.

Понад два з половиною роки Іван Кочанський добивався права на виїзд, оббиваючи пороги різних установ і пишучи скарги у найвищі органи влади. Врешті-решт восени 1981 року йому разом з дружиною, дочкою та сином дозволили виїхати на постійне проживання до сестри у Словаччину. Востаннє радянська влада познущалася над ними в грудні 1981 року, затримавши їх на кордоні у Чопі в холоді і голоді три дні. 19 грудня 1981 року вони нарешті пересікли кордон і вже через пару днів одержали державну квартиру в Бардієві, батько й мати – роботу на взуттєвій фабриці «JAS», а діти ‒ місця у школі.

Усе це в рукописній книжці І. Кочанського описане до найменших деталей – правдиво і переконливо.
Правда, і у Словаччині життя сім’ї Кочанських не було ідеальним. Вони приїхали в період т. зв. «політичної нормалізації» – після окупації Чехословаччини півмільйонною Радянською армією. Нова прорадянська влада Чехословаччини ліквідувала демократичний процес другої половини 60-х років і впровадила в життя жорстоку диктатуру єдиної комуністичної партії за радянським зразком. Переважна частина населення Чехословаччини не погоджувалася із «староновим» політичним курсом, впровадженим новою чехословацькою владою, орієнтованою на Радянський Союз, тобто на «Росію» (Rusko).

І на роботі, і в побуті Кочанських вважали «русами» (росіянами), а ставлення до «русів» у чехословацькій громадськості було крайнє негативним. Це Кочанські відчували, зокрема на роботі. Їм (як і іншим «русам») доручали найважчі і найменше оплачувані завдання.

Були випадки, коли вони шкодували, що переселилися у Словаччину, хоча поступово призвичаїлися до нових умов, відчуваючи їх перевагу над закорузлою, фальшивою і дволикою радянською системою.
У 1993 році Іван Кочанський вийшов на пенсію. У 1997 році пенсіонеркою стала і його дружина. Дочка Уляна закінчила навчання у Середній медичній школі у Кошицях з фаху ‒ «реабілітаційна працівниця», пізніше ‒ навчання на медичному факультеті Пряшівського університету за спеціальністю «Фізіотерапія». Вийшла заміж за фізіотерапeвтa Йозефа Ґміттера. Нині обоє працюють у приватному секторі. Мають двох синів: Ріхарда та Роберта.

Син Ярослав закінчив Середнє фахове училище служб у Бардієві з фаху «Інструментальник», однак сьогодні займається приватним підприємництвом в галузі образотворчого мистецтва ‒ у Словаччині та за кордоном. У нього є дочка Еріка.

Дід з бабцею, будучи пенсіонерами, працювали у загородці і дуже тішилися внуками. Часто відвідували земляків у Польщі та в Україні.

У сім’ї Кочанських розмовляли українською мовою та лемківською говіркою, однак в житті української громади міста Бардієва вони активної участі не брали. Більш активними вони були у греко-католицькій парохії міста Бардієва.

Іван Кочанський після важкої хвороби помер 23 жовтня 2013 року в Бардієві.

* * *
Після політичної реабілітації 1989 року і повернення на роботу в Пряшівський університет (на посаду керівника Науково-дослідного кабінету україністики) я часто виступав у пресі, радіо та телебаченні. Був, між іншим, заочним кореспондентом української редакції «Радіо Свобода» у Мюнхені (118 радіопередач).

Мої радіопередачі були популярні, зокрема, серед лемків України, Польщі та Словаччини, оскільки мій лемківський «наголос» давав про себе знати. А були це перші передачі, які не підлягали глушенню.
Їх постійним слухачем був й Іван Кочанський, який 2 травня 1991 року звернувся до мене листом, в якому писав: «Я хочу написати невеличку автобіографію про своє життя у Радянському Союзі, де я прожив пару десятків років. Чи не пошкодить мені це у будучності з боку Радянської держави? У своєму написанні я трохи згадаю і нашу неньку Лемківщину, яку я дуже люблю, і про рідну Україну».

Я щиро привітав рішення свого земляка з Мушинки (віддаленої лише шість кілометрів від мого рідного села Курова) і заохочував його до писання спогадів без огляду на мову і правопис та на думку радянських органів. Головне, аби спогади були правдивими. І запросив його в гості до себе, щоб особисто познайомитися з ним та порадити, як би мали виглядати його майбутні спомини.

Він приїхав.

Зустрілись ми у нашій пряшівській хаті і з першого моменту зрозуміли, що ми є «люди одної кровної групи». Я вже з його листів до мене бачив, що він добре володіє українською мовою, однак не володіє правописом, хоч має витончений художній смак. Тому радив йому писати «як серце каже» і не звертати увагу на правопис. Це – справа майбутнього редактора праці.

Через нецілих шість місяців – кінцем жовтня 1991 року − я одержав від нього шкільний зошит в лінійку (118 сторінок, розмірів 20х14 см; 23 рядки на одній сторінці), записаний майже каліграфічним почерком українською літературною мовою (з нечастими русизмами), однак без єдиного абзацу чи нового рядка. Правда, майже в кожному рядку рукопису були правописні помилки. Я прочитав спогади із захопленням, однак бачив, що вони вимагатимуть ґрунтовного редагування для якого в мене тоді абсолютно не було часу. А ніхто інший за цю працю не хотів взятися (тим більше, без будь-якого гонорару).

Не був я впевнений, чи такий щирий і правдивий опис трагічних подій позитивно сприйме пострадянська і польська офіційні сторони. Але, щоб не знеохотити автора, я щиро похвалив його труд і радив далі писати у такому ж дусі.

У листі від 9 листопада 1991 року І. Кочанський писав мені: «Я дуже радий, що Ви мою працю так щиро привітали. Дуже хочеться, щоб моя праця попала у широкий світ. Знаю і вірю, що є багато людей, які би були мені надзвичай вдячні. Вони з задоволенням читали би таке прожите. А є їх по цілому світі, як у Європі, так і в Америці. Я радий, що є в мене така дорога особа, яка ділиться зі мною. Це Ви, дорогий пане».

На жаль, надійного редактора та видавця зазначеної праці мені не вдалося знайти. А в «ненадійні руки» я рукопис не хотів віддавати.

При новій зустрічі через пару місяців я пояснив йому, в чому справа, і хотів повернути йому рукопис, аби він сам запропонував його комусь іншому, наприклад, Організації оборони Лемківщини в Нью-Йорку, з якою я співпрацював над двотомником «Лемківщина – земля, люди, історія, культура» (Нью-Йорк, 1988).

Він категорично відмовився взяти від мене рукопис. «Я писав спогади з Вашої ініціативи і подарував їх Вам. Може колись знайдеться у Вас можливість оприлюднити їх». Наше листування припинилося майже на два роки.

16 лютого1993 року він написав мені обширного листа, в якому описав кілька конкретних фактів польського шовінізму в останньому часі: 1. Побиття у Криниці молодого потомка лемківського переселенця із Тернопільщини (який приїхав відвідати край своїх предків). Його польські ровесники побили лише за те, що він не захотів говорити з ними попольськи. А він польської мови не знав. 2. У селі Малик він бачив жінку, яка після 50 років приїхала відвідати рідне село. «Вона обнімала дерево, яке запам’ятала з дитинства, цілувала − як малу дитину і гладила його руками». А її нові власники з подвір’я прогнали. 3. У село Ізби повернулися із виселення у Помор’ї старенький дідусь з бабусею, аби померти в рідному селі.

Вони купили у нового власника свою запущену дерев’яну хату і почали ремонтувати її. Польські сусіди-шовіністи їм у цьому перешкоджали, а врешті-решт запали її. Хата згоріла до тла.

Свого обширного листа він закінчує словами: «Багато труднощів зазнають лемки [у Польщі] і в теперішньому житті. Вони і нині в громадських місцях [по-лемківськи] розмовляють лише пошепки. Ми, лемки, не можемо таких подій забувати. Варто глянути на місця, де спочивають наші родини, у якому стані лемківські цвинтарі і святині. Цього трудно собі вообразити, що у такому панстві [державі] як Польща, що у Європі займає перше місце по набоженству, так нищать святі місця і хрести. Та хіба не маю я правду? Маю за що й уболівати. Отже, мій край є зруйнований, а народ Лемківщини стертий з лиця землі. Дорогий пане Миколо! Я прошу Бога, щоб у Вас знайшлося часу випустити до друку [мою книжку] про нашу Лемківщину і наш народ у післявоєнні часи. Що Лемківщина зазнала від російських «визволителів» після війни і де вона опинилася. В якому стані вона сьогодні знаходиться».

На превеликий жаль, і на цей раз я не зміг задовольнити прохання свого друга не лише через надмірну завантаженість, але й через брак коштів на видання, про що я його повідомив.

У недатованому листі з печаткою на конверті 1 березня 1993 року (найсумнішому зі всіх, одержаних від нього), відгукуючись на одну з моїх телепередач, І. Кочанський, порівнюючи умови розвитку культури української меншини у Словаччині і Польщі, бачить суттєву різницю між цими умовами. На його думку, уряд Словаччини підтримує культуру русинів-українців, уряд Польщі – нищить її.

У другій частині листа автор пише про дискримінацію переселенців з України (т.зв. «русів») у Словаччині, ілюструючи це власним досвідом і конкретними фактами дискримінації. У листі є і такі слова: «Я щасливий, що діти мої не нарікають на мене за те, що живуть у Словаччині. Це на нинішній день для мене найдорожче. Сам я і дружина моя не є задоволені тим, що ми є в Бардієві. Коротше кажучи, якби ми знали, що нас тут чекає, ми би з України ніколи і нікуди не виїжджали. Ми тут зовсім без ціни, ніколи не випочуті. Ми є тут на третьому ступені після ромів: понижені у праці, покривджені у платні, відсунені від лікарської помочі. В усьому нам внаслідок набагато інакше як словакам. Правда, податкова дань така, як усім. Та не тільки я зі своєю дружиною в тому страждаємо, а й усі інші, що з України».

В усьому цьому я не міг йому ні допомогти, ні порадити, і наші взаємини призупинилися на довгих чотири роки.

Знов відізвався І. Кочанський до мене листом від 28 квітня 1997 року. Він, між іншим, писав: «Звертаюся до Вас, бо Ви ‒ мій добрий приятель крові лемківської. Я живу з дружиною вже при невеличкій старості. Діти нам поженилися і відійшли від нас, а ми обоє виглядаємо їх. Приходять, але вже не самі, а й з внучатами. Ми обоє вже пенсіонери. Раді ми своїй долі, що дочекалися тих років у Словаччині. Живемо спокійно у відпочинку. Щорічно літом, незалежні ми від нікого, їдемо спокійно до рідного краю на неньку Лемківщину. Там відчуваємо те ніби ми знов у дитинстві, серед найближчих рідних і знайомих. Були ми і на фестивалі «Лемківська ватра» у Ждині. Колись ми оба зустрілися у Вашому домі. При розмові Ви мені порекомендували описати своє [життя], якщо є того у мене різного і багато. Я дав згоду, що напишу до зошитів і Вам дам на друк до книжки. Так, дорогий вельмишановний пане Мушинка, признаюся Вам, що не знав я цього тайомства, що у моїх роках з моїми знаннями це зробити неможливо і я не написав. Я коротко, дуже коротко Вам дав знати на папері на декількох сторінках в зошиті . Причина у тім, що зараз і руки вже не служать і очі не бачать, ба що більше – нервова система верх бере. Отже, тому я не зміг того, що думав, а саме, усе виложити на папір і дати у світ. Тото я хотів Вам написати. Я подібний зошит написав про прожите, який буде зберігатися у моїх дітей і внучат. Колись може о 50-70 років мої внуки прочитають і будуть знати, з кого вони походять, які їх предки мали пережитки. Якщо цей зошит збережеться. На тому і скорочую свою письмову розмову з Вами, а далі прошу пробачити, що турбую Вас. Від серця зичу Вам доброго здоров’я і спокійного життя. З повагою до Вас Ян Кочански з Бардейова, 28. 4. 97».

Я підтвердив одержання листа, похвалив рішення Кочанського залишити зошит його спогадів дітям і внукам і висловив переконання, що колись, коли зміняться обставини, зошит його спогадів, подарований мені, появиться друком. Він мені вже не відповів і на цьому наше спілкування остаточно зупинилося.
Оскільки я не опублікував про мушинського друга жодного рядка, не згадав я його ім’я ні у спогадах «Колеса крутяться» , ні в книзі до мого 80-ліття «У всякого своя доля».

Та після 80-ліття, переглядаючи свій архів, у мої руки потрапив безіменний зошит спогадів Івана (Яна) Кочанського з 1991 року. Я їх прочитав один раз, другий раз і був зачарований їх живістю, правдивістю й актуальністю. Та ще щирою любов’ю автора до рідної Лемківщині, високим українським патріотизмом і справедливою ненавистю до радянської окупаційної влади в Україні та польського великодержавного шовінізму.

Після майже десятирічної перерви я написав Кочанському листа, на який відповіла мені його дочка Уляна Ґмиттерова, повідомивши, що батько помер три роки тому.

Через короткий час вона разом з чоловіком Йосифом та мамою Емілією привезли мені до Курова 147-сторінковий зошит, писаний точно так, як і зошит зі спогадами 1991 року, однак деякі частини біографії автора там пропущені, інші – описані більш детально.

Подаємо першу версію спогадів І. Кочанського з 1991 року як документ очевидця про нелюдські репресії над найзахіднішою етнічною групою українського народу – лемками Польщі.