Рецензія Михайла Мухина на книжку Дмитра Донцова «Наша доба і література» є сконденсованим зразком його критичного мислення та водночас важливим документом рецепції донцовських ідей у західноукраїнському інтелектуальному середовищі міжвоєнного періоду.

Мухин виходить за межі суто бібліографічного повідомлення, розгортаючи перед читачем основні положення донцовської літературно-естетичної програми й наголошуючи на її зв’язку з проблемою національного відродження.

Рецензія засвідчує прихильність Михайла Мухина до концепції активного, героїчного мистецтва, покликаного подолати пасивність, сентименталізм і квієтизм української літератури.

Водночас М. Мухин не обмежується простим переказом: добираючи й композиційно вибудовуючи цитати, він фактично створює власну інтерпретаційну рамку, у якій Донцов постає як теоретик і речник нового етапу українського літературного розвитку.

Цікавим є й акцент на поколінні письменників «Вістника», яке, за Мухином, уже засвідчило практичну результативність донцовської програми.

Рецензія Михайла Мухина має подвійну цінність: вона характеризує його власну світоглядно-естетичну позицію і водночас засвідчує його роль як активного посередника, популяризатора та інтерпретатора ідейного дискурсу української еміграційної та західноукраїнської літературної критики.

* * *
Дм. Донцов: Наша доба і література. ‒ Львів: Накладом «Вістника», 1936. ‒ 175 с. Ціна 5 злотих.

У цій, так давно очікуваній книзі, зібрані статті д-ра Донцова на теми сучасної літератури, друковані в давнім львівськім «Літературно-Науковім Вістникові» в роках 1923-32, більшість яких викликала широкий відгомін і жваву дискусію по обидві сторони ризьких кордонів, як наприклад голосна «Кріза нашої літератури», «Укpaïнcькo-coвiтcькi псевдоморфози», «Росія чи Европа», «Криве зеркало нашої літератури», «Естетика декадансу» й інші. До давніше в ЛНВ уміщених нарисів додано тут ще два нові, не друковані досі: «Мистецтво для мистецтва чи для життя» та «Трагічні оптимісти».

В передмові до «Нашої доби…» автор між іншим пише:

Даю тут критику нашої літератури і вимог, які ставить до неї і до естетики наша доба. Драгоманов прозвав нашу літературу плебейською. Він бачив у цій прикметі ‒ додатне, я ‒ відемне явище, ‒ Виявлялось воно в голосно або мовчазно освячених канонах нашої естетики: в теорії “мистецтва для мистецтваˮ або для розваги (“моя хата з краюˮ), в квієтизмі, в сентименталізмі, здалека від гамору взаємної борні дражливих проблем або в гельотськім підході до них, в адорації Сходу, в добровільнім замкненню своєї творчости в «ріднім» гетті, в світі дрібних, примітивних емоцій, культі пасивного терпіння, в світі споглядача, не учасника життєвої драми. В цім світі, який знав не трагічне, лиш ідилічне сприймання життя, ‒ ниділа форма мистецького вислову і воля формовання народньої душі.

Наша доба владно домагається розвінчання тих вартостей, поставлення натомісць нових.

Тринадцять літ тому, коли саме появилася друком перша з уміщених в цій збірці статтей («Кріза нашої літератури»), Донцов яскраво окреслив занепадовий стан нашої літератури, але разом з тим не менш ясно зауважив, що ця хороба від чужоземних впливів походить і кликав до повороту до наших українських національних традицій, занедбаних і відкинутих добою хорого інтернаціоналізму і драгоманівського вклякання перед оманою «русскаво народа-богоносца» чи то пак не менш богоносного поступово-ліберального московського «земця» і його «великої» московської літератури.

В «Крізі нашої літератури» Донцов писав:

Наша література хора. Одна з причин цієї хороби ‒ лежить у ній самій, у декадентськім розумінню краси, виробленім віками рабства і занепадом всякої активности нації. Друга причина ‒ в характері нашої доби. Коли в старі часи, в часи чумаків і “старосвітських батюшокˮ наша література, можливо, гармонізувала ще з духом своєї епохи, то тепер, у наші часи величезних потрясень, у часи революції не тільки в людській суспільності, але і в людській психіці і науці, штуці, музиці й філософії, в період наглих шарпань і хоробливого кидання, в добу занепаду матеріалізму і тріюмфу ірраціонального, неспокійного стремління до нового, в добу розплутання всіх укритих досі енерґій ‒ у такий момент носитися з ідеями пасивної гуманности і безоглядного мрійництва, це небезпечна хороба.

Ця хороба грозить затроїти цілий організм нації, роблячи його невідпорним, нездатним до великої реалізації між націями. Цю хоробу тим легше вилічити, що бакцилі ще не роз’їли цілого організму. Вони йому чужі, бо культ сентиментального квієтизму не лежить у традиції нації.

Ці традиції треба відсвіжити, не гонячися за чужими взірцями. Є ж дві України: Україна щасливих гречкосіїв, Україна “бідних невольниківˮ, і Україна XVII віку і Полтавщини, стара князівська Русь. Яка ж інша була їх література? Читайте Слово о полку Ігоревім, про тих войовників, в яких були “луки натягнені, сагайдаки відкриті, шаблі вигостреніˮ і які скакали, неначе сірі вовки в полі, “добуваючи собі чести а князеві славиˮ. Читайте про того князя, що хотів “спис надломити край поля половецького… голову свою положити, або шоломом напитися Донуˮ…

Хіба в тих постаттях, у мові тій і тім світогляді не чується здобувчо-хижацького духа білої раси, яка під Пуатіє, на Катальонських полях, на Калці ‒ стримала побідний похід Монголів? Хіба це не мова всіх конквістадорів, які підбивали континенти, мова тих, яким належить світ і які не знають іншої релігії окрім релігії власної волі?

Читайте енергійну мову Івана Вишенського або Думи з XVII віку про тих, що переняли і високо тримали лицарські традиції князівської доби. Читайте про “Червлені щитиˮ, якими “Русичі поля перегородилиˮ, про червлений прапор, червлений бунчук, срібне ратище, що їх здобуто у Половців. Читайте про “криваві зоріˮ, що рано світ звіщають, про криваве вино на бенкеті князів.

Читайте Шевчека або Лесю Українку, яким срібні річки в краю плили “червоними гадюками, з яких одному минуле, другій ‒ будуччина країни затягалася в очах пурпуровим серпанкомˮ, які обоє прагнули зобачити її у великім всеочищуючім огні, в тім огні, який для Геракліта був первісною динамічною силою, через яку повстало, жило і рухалося все…

Там, у них заховалася правдива традиція нашої нації, її дух. Та традиція, яка висловлюючи в поетичних образах великі пориви народу і душі поета, вбирала їх у пурпурово-криваву мову барви, що здавна була символом панування, війни, життєвої енергії. Як старі греки, що в пурпурові плащі вбирали своїх бардів, коли співали про подвиги героїв Іліяди, залишаючи блакитні шати співцям Одисеї.

Пристрасть і порив, волю минулих віків, (коли люди ще думали за Вергарном, що ціле життя є в пориві) ‒ треба воскресити в собі нашій літературі. Лише поворотом до великих споминів нації, коли вона не терпіла, а творила, жила не квилінням і мрією, а волею і чином, ‒ залагодимо і кризу нашої літератури, яка є лише частиною загально національної кризи.

Трупів не воскресити! Калік не підвести… Але молодша генерація, що живе споминами боротьби, не неволі, повинна (в згоді з генієм пробудженої нації) ломити нові стежки в пралісі нашої духовости. Завдання найактивніших з молодої генерації, ‒ для якої не квієтичний гуманізм, але неустаюча енергія суть життя ‒ потягти за собою інших. Коли це станеться, буде зліквідована і наша літературна криза. (С. 20-22).

Тринадцять років, які минули з того часу, як ці слова поперше пролунали, не проминули для справи переродження української літератури марно. Найактивніші з молодшої ‒ тепер уже середньої ‒ ґенерації з’єдналися саме під прапором ЛНВ, на чолі якого незмінно стояв Донцов.

Їх було небагато, на початках, навіть дуже мало, лише кілька одиниць, здебільшого поетів, але це були ті, про яких позаторік ‒ закарпатська академ. молодь, отже ‒ наймолодші з лицарським узнанням – писали, що «саме поети “Вістникаˮ піднесли українську поезію на високий рівень». (У «Розмові в поетом» І. К. (Іван Кошан-Колос. – Прим. ред.), молодий читач, каже відсталому поетові м. і. таке: «Наше національне життя вриває раз на все з такими «традиціями», що кажуть вам бути відсталими. Хочемо жити. Тому нема місця й часу на дурниці. Або творіть поезію й літературу, що відповідатиме конквістадорському наставленню нашого життя, або мовчіть, бо ліпше мовчати, ніж говорити не до речі. А приклади, слава Богу, маємо досить: от поети з «Вістннка», що українську поезію зрівняли з світовою» («Пробоєм». ‒ Прага, 1931. Травень ‒ С. 85).

Тепер проміння цього світла сягають уже далеко й широко.

У своїм торішнім відчиті «Мистецтво для мистецтва чи для життя», надрукованім у цій книзі, Донцов проголошував:

«Мистецтво для мистців! Не для спекулянтів, пляґіяторів, кльовнів і відпустових калік! Для мистців, що йдуть кроком в крок з своєю добою ‒ тривожною і гарною! Ці мистці ‒ то тут, то там ‒ в краю, на еміграції, на Великій Україні вже перегукуються як вартові стійки між собою; їх єднає в одно спільність душевного напруження. Мистці, які дивляться на життя і на матерію не риб’ячими очима об’єктивних, але очима борця і візіонера ‒ який кохає долю, добру і злу, як повітря непевний завтра ‒ летун, як тигра ‒ непевний життя ловець, як різбар глину або як мислитель свій нарід, з якого прагне вирізьбити націю; вдихнути в неї не євнухську, але горду і несмертельну душу. Який виорював би занедбану психіку народу не словами, але зубами дракона засівав би її вогнистим насінням Бога, якого чує в собі.

Ця когорта нових мистців, які вже родяться, і ділають, вона змете труйливі теорії стомлених життям, вона витисне печать свого духа на грядучій твердій добі. Вона видасть наших Данте, Кіплінґа, нового Шевченка, вона дасть нам нашу Ероїку і Марселезу (С. 169).

В останнім з уміщених в цій книзі нарисів «Трагічні oптимісти» Донцов пише:

Трагічний оптимізм ‒ особлива філософія життя. Тільки вона дає відвагу ‒ жити і вмирати. Тільки в ній ‒ дійсна краса. Знаходимо її в Шевченка і в Лесі Українки. Потім ‒ довга перерва. А потім піднесли її прапор трагічні оптимісти, про яких тут кілька слів. Це переважно тіх, що виплинули в ЛНВ-ку, що заповняли своїми творами Вістник останні три роки.

Безплідне скигління ‒ ось що є трагізм без оптимізму. Безплідне мрійництво ‒ ось що є оптимізм без трагізму.

Скінчити з ними прийшла наша апокаліпсична епоха, прийшли чотири вершники у великий День Гніву.

Не всі зрозуміли його. Але й не всі його злякалися.

Були такі, що скривавленими устами вимовили йому благословенство. (С. 174).

«Маланюк, Клен, Теліга, Мосендз, Ольжич і ще один чи двох (Б. Кравців, Ю. Липа, що перейшов на інший жанр) ‒ ось ті трагічні оптимісти, які узріли красу в тім, у чім у нас її не бачили від часів авторів “Заповітуˮ і “Одержимоїˮ; які певним рухом ‒ відкинули від себе геть те, що досі вважалося красою: трагізм без оптимізму ‒ що є безсилим скигленням, і “оптимізм без трагізмуˮ ‒ що є оманою слабих. Кожну тему ‒ обдерли вони з її кожно-часової, мимолетної одежі, взявши з неї вічне незмінне ‒ “абстрактне і найбільш конкретнеˮ В кожну тему ‒ внесли твердість, упертість, завзяття і повний брак пози: “горда земляˮ, горді душі».

«Як поети ‒ вони стали аванґардою ‒ сильною і відважною ‒ нового мистецтва. Вони були тими, що принесли благословенство життю в його «найстрашніших виглядах, що в сназі формовання «п’янкі і завзяті» ‒ знайшли відвічне джерело гарного…» (С. 174).

Ця авангарда сильного і відважного нового мистецтва завербовує в свої ряди все мужнє і найміцніше, що вилонюється серед молодших, з-поміж яких уже підносяться міцні і певні свіжі голоси. Наведемо хоч би й один з останніх ‒ М. Рішка ‒ що в своїм «Сонеті» кидає такий клич у широкий простір:

Дзвеніть пісні! Дзвеніть разом в запалі
І блискавицею просяйте далі ‒
Просторі далі рідної землі.
Будіть на чин, щоб бурею повстали
На голос труб полки із бронзи й сталі,
Як спалахне червоний схід в огні.

Свій останній нарис у цій книзі, а разом і цілу книгу, Донцов закінчує такими словами:

«Трагічне ‒ це сприймати світ у його потворності. Це ‒ не уникати конфліктів. Це ‒ шукати їх, це нездержимий оптимізм сильних, це ‒ «через край вино», це тремтіння сили, яка формує наші почуття, а через них ‒ світ.

«Трагічні оптимісти ‒ це яскрава заграва блискучого дня нашої літератури. Бурхлива й тривожна ‒ гарніша за сам день».

Джерело: Мухин М. (Р-т. [Рецензент]) // Самостійна Думка. ‒ Чернівці, 1936. ‒ Р. 6. Ч. 1. ‒ С. 119-123.