І Шевченко, і Франко народилися в одному столітті, але це не перешкодило їм бути в історії нашої культури найбільш яскраво вираженими протилежностями.

Головне, що кидається в вічі у Шевченка, як явища, ‒ це спонтанність, вульканічність, винятковість його походження: в цвинтарній понурій тиші «великого льоху» миколаєвської Росії ‒ раптом вибухає несподіваний Везувій. Сила, імперського-російського тиску тільки збільшила енергію глибинних підземних сил тієї нації, що її так, здавалось, міцно було поховано. І Шевченко вибухнув, як прояв цих стиснутих сил, як сума всіх національних напружень, як явище всієї соборної України.

Вибух виключає форму. Вульканічна лява клекоче і застигає безфоремно: ось що характеризує Шевченка, як форму.

Клекотіння буряного напруження, рокот грозового гніву, жар крівавої любови і пекло вогненної ненависти чудом прозрілого раба. З цвинтарного мороку «великого льоху» раптом з’явився вогняний, розкуйовджений, страшний демон національного інстинкту…

Дуже характеристично, що моментом національного прозріння для Франка, гімназиста 2-ої чи 3-ої кляси був «Кобзар», подарований учителем Верхратським, «Кобзар», що був для юнака «книгою откровенія», як, зрештою, книгою откровенія є він для кожного Українця, незалежно від віку й становища.

Так ділають всі твори великого емоціонального напруження.

Передфранківська Галичина не буяла значним духово-національним розвитком. Навпаки, тодішня Галичина вражала змертвілою затхлостю провінціяльного закутку і хоч поява в цьому закуткові особистости такої міри, як Франко, була несподіваною, але вона не була чудом.

Хай закуток цей був провінцією, але він був провінцією все ж таки Західньої Европи, отже процеси європейської культури, так чи инакще, хай мало помітно, хай ослаблено, але досягали і відбивалися в Галичині. З великими труднощами й муками син коваля Іван Франко осягав безперервної, систематичної освіти, але він скінчив і ґімназію і університет.

Шлях Шевченка до освіти був значно труднішим, значно більш неприродним, ‒ скільки б ми не підкреслювали вагу його освіти, одержаної в Академії Мистецтв, ‒ ми не можемо заперечити тому, що Шевченкова освіта була несистематичною й недосконалою.

«Мужицтво» Шевченка, в тім вульгарнім розумінні, в якім воно було канонізовано і ворогами, і своїми людьми, є непорозумінням і неправдою, але «мужицтво» Шевченка, як міцний матеріал його духа, як мажорна тональність його поезії, як могутний вираз його спонтанного зросту й орґанічної, кровної злучености з глибинами нації, ‒ це є не тільки правдою, але й, може, найголовнійшою цінністю, найбільшою національною благодаттю в його творчости.

Доктор Франко ніколи не був мужиком в цім останнім сенсі цього слова, ‒ як не був він, зрештою ним і по походженню (є підстави думати, що Франкова мати була зі шляхетського роду).

І коли Франко, в момент може найбільшого творчого надхнення сказав:

Я син народа, що в гору йде
Хоч був закутий в льох
Я є ‒ мужик ‒ Пролог, не епілог, ‒

то це не демаґоґічна фраза, а пророцтво про значіння основної, що обов’язок нації на себе взяла, ‒ кляси, кляси селянства, з другого ж боку ‒ це утверждення молодости нашого національного проблему, соціального здоровля української нації і могутности її потенціоналних сил.

Ні, Франко, на жаль, не мав в собі, або мав дуже мало цього Шевченківського «мужицтва». (Такого роду «мужицтво» властиве небагатьом найвизначнішим ґеніям, що мали яскраво національний характер: Сократ, Лютер (типово «тверезий» розум німецького селянина) почасти Толстой; це «мужицтво» ‒ найціннійший елемент у Стефаника.)

Кажу «на жаль», бо в цім власне і полягає траґедія Франка, як поета, як політика, і як особистости. Бо коли Шевченка, як явище і як особистість, не можна віднести до якогось одного століття, якоїсь окремої доби, то особистість Франка може бути сформулована точно: він був справжньою людиною XIX століття.

Коли Шевченка, мимо його досить своєрідного відношення до Бога і християнства, можна все ж таки віднести до людей середновіччя ‒ до людей ґотики, то Франка з його Файербаховською релігією матеріялізма, з «розумом владним без віри основ», з «ненавиджу тебе, Беркуте», ‒ треба віднести до людей аналітичного інтелекту fin de sièclé-я, до людей барока. (Термін вперше вжитий при окреслені української психіки проф. Д Чижевським.)

Коли дух Шевченка з його вибухово-вульканічною скупченістю може бути названий вертикальним, то справді тисячесильний по енерґії, необмеженого масштабу розум Франка, що охопив всі ділянки українського культурно-політичного життя, в цій своїй двохмірній ненаситимости, ‒ може бути названий ‒ горизонтальним.

Шевченко і Франко, може як ніхто инший, символізують собою два види розумів: Vernunft (в нашій мові не має дублікату) і Verstami («розмірк»), синтетичний і дискурсивний. Певно, цей останній рід розуму мав на думці Франко, пишучи про «розум владний без віри основ» ‒ розум «поміркований», статичний, неокрилений.

Ця властивість Франкової духової істоти перш за все знівечила в ньому велетенського поета. Hе має сумніву, що коли б весь зміст свій духовий, що уявляє, фігурально кажучи, цілу Академію Наук в одній людині, Франко міг би вогнем національної емоції розтопити і скерувати по вертикалі, ‒ Українська Нація мала б не тільки явлення еквівалєнтно-другого Шевченка, а мала б щось значно потрібнішого історично, ‒ (бо Шевченко ‒ явище, власне, метаісторичне), мала б могутнього формувателя нашої психіки перед іспитом останної революції. Ми мали б емоцію Шевченка, уняту в форми Франкового інтелекту. Ми мали б Шевченківську віру на основі «владного розуму» Франка і не мали б тієї прірви, що ще й досі чорніє у нас між національною емоцією і національним інтелектом, і що, беру на себе сміливість сказати, це ‒ символізує психольоґічну незв’язаність між Східною і Західною Україною, беручи ці терміни не ґеографічно, а психольоґічно.

Франко надто багато зробив в обсязі творення форми й стилю української культури, але «стиль», як казав один мудрець, це те місце речі, в яке поцілував її Бог.

Бога не хотів знати Франко майже ціле своє трудне й таке трагічне життя. Застерігаюся, ‒ Бога не конфесіонального, не детермінованого яким-будь культом, а того Бога-Духа, що вдихує в глину «дихання життя». Франко нелюдськими зусиллями змагався замінити це дихання духа ‒ диханням розуму, життя своє, істоту свою духову він різав на шматки для цього. Вся біографія його це, як вій казав:

Я боротись за правду готов,
Рад за волю пролить свою кров,
Та з собою самим у війні
Не простояти довго мені.

Вихований на ідеях свого віку, фанатично повіривши в єдино-спасенну універсальність, скажу так, матеріалістичного антропоморфізму тодішнього ‒ зненавидів він всі инші ідеї з тією запеклістю і консеквентністю, на які була здібна його волева невичерпально-енергійна натура. Все що було над, über, він зідентіфікував з ворогами, які стояли «над» лише фізично. Воюючи проти «панів» і «царів», він немилосердно нищив Панськість і Царственністъ у всьому. Він перечисляє довго, за що він ненавидить Беркуга, але в кінці вірша він додає найстрашніший закид:

Ненавиджу тебе за те,
що ти є ‒ цар.

Великий інтелект не міг збагнути тієї простої істини, що її збагнув національний інстинкт Шевченка:

Дрібніють люде на землі
Ростуть і бісяться царі, ‒

формула, що зівсім не перечила царствености, як волі до вищого.

Чи відчував Франко свою трагедію? Безперечно! Чим далі він відходив від ідей свого віку, чим далі заглиблювався він у глибини українського проблему, тим частіш бачимо у Франка страшні напади сумніву.

Байдужісенько мені тепер
До всіх ваших болів і турбот,
До всіх ваших боїв і гризот,
Всі ідеї ваші, весь народ,
Поступ, слава, що мені тепер, ‒
Я умер! ‒

читаємо ми в «Зів’ялім листю». Ці ж ноти зневіри й сумніву похмуро згучать майже через цілу поему «Мойсей». Один з героїв його досить автобіографічної повісти каже:

«А може всі ті наші думки, наші змагання, наші бої ‒ може все те тільки одна велика помилка, яких тисячі прошуміли досі, мов густі вітри, над чоловіцтвом?..

Може ми будуємо дорогу поза шляхом? Може найближче покоління піде зовсім не туди?..»

Він не помилився. Як поет, він не міг не відчувати чугунних кроків нашої доби, що мов статуя Командора, наближалася в початку XX століття, доби, яка так нещадно зруйнувала гуманітаристичні й матеріялістичні лаштунки, доба, що так жорстоко обнажила перед нами механіку історичного процесу, в якій, як і завше головними чинниками, прийшли залізо і кров.

І може, іменно, як поет, Франко на схилі свого життя, майже в обличчу того страшного, що насувалося на нас, з великим болем і пізнім жалем, але розірвав з минулим.

1906-го року, видаючи листи Драгоманова, пише Франко в передмові:

«Тільки тепер, прочитуючи їх в цілости, я зрозумів, як мало ті листи дали мені для розвитку мого світогляду, а зате як багато важкої муки вони причинили мені».

Ще виразнійше і гостріше говорять він в статті про Драгоманова в «ЛНВістнику» р. 1906.

Цей, за виразом академика Ефремова «запізнений бунт проти Драгоманова» для багатьох сучасників Франка був незрозумілим, дивним і вони хотіли і хочуть пояснити його литі недугою Франка.

Недуга у Франка була психічного порядку, а такі недуги дуже індивідуальні і не так прості, як здавалося б.

Я навмисне не поминав досі імени Драгоманова, щоб не було це поминання «всує», тим більш, що в наших умовах ідейна ревізія Драгоманівщини неодмінно мусить набирати і вже набирає рис вульгаризації.

Я лише зупинюся на однім деталі біографії Франка, що мені оповів його Е. Чикаленко.

1908-го року Франко, вже частково спаралізований, приїхав до Київа і зупинився у Евгена Чикаленка. Франко не міг володіти руками. Koрмили його з ложечки і одягали як дитину. І от одного ранку, прокинувшись, Франко починає дуже схвильовано із тією перекональністю, яка властива психічно недужим, оповідати, що, мовляв, до нього в ночі приходив Драгоманів і, дротом скручуючи йому руки, не дав йому працювати.

Мені аж страшно стало від символічности цього випадку. Та це не був випадок, бо пізнійш, в споминах Ніковського про перебування Франка в Одесі (того ж таки року) прочитав я те ж саме. Так само до Франка, навіть в день, являвся Драгоманів і скручував йому руки…

Не будучи психіятром, не маю права робити тверджень, але хай це буде гіпотезою цієї хоч і хоробливої, та власне ще більш тому характеристичної idée fix. Драгоманів, як особа, тут безперечно не грає великої ролі, але Драгоманів як символ, в уяві недужого Франка, втілював в собі той сухий раціоналізм, ту камінну в’язницю «владного розуму», той інтелектуальний полон, що душив і нівечив Франка-поета, Франка ‒ людину темпераменту, палання і емоції.

І коли прийшла до Франка недуга і мозок смеркся, ослабів інтелєктуальний полон, ‒ може іменно тоді звільнився його покалічений раціоналізм дух, освободилося його емоціональне підсвідоме і проявилося в тій формі, що була можлива в його недужому стані. Яка потрясаюча своєю жахливістю картина.

Ціле життя Франко тримав у собі на ланцюгах розуму свій велетенський поетичний дар, мов скованого Прометея. Держав він дух свій пазурями раціоналізму, щоб на кінці життєвого шляху в мороці божевілля, при блискавці безумного здогаду, зрозуміти на самім собі, що Дух ‒ істнує, не лише поруч, а може, як на його страшнім досвіді, навіть всупереч розумові, що розум ‒ смертний, історичний і обмежений, ‒ Дух же ‒ вічний, надісторичний і безмежний, бо Дух ісходить від вічного і безмежного Бога, «як світло від світла».

Читано на академії в травні р. 1927 в Подєбрадах.

Джерело: Студентський вісник. ‒ Прага, 1927. ‒ Річник 5. ‒ Ч. 5-6. Травень-червень. ‒ С. 2-12.