Надія Ференц: Національна ідея у творчості Зореслава

Служіння благородній ідеї нації було для Зореслава духовною потребою, покликанням душі. Ця ідея надихала його, мучила і окрилювала. Він був утіленням духу нації, будив у ній потребу самозахисту, боротьби за волю і незалежність.

Степан Сабол розпочав навчання в угорській школі. Коли з’явилася Чехословацька республіка, поступив до горожанки, де вчили на язичії (штучній російській із закарпатською вимовою). Такою мовою й почав у 12-річному віці друкувати вірші в американському журналі «Світ дітей» та пряшівській газеті “Русское слово”. Батьки спілкувалися словацькою, мати Степана Сабола – Марія Іжарикова – за національністю словачка, батько – зісловачений українець.

До українства Степан Сабол прийшов, перебуваючи у Мукачівському та галицьких монастирях. Там уперше познайомився з творчістю Т. Шевченка, І. Франка, О.-Ю. Федьковича, Б. Лепкого. Однак певний час зоставався на москофільських позиціях, українство ненавидів. С. Сабол згадував, що у монастирі, на Чернечій Горі, «був такий звичай, що при обіді, при вечері читалася духовна література. Пам’ятаю, я сам дістав книжку, видану в оо. Василіян «панькевичівкою», з дашком над «о». І я ту книжку читаю на «о», хоч знаю, що треба б читати на «і». А я вдаю дурня, що того не знаю. І отці галицькі були терпеливі зі мною. Вони могли вигнати мене з монастиря, що я твердолобий, непослушний, затятий, що ненавиджу українську мову, мову свого народу. Але вони були терпеливі: говори собі, читай. І читаю на «о» [12, 20-21].

Якось потрапила до рук майбутнього поета книжка М. Костомарова «Дві руські народності». Вона «потрясла» Степана Сабола науковим обгрунтуванням національного питання. О. Пипін пояснив йому різницю між російським і малоруським, тобто українським народом. «І стояло там чорне по білому, – згадував Степан Сабол, – що до малоруського народу належить і Підкарпатська Русь. Ця думка глибоко врізалася в мою душу. Отже, москаль Пипін навчив мене українства.

Потім я вже з інших позицій вчитувався до Шевченка, Франка й інших українських поетів» [16, 39].
Шлях до українства відкривали Степану Саболу і такі відомі вчені, як Панькевич, Бирчак, Алискевич, Голота. Відкривши для себе Україну, зрозумівши, що Підкарпатська Русь – маленька гілка великого українського народу, Степан Сабол переходить на українську мову. Починаючи з 1928 року, він друкує свої твори в закарпатській і галицькій періодиці під псевдонімом Зореслав. Першу збірку поета «Зі серцем у руках» Є. Маланюк назвав помітним культурним фактом в українському житті Закарпаття і вимовним літературним документом у всеукраїнському літературному процесі. В. Бирчак відзначав, що артистична культура письма, досконала форма ставить Зореслава на перше місце між поетами Підкарпатської Руси і на одне з перших місць загальноукраїнської літератури [5, 168]. Є. Пеленський зауважував, що «вага поезій Зореслава не в їх мистецьких цінностях, а в національному патосі. Вони є одною з цегол будови Карпатської України, їх вплив на молоде покоління мусить бути великий» [17, 35].

Збірка Зореслава «Зі серцем у руках» (1933) відкривається віршем «Присвята», у якому поет присягав на вірність рідному народу, до нього йшов «з кервавим серцем у долоні», з кервавим роєм пісень, у яких ридав тихий сум, бриніли сльози, співала душа і горіла синівська любов до отчого краю. Образ «кривавого серця у долоні. ., – слушно відзначає Л. Голомб, – символізує щирість та інтенсивність чуття, вкладеного в пісню – «синівський дар» рідному Підкарпаттю» [6, 331]. Зореслав зізнався, що в його піснях немає кохання – любові – є «болі, недоля й страждання», з кожної скорбної струни капає кров («У руки я скорбную ліру узяв»). Він звертався зі словами «болючої» скарги – молитви до Бога, щоб став на оборону добра, любові і справедливості, бо народи «ломлять в гордості права людські і Божі». Зореслав не відривав соціальних проблем від національних.

Україна в невольних шатах, оганьблена «тавром усіх неслав», нагадувала поету розп’яту на хресті Божу Матір. Викликав екзистенційний страх «Червоний Смок», «Жадний крові», «Керваві тіні Кремлю», що зрадливо налягали з усіх боків. Розумів: вирішується питання бути чи не бути Україні, закликав Європу розірвати кайдани національної неволі, готуватися до вирішального бою:

Народи, станьте!
Йде ваш судний день,
Сини землі, мечі до рук беріте,
Дзвоніте на тривогу, йде вогень,
Дзвоніте, гей дзвоніте.
«Перед бурею» [8, 13]

Зореслав був переконаний, що Україна має творити свою долю самостійно, покладаючись на власні сили, і не має вона залежати від Москви чи Ленінграда. Подібна думка звучала у вірші В. Ґренджі-Донського «Наш прапор»:

Що? З Москви… Червоний? Білий?
Або давній трикольор?
Божевільні! То недоля,
То насильство і терор! [7, 21].

«Світогляд Зоресла, – писав В. Бирчак, – динамічний, західноєвропейський. Зореслав не покладає надій на схід Європи, як то було у Попрадова, Є. Фен пика та інших, ні не покладає надій на Захід Європи, а вірив у власні сили народу, які збудить велика ідея» [5, 166].

Зореслав, як і його побратими по перу, вірив у подолання рабства, у те, що невдовзі «уквітчана воля – велична свята авреоля Вкраїни» повстане з руїни і «в глорії сонць, і в бурі співання» («Готові»). Прийде «Великий час – Народне Воскресіння». Зніметься «Від Дону по Тису, по Сян» окрилена пісня осанн. Тому передуватимуть нелегкі змагання, в процесі яких п’яні раби стануть згутрованою національно свідомою нацією («Ні, не Москва, не Ленінград»). «Карпатська Україна, вільна й незалежна, вся українська земля, – писав О. Мишанич, – ось та кінцева мета, до якої кликав поетичний голос молодих поетів, що тільки – но розпочали свій творчий шлях, усвідомивши себе часткою всього українського народу. Активна дія, чин, воля, свідомість мети, твердий погляд, чітке карбоване слово, без сліз і плачу, впевненість у своїй роботі – ось рушійниі сили їхнього поетичного світобачення. Любов до своїх гір, своїх людей і свого побуту не застилала перед ними великої мети – України – як єдиного чільного і державного організму» [14, 123 – 124].

Шлях України до незалежності, писав Зореслав – це «шлях невблаганних борень»:

Тільки той вартий гідно й заслужено жить,
Хто не знає спочинку, утоми й зневіри.
Хто і серце, і душу гартує, сталить
Огнем чину, змагання, любові й офіри [10, 106].

Мотив національної гідності, образи серця, душі, вогню – ключові образи в національно–патріотичній поезії не лише Зореслава, але й Ірлявського, Ф. Могіша, М. Рішка. У їх творах звучить думка, що лише боротьба є запорукою виходу з національного і духовного рабства. Ліричний герой Зореслава заявляв про свою готовність стати до бою «одважно й вірно», «хоч би й на певну смерть». У багатьох творах поета звучать заклики до боротьби з ворогом і з байдужістю до народної долі та життєвими труднощами:

Ідіть, змагайтеся в стралсдань горінню,
Ви є людьми лише в борні, в терпінню,
– Охлялі духом, се – живі мерці!
Ідіть, з собою і з життям боріться,
Ідіть, і чорним будням не коріться,
Ідіть, а там завзятих ждуть вінці [8, 42].

Духові покори, терпіння Зореслав протиставляє дух непокори, змагання і боротьби. Він сповнений гнівом на адресу охлялих духом, яких називає живими мерцями. Вірш «Боріться!» поет закінчує закликом:

Боріться, закликаю вас,
Борітесь, правда переможе! [8, 44].

Наказові конструкції, динамічна течія думки, вольові інтонації, акцентологія кожної карбованої фрази – стильові особливості віршів–закликів Зореслава. Він нагадував, що лише відважних чекають лаври, лише у боротьбі може народитися Спартак («Нащо, пощо?»). Такі мотиви і настрої співзвучні з поезією поетів Празької школи. «Вперед! Вперед! До бою! У борні // Згорять занози пут й ярма тяжкого, //І засіяє наша пермога», — закликав Ф. Моґіш [15, 138]. До таких заклично–наказових інтонацій вдавався і Ю. Боршош – Кум’ятський: «В неволі не ждіте, // ударте хоробро //під свистами стріл [7, 21].

Художній світ Зореслава сповнений традиційними для української поезії образами бурі, блискавки, урагану, що прогнозують нелегкий бій народів Європи з червоним Смоком. «Звукове й візуальне атмосферне явище, – слушно відзначає Л. Бабота, – символізує нескориму й дику силу природи, напруженість і небезпеку («Буря»), руйнівну силу («Розцвілися рожі»), непереможність рідного краю («Буря в Карпатах») та патріотичний заклик до єднання, до боротьби за його кращу долю, за майбутнє («Повстань, пророче!», «Срібнії струни, віщії струни… ») [1, 41]. Такі образи відповідали тогочасній суспільно-політичній атмосфері. Ліричний герой поета весь у стихії планетарних зрушень, у які втягнуті сонячні планети, уся стратосфера. Бій з ворогом набуває в поезії Зореслава космічних масштабів і нагадує свято з квітами, оркестрами, танцями.

Криваво розцвітуть атаки
У п’яній оркестрі заліз,
Навколо лиш маки і маки,
И еліпси розбитих коліс.
«Завтра» [15, 20].
Пробудиться в один момент
Увесь народ в кривавій муці,
І потанцює кулемет
Весільним танком, революцій.
«Ні, не Москва, не Ленінград» [15, 24].

Мажорний пафос, вольові інтонації, романтизація боротьби за свободу і незалежність – стильові ознаки громадянської лірики Зореслава. В неоромантичному дусі змальовує поет борців за українську державність. Вони «грізні титани», їх гнів палкий, «міцний, неначе криця», вони готові «вогнистим гураганом», «бурею грізною розгорітись» («Юнак»). Вони «розсміяні, окрилені, дужі, незламні, завзяті, вогнисті, зухвалі» («Борці»). їх очі палають достиглим гнівом. Покоління борців об’єднує доброта, гнів, ідея незалежності України, тому воно непереможне. У їх руках громи, бурі і блискавки зливаються «у палкий псан розплати» («Нове покоління»). В умовах національно–державницьких змагань поезія творила героїчний тип людини, здатної здолати будь–які труднощі.

Зореслав усвідомлював, що Україні конче потрібні свої провідники, Мойсеї, Месії, здатні воскресити «святу одвагу Прометеїв», «велич давніх днів» («Замок»), підняти дух зрабованого народу, окриленого свободою, «вивести мільйони закутих» «Від гір Кавказьких по Карпати» з неволі («Де ви?). Вірш Зореслава «Повстань, Пророче…» складають наказові конструкції без розділових знаків:

І гнівом бий
і різками шмагай їх душі
і наново огонь в них запали
і будь бальзамом для їх ран
і йди вперед
і йди стихією міцною
і будь величний мов Мойсей
і будь безмежною любов ‘ю
і будь палаючим вогнем
і гнівом [15, 14].

Звертаючись до Всевишнього, Зореслав просив його оберегти пророків від різних спокус, небезпек і сумнівів, допомогти їм звільнити народ від кайданів.

І будь їм Богом в час хитання,
Снагою будь в борні її недолі,
Благослови їх всі змагання,
Пророцьке дай сповнить послання
І вивести народ з неволі.
«Молитва» [15, 12].

Метою боротьби є величний образ вільної України від Дону, Кавказу «‘аж по Карпати». Зореслав не мислив волі Закарпаття без волі України. В уяві поета постає казковий лицар, що на білому коні урочисто в’їде до Києва, де святково зазвучить

Окрилена пісня осанн
Від бань вогняного собору,
Від Дону по Тису, по Сян [15, 20].

Поет вірив, що невдовзі «Зійдуться Карпати, //Кавказ і Кубань» (‘‘Борці»). Ідея всеукраїнської єдності, соборності України — одна із провідних у ліриці поетів Закарпаття. Ірлявський передбачав, що любов до України незабаром об’єднає весь народ у велику родину («Блаженні дні»). «Проросте крилом Велика Вкраїна, ‘ / о)’дс найкраща з країн» [15, 120], – запевняв Ю. Боршош – Кум’ятський. «Наш иарос) не лиш Карпати, //наш народ – титан « [15, 169], – писав В. Ґренджа-Донський.

Характерною стильовою ознакою творів, проникнутих національною ідеєю, є світлий мажорний пафос, юнацька розкриленість думок і почуттів. Про майбутню волю і державну незалежність Зореслав, як і інші поети краю, говорив урочисто і захоплено:

І в глорії сонць,
і в бурі співання
повстане з руїни,
повстане остання
уквітчана воля —
велична, свята авреоля Вкраїни.
«Готові» [15, 27].

У поезії побратима Зореслава М. Рішка воля України асоціювалася з образом усміхненої Великої Матері, що «встане з мертвих вся в акорді»,

І під свої широкі ризи
Розгублені серця пригорне,
І вже тоді могутній
Тризуб Зістане вічно непоборний.
«Усміхнена мати» [15, 16].

Зореслав, слушно відзначає Л. Голомб, «осмислює єдність України передусім як єдність національної душі, що, підносячись у молитовних осяяннях до відчуття своїх спільних пракоренів, знаходить для розкриття одвічних прагнень нації і єдині, спільні для всого українства словесно–образні формули та настросво–музпчні акорди» [6, 30].

О радуйся, Маріє Діво,
Божа мати,
До тебе моляться Поділля і Карпати,
До тебе кличе вся Вкраїна у неволі!
О, зглянься, змилуйся над нами, дай нам волі! [9, 36].

В умовах змагань за свободу і незалежність Зореслав великі надії покладав на мистецтво, він вірив у його мобілізуючу і організуючу силу. Звертався з проханням до поетів не співати про біль, не ридати, не заливати край сльозами («Нащо, пощо?»), бо оті пісні журби й недолі «гасять у душі вогонь і забивають душі кволі». сіють сум і зневіру. Зореслав закликав побратимів по перу до активної творчості, будити зневірених, кувати борців, вкладати в їх серця нові ідеї, показати людям «Дорогу правди і завзяття», не спокушатися славою:

І будьте, мов огонь і гнів,
Мов громи бур далекосяглі,
Вогнем промовте до братів,
Вогнем кидайте в душі спраглі.
… потягніть усіх в огонь,
До праці, до борні і волі! [8, 47].

Народних митців Зореслав іменує співцями народу, вождями, пророками, господніми «ізбранниками». Нагадуючи їм про високу місію, просить вдарити «у віщі струни», збудити в них «акорди благовісні тії», сколихнути піснями все Підкарпаття.

Національну ідею Зореслав порівнює з чистим хрусталем, з хоромами кеба, з міцністю граніту і сталі. Майже кожен рядок його вірша «Ідея» – своєрідне визначення ідеї:

Ідея – крило це могутнє орлине
У льоті по хмарних валах.
Ідея – це молот, що скрушує кремінь.
І мури лама перешкод,
Це світло, що блеском розгонить всю темінь.
Це іскра, що будить народ.
Ідея – вогонь це у чищенню злота,
Що спалює низьке усе,
Це порив, що все піднімає з болота,
Що землю до небес несе.
Ідея – це сила нестримна, могуча,
Що зможе і смерть покопать.
Ми з нею великії А колений без неї,
Це справленій живущий мерлець! [8, 42-43].

Життєве кредо Зореслава – Україна і Бог. Поет радіє, що Ісус Христо благословляє Україну. Народження Христа в Карпатській Україні символізує народження вільної держави.

Божу дитину вітають і «мудреці аж від Дніпра і Сяну» («Українське Різдво») Ісус Христос для Зореслава – символ правди, віри, відданості, радості і оптимізму Його усюди супроводжує «усміхнена соняшність Христа». Ісус Христос-моральний і естетичний орієнтир у житті і творчості. Доля поета-провідника паці’ нагадує Зореславу долю розп’ятого Христа:

Як нині всі перед тобою б’ють поклони,
Так завтра Юдою і зрадником назвуть!
У серце вб ‘ють кільці терневої корони
І плюнуть в очі й збичувавширозіпнуть [8, 34].

Любов до життя, до України поєднується в ліриці Зореслава з тривогою за майбутнє рідної землі, з передчуттям, що «Надійдуть ще, надгрянуть східнодикїі орди //, Лютим ревом левиним пролунає їх спів « [9, 82].

Як здійснення віковічної мрії багатьох поколінь на визволення і незалежність сприйняв Зореслав народження Карпатської України, що стала прологом до проголошення незалежності України в 1991 році. Він був капеланом Карпатської Січі, був на Красному Полі, де гинули січовики, залишив нам хвилюючі спомини про ті вікопомні події. Вони звершуються словами: «Немає Воскресення без Голготи, без розп’яття, без смерти». Назавжди зостався у пам’яті Зореслава Хуст «замаєний, розспіваний і гордий», червона від крові Тиса, «Розстріляний стрілець, а з його уст // Останній покрик: «Слава Україні!» [10, 113].

З хвилюванням згадував поет ті драматичні події: «Ми горіли Україною, ми були переконані, що коли не коли, але Україна буде. І — є, будується!… Ми їздили до Хуста, відвідали могили січовиків. Я був на Краснім Полі – там наші хлопці кервавилися, гинули. Там я був, коли Карпатська Україна набувала слави, проголошувала свою самостійність… Я був там, коли мадяри вступали до Хуста… Я знаю, як вмирали наші хлопці, якою кров ‘ю освячена Карпатська Україна» [13, 22].

Українській національній ідеї була підпорядкована діяльність Зореслава яь священика. Він вважав, що духовенство покликане будувати державу, сприяти утвердженню національної свідомості, вихованню патріотичних почуттів. Ознайомившись з першим числом неграмотної газети «Неділя» (1935), він виступив з гострою статею «Паленіємо від сорому», в якій писав, що газета живе мадярським духом, її редактори-українофоби калічать милозвучну українську мову. Та найбільшою ганьбою нашого греко-католицького духовенства є те, що видавці хочуть «припинити культурний і національний розвій нашого українського народу на Прикарпаттю. Хочуть відбудувати давній мадярський мур і ним знову відділити підкарпатських русинів від українських братів у Галичині її на Великій У країні… Горимо від сорому, коли подумаємо, що в інших народів все священики були ширителями національного відродження, а в нас священики щораз виразніше виступають яко найбільші вороги національного відродження нашого нещасного народу. Це є найбільша ганьба нашого духовенства [Українське слово. – 1935. – 17 жовтня].

Зореслав попереджав, що руїнницька робота кількох греко-католицьких священиків може обернутися проти духовенства і церкви, бо український національно-освідомлюючий рух спинити не можна, і коли греко-католицьке духовенство буде йти дотеперішньою дорогою, то може сподіватися великої катастрофи греко–католицької церкви на Підкарпатській Русі.

Складником української національної ідеї є рідна мова. Зореслав був переконаний, що коли греко-католицькі священики не будуть шанувати мову, національну свідомість народу, то пропадуть, навіки впишуть своє ім’я ганьбою в історію відродження українського народу на Підкарпатті і залишать «Богом повірений нам народ на поталу ворогам церкви». Ці слова, це попередження в повному обсязі можна адресувати нинішнім священикам – словакізаторам українців Пряшівщини. Він з болем говорив, що за останні двадцять літ до богословських студій у єдиній католицькій семінарії у Братиславі допускаються лише словацькі кандидати. Тому на Пряшівщині нова генерація греко–католицьких священиків. вихована у словацькій духовній семінарії, веде богослужіння словацькою мовою. Цей факт Зореслав вважав політиканством у Божій Церкві, насильством надсумлінням тисяч душ, що може викликати лише гнів проти церкви. Плануючи зустріч з Папою Римським, Зореслав мав намір порушити питання про словакізацію українців пряшівськими священиками у наші дні.

В інтерв’ю з М. Мушинкою Зореслав розповідав, що угорський уряд «довгими роками забавляв і грішми обсипував наших русинів в США й тому сипи тих колишніх русинів, священиків, дяків і кураторів сьогодні навіть не хочуть, щоб їх називали рутенами, русинами та словаками, бо вони вже нова, окрема нація, «візантійські люди». Безбарвна маса безбатченків! Дуже можливе, що я помиляюся, коли кажу, що, на мою думку, також і на нашій Пряшівщині не так молоді греко-католицькі священники є головними винуватцями словакізації наших русинів, а може, зовсям інакші люди, які вміють добре маскуватися, а наших молодих і недосвідчених священиків–патріотів висувають перед людські очі, щоб вони виконували брудну роботу серед вас, із яких вони живуть, та щоб вони себе виставляли на ганьбу перед усією Пряшівщиною та на погорду з боку кожного русина-українця» [16, 43].

Коли у розмові із Зореславом колишній редактор журналу «Дзвін» Р. Федорів згадав, що на Закарпатті з’явилися сили, які хочуть відділити цей край від України, для щастя і добра якої пролито стільки крові, і проповідують «давні як світ казання», як добре було жити русинам при Чехословаччині або ж при Мадярщині, поет сказав: «Гірко це слухати. Всі ми українці, є, власне, русинами, це наша найдавніша самоназва, але мати в нас одна-Україна («Дзвін», 1991 – № 4). Ця думка прозвучала і в його виступі на міжнародній конференції в Ужгороді. Зореслав відзначив, що закарпатців приманювали до тутешняцького русинства мадярськими пенгами, польськими злотими, але молодь не захоплювалася штучною неприродною ідеологією. її ніхто «не силував до українства», чеська влада забороняла називатися українцями, але українська свідомість нуртувала у нашій крові.

Зореслав підкреслював, що закарпатці упродовж століть тягнулися до єдинокровних братів по той бік Карпат. Зв’язки з матінкою-землею, за його словами, «проявлялися спочатку тільки на церковно-релігійному полі». Найвизначніший з усіх закарпатських єпископів Андрій Бачинський посилав ченців Мукачівського монастиря на навчання до Києво-Печерської лаври, докладав багато зусиль, щоб Мукачівську єпархію прилучили до митрополії у Львові.

На думку Зореслава, не лише церковні зв’язки сприяли розвитку взаємин закарпатців із своїми єдинокровними братами по той бік Карпат? але й література, яку завозили на Закарпаття з Галичини та України. Як правило, цю літературу переховували в парафіяльних церквах Закарпаття. А ще голос крові кликав місцевих селян до Почаєва, Києва, Гошова, Зарваниці. Йшли вони до святих місць, за словами Зореслава, з душевної потреби.

Вся творчість Зореслава сповнена любов’ю до рідної землі, до України, до Закарпаття. На чужині він снив милим серцю Пряшевом, розсміяними садками, мережками стобарвних грядок, алеями каштанів, окриленими пташиними хороводами («Пряшів»). Поет страждав від самотності.

Я самотнім лишився
У космічнім мовчання святині, –
зізнався у вірші «Самотність» [10, 67].
На чужині ввижалися йому
Крізь дальні простори, крізь шум чужинних вод
… Дніпро і Київ золотоверхий,
І Львів горючий в сонці й рідний Ужгород [10, 106].

І так хотілося
Ще раз дихнути вільно на землі батьків,
Займитись бурею, смертельним впасти громом
І впитись піснею звитяжних прапорів [10, 1 06].

Він молився за долю України, просив Всевишнього бути для неї «надхнениям», благословити на перемогу. За три десятиліття до відходу за межу життя писав:
Ген по той бік я Богові вклонюсь:

– Ось я, – скажу. – Ласкавий будь о Пане!
– Йому за Україну помолюсь
І вартою-бійцем над нею стану [2, 40].

В історію літератури Зореслав увійшов як один із найталановитіших письменників-борців за утвердження національної ідеї, ідеї української державності. На фронтоні української національної будівлі назавжди зостанеться його зоряне ім’я.

ЛІТЕРАТУРА
1. Бабота Л. Зореслав і католицький модернізм (Примітки до творчості українського поета і словацької літературної групи) // Дукля. – 1999. –№5-6.
2. Бабота Л. Відійшла у вічність Людина // Дукля. – 2003. – № 2.
3. Бабота Л., Роман М. Повернення Зореслава //Дукля. – 1990. – № 4.
4. Бажанський М. Поетичний шлях Зореслава (У п’ятидесятиліття появи його першої збірки) // Моя Карпатська Україна. – Київ – Нью–Йорк, 1995.
5. Бирчак В. Літературні стремління Підкарпатської Руси. – Ужгород, 1937.
6. Голомб Л. Лірика Зореслава в літературному контексті епохи // Із спостережень над українською поезією XIX – XX століть. – Ужгород, 2005.
7. Ґренджа-Донський В. Наш прапор // Твори Василя Ґренджі – Донського. – т. XII. – Вашингтон, 1992.
8. Зореслав. Зі серцем у руках. Книжка поезій І. – Ужгород, 1933.
9. Зореслав. Сонце й блакить. Книжка поезій II. – Ужгород, 1936.
10. Зореслав. З ранніх весен (Вибране). – Нью-Йорк, 1963.
11. Кравців Б. Поетичний світ Зореслава // 3 ранніх весен (Вибране). – Нью-Йорк, 1963.
12. Маланюк Є. З закарпатського парнасу. – Шкільна серія / Розробка, упор., передмова Н. Ребрик. – Ужгород, 1998. – Вип. 3.
13. «Ми горіли Україною…». Інтерв’ю І. Ребрика з о. Степаном – Севастіяпом Саболом ЧСВВ // о. Степан – Севастіян Сабол (Зореслав). – Шкільна серія / Розробка, упор., передмова Н. Ребрик. – Ужгород, 1998. – Вип. 3.
14. Мишанич О. Празька школа української поезії і поезія 30–х років // Мишанич О. Карпати нас не розлучать. – Ужгород, 1993.
15. Моя Карпатська Україно: Поетична антологія / Упорядкування та післяслово І. Ребрика. – Ужгород, 1992.
іб. Мушинка М. «Доля Пряшівщини близька моєму серцю» (Інтерв’ю з Зореславом) //Дукля. –1990. – № 5.
17. Пеленський Є. Зореслав. Талановитий сучасний поет Карпатської України // о. Степан-Севастіян Сабол (Зореслав). – Шкільна серія. – Вип. 3.
18. Ребрик Н. Естетика чину в поезії Зореслава // Література народовецтва і чину на українському Підкарпатті в першій половині XX століття. – Ужгород, 2007.
19. Рішко М. Гірські вітри. – Ужгород, 1936.
Виступ на Міжнародній науковій конференції до 100-річчя від дня народження о. Степана-Севастіяна Сабола, ЧСВВ, Зореслава. Туристично-готельний комплекс “Богольвар” (с. Анталовці Ужгородського району). 2009 р.