Спливло сорок років з дня відходу Василя Ґренджі-Донського на Вічну Ватру.
Маємо в своїй тисячолітній історії чимало славних імен, а з-поміж них і тих, хто силою духа наповнював слово й возносив його на олтар служіння своєму народу, Батьківщині. Василь Ґренджа-Донський – один із них.
І чи не символом вічного перетривання художнього слова є зокрема те, що чи й знайдеться жива душа, котру не пройняв би тужний спів з нашого Майдану “Плине кача по тисині”, котра не очистилася б сльозою співпереживання втрати, котра не сягнула б катарсису й не сповнилася б духу беззастережного служіння народові, Вітчизні. Текст цієї пісні-плачу понад 90 років тому опублікував у своїй першій поетичній збірці “Квіти з терньом” Василь Ґренджа, а благословляв її у світ відомий поет-молодомузівець Василь Пачовський.
Про Ґренджу-Донського сказано вже немало і достойно. І є що сказати ще. І буде сказано. Що він залишається між нами і з нами торує складний, драматичний шлях українського державотворення – поза сумнівом.
Окремої розмови заслуговують роки 1938-1939 у житті письменника. Бо це була вершина його публіцистичної й суспільно-політичної діяльності. Щирим серцем привітав він народження незалежної держави – Карпатської України, заради якої працював з вервою неофіта вдень і вночі, по 16 годин на добу. Бо, як пише сам, «ми працювали для себе, будували свою власну хату».
Він редагує газету «Нова свобода», «Урядовий вісник», працює в міністерстві пропаганди уряду Карпатської України, щоденно їздить по містах і селах Закарпаття, виступаючи в ролі організатора національно-політичних сил, мобілізуючи населення краю до чинного вияву його палкого бажання бути господарем на своїй землі.
Василь Гренджа-Донський
А ще в цей незабутній період історії Закарпаття письменник виступає хронікером подій. Він з достовірною точністю фіксує кожноденні факти боротьби за автономну державність. На жаль, майже півстоліття, всупереч щирому бажанню автора опублікувати ці матеріяли, залишалися вони невідомими. Більше того, побоюючись нових переслідувань, письменник змушений був переховувати рукопис, навіть тримати закопаним. І тільки завдяки старанням дочки В. Ґренджі-Донського Зірки в 1987 р. історичної ваги записки були видрукувані в Сполучених Штатах Америки і становлять 8-ий том 12-томного видання творів письменника. «Щастя й горе Карпатської України» – так називається ця хроніка, яка, на думку критики, є унікальним мемуарним твором.
Василь Гренджа-Донський з дочкою
На його очах гинули кращі сини Закарпаття – карпатські січовики, переважно – юні вихованці «Пласту». У хроніці він закарбував їхні імена, розповів про їхні подвиги. Письменник був присутній на Соймі Карпатської України й подав із нього детальний репортаж.
А через три дні після Сойму угорські фашисти арештували його й ув’язнили в Тячівській тюрмі як найнебезпечнішого злочинця, запроторили його в окрему камеру та ще й озброєного бандита поставили під дверима. Його засудили до страти. І про це не велено знати нікому, навіть рідним…
Багато передумав він у ті передсмертні хвилини, але й тоді не зрікся своїх священних ідеалів. Свідченням цьому – рядки його заповіту своїй улюбленій донечці Зірці: «До тебе моє останнє слово, дорога моя донечко, люба Зірко! Не плач за своїм батьком, а неси голову гордо, високо. Твій тато не злодій, не грабіжник, але постраждав за велику святу ідею, за визволення нашого народу…
Василь Гренджа-Донський з дочкою
Хай твоє серце кипить ненавистю до тих, що брудною ногою вступили на нашу святу землю і чоботом здавили нашу вимріяну волю. Хустська гора, де лежать лицарі, хай буде перед тобою святою. І я хотів би там спочивати, між товаришами-січовиками.
Колись Україна збере ті святі кості до одної могили. Це буде пам’ятка великого і трагічного Березня Карпатської України…»
Скільки ж то громадянської мужності й віри в майбутність треба було мати в своєму серці, щоб і на порозі смерті, за ґратами, писати такі слова!
Поета й справді вважали замордованим. Було навіть опубліковано вірш-некролог словацького поета Франьо Краля.
Але Господь судив йому вижити. Вороги побоялися, мабуть, знищити добре знаного на той час письменника, на захист якого виступила літературна громадськість Словаччини, Югославії, Румунії, українська діаспора Америки. З тячівської тюрми його переводять етапом у Криву (під Хустом), а потім у концентраційний табір Ворюлопош, вглиб Угорщини, де він зазнає жорстоких катувань за свій сміливий виступ на захист ув’язнених.
Згодом письменника було звільнено під суворий поліційний нагляд. Загроза смерті чатувала на нього щомиті. Єдиним рятунком було нелегально покинути батьківщину. Ту єдину, яку всім серцем любив, заради якої готовий був на смерть. Місцем прихистку стала для Василя Ґренджі-Донського Словаччина – місто Братислава. Тут він прожив другу половину свого життя – 35 років. І вже серце не покидали туга і смуток за полишеним отчим краєм.
