Коли випадає можливість сказати належне про видатну особистість, найважче збавитися позверхнього погляду та безликих стереотипів, якими в нас часто й густо позначене сприйняття людей іншої генерації та інакшого життєвого досвіду.

Димова заслона часу не дозволяє нам прозирати в майбутнє, вона ж стоїть на заваді «пригадуванню минулого», посутньому переосмисленню пережитих попередніми поколіннями подій і ситуацій, оцінці їхніх чеснот та прогріхів, сприйняттю контекстів, притомному орієнтуванню в різночасних системах координат. Про труднощі такого «перекладу на своє» йшлося й мені, щойно трапилася можливість поближнього знайомства з творчими досягненнями та, власне, із самою шляхетною постаттю академіка Миколи Мушинки.

Про Миколу Івановича як вченого влучно мовив інший академік, Микола Жулинський: «Це один із китів, на яких стоїть сучасне українознавство». Допевне так, варто лишень згадати увесь той огром творчого доробку великого трудівника та дослідника: понад 360 наукових розвідок, більше 1500 опублікованих статей, 525 рецензій, 85 книжок. Звісно, це сам собою видатний результат, плід довготривалої та жертовної щоденної праці «людини енциклопедичних зацікавлень і знань, головного репрезентанта русинів-українців, що опинилися за межами України, але належать до українського народу».

Утім найцікавішим є осягти сутність цього явища – випадку Миколи Мушинки. Для такої мети годиться збагнути його ґенезу, чітко означити станові етапи розвитку, сприйняти ближче глибокий та драматичний екзистенціальний досвід цього непересічного чоловіка. Належало б дізнатися побільше про сповнену героями, зловмисниками та легкодухими конформістами добу його існування, спізнати й осмислити рух у часі Мушинкових думок, відчути злети, поразки й хвилини трагічного відчаю. Мені прознати важливе про Миколу Мушинку дозволило прочитання його автобіографічного життєпису «Колеса крутяться». У книжці мовиться про можливість і потребу порядній, зовні негеройського трибу людині в злочинну добу чи в безгеройні часи вчиняти радикальний вибір, аби не втратити можливість свобідного індивідуального руху.

Там йдеться про те, як вільно і вперто годиться вибудовувати оазу власної свободи в неприязному просторі всеохопної несвободи. Також про буденну звитягу обстоювання людської гідності, вміння опиратися тотальному промиванню мізків, шанувати власні принципи і життєві візії. Хоча найбільше в споминах Мушинки – про родову пам’ять та моральний обов’язок зберегти колективні спомини і культурні надбання рідного народу – порубіжної спільноти лемків в граничній для них ситуації повоєнних перекроювань кордонів і географій осілості – з насильним переселенням людей, яких брутально вихлюпнули з теплої купелі наче вже набутої ними української ідентичності. Це трапилося на перехресті країн, культурних і політичних лояльностей, що допори зіштовхувалися та мирно взаємодіяли одна з одною.

Зрештою, варто мовити про головне, помічене в постаті Миколи Мушинки. Про безумовну його схожість з іншим видатним українцем – Іваном Франком. У фактурі їх біографій легко вчути суголосся – обоє з простолюду, мали досвід короткого перебування в русофільському середовищі, лиш потім собі приподобили модерну українську ідентичність і соціальну активність, від чого траплялися в них конфлікти з системою, ба навіть репресії. Була в того й другого вперта щоденна праця поза межами звичного й можливого, за чим приходило визнання, а воднораз і культурне сирітство, дрібні незгоди з обивательським світом. Обом ставало важливим «прийняти удар з мужеською рішучістю». Якщо коротко, творче життя Миколи Мушинки належно вкладається в два слова – місія і обов’язок. Це місія спізнання й перетворення традиційного суспільства, також взятий на себе обов’язок діяльного націєтворення в просторі етнічного поміжжя, де рідна домівка і де так зручно було б жити в спокої, в дружному оточенні своїх і свого. Проте Мушинці, як і Франкові, йшлося найбільше, аби поєднати власне укорінення і душею сприйнятий поклик до дбайливого збереження національно-культурного коду власного народу з привнесеною в традиційну культуру цілком модерною артикуляцією. Зберігаючи вірність своєму, обом їм вдалося обійти пастку руйнівного насильства над традицією, якого начебто вимагає входження в модерне, сприйняття нових культурних та інтелектуальних течій. Тож отримали синтез, поєднавши органічно східно- та центральноєвропейське, не відкинунувши шанс увійти у світові контексти, випасти з маргінесу й провінційного забуття.

Що існувала інша альтернатива з опорою на архаїку і консервацію, показує нам випадок Павла-Роберта Маґочія – знаного дослідника історії й культури України та Карпатського регіону. П.-Р. Маґочій і Микола Мушинка в певних речах є антиподами, хоча й добрі знайомці, поважні вчені, що обрали схожу стезю і вже тому не могли не перетнутися у своїй діяльності, ба навіть співпрацювати. Свою стежину Маґочій обрав чи то ради власного самолюбства, або ж з потреби самовдоволення, утвердження власної значущості як відомої в науковому світі фігури та історика, а, втім, закортіло йому стати батьком-творцем четвертого східнословянського народу – русинів. Певно, існувало в людини бажання вивищитися – через фікцію-гру, постмодерну гру з грайливою підміною слів, заміною дійсного на уявне. Що мовлене слово здатне набути власної динаміки саме через творення химер як замінників дійсної реальності, показали нам «реконструктори» на Донбасі. Де так само почалося зі словесних і понятійних хибувань та перекручень, а вслід – переведення слів на мову війни та ненависті, і закінчилось все інфікуванням війною цілого регіону.

На щастя, потенційно руйнівна «big game» авторства П.-Р. Маґочія не отримала свого продовження, лишень показала власну неживучість і фіктивність.

Нарешті вартує сказати про те, що зробило Миколу Мушинку отим самим Мушинкою. Народився 1936 року в лемківському селі Курів, що на Східній Словаччині – побіля кордону з Польщею. Колись тую місцину назвали Пряшівською Руссю. І назва ця начебто символізувала її формальне відокремлення од Закарпаття, хоч мешкали там і тут здебільше русини-українці. Дуже скоро юнак Мушинка відчув себе свідомим українцем, тільки-но зацікавився фольклором південних лемків. Згодом навчався в Інституті російської літератури в Празі, де його навчителем і другом був професор Іван Панькевич. Якийсь час працював на філософському факультеті університету ім. П. Шафарика в Пряшеві. Навчаючись в аспірантурі Карлового університету, Микола втрапив на стажування в КДУ ім Т. Шевченка. Це те, перше, визначальне перехрестя в його житті. У Києві знайомиться і подружнюється з тодішніми українськими шістдесятниками, в близькому часі дисидентами супроти радянської системи – Опанасом Заливахою, Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською, В’ячеславом Чорноволом, Борисом Антоненком-Давидовичем і багатьма іншими. Людьми, що так чи інакше причетні до довгочасного процесу руйнування комуністичної утопії. В їх середовищі цінилися незалежність думки і свобода мислі. Відправний інтерес до неупокореної літератури й окраденої історії потроху проривав завісу колишньої безпросвітної непам’яті.

Хоча відбувалося повернення до тих самих проблем, які турбували українських інтелігентів багато років раніше.

Микола Мушинка всією душею долучився до «розкошів і розору» українського шістдесятництва, зокрема, був присутній на знаменитому прем’єрному показі «Тіней забутих предків» у вересні 1965. Десь за кілька місяців його затримали на кордоні в Чопі зі знаменитим рукописом Івана Дзюби, що згодом отримав назву «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Тоді ж мав перший контакт з комуністичною таємною поліцією – в нього конфіскували заборонені книжки, вели тривалий допит в ужгородському готелі «Верховина» – наслідком тверда незгода Мушинки співпрацювати з ґебістами. Протистояння зі спецслужбами і наступні репресії не давали просвітку нашому героєві десятиліттями. Йому все ж вдалося захисти кандидатську дисертацію, ненадовго очолити дослідний кабінет україністики в університеті ім. Шафарика.

Аж ось – нове перехрестя, наступний життєвий злам. За Празькою весною 1968 року постала «нормалізація». Багатьом чехословацьким інтелектуалам сталося пережити випробовування страхом, моральним насиллям, відчуженням. Хтось обрав для себе еміграцію зовнішню, дехто – еміграцію внутрішню, вперте мовчання і самоізоляцію, а ще інші – сервілізм, інтелектуальне забезпечення влади та орвелівське дводумство. Мушинка в числі тих, хто не скорилися насильницьким обставинам, зумів зберегти свою самість і цілісну особистість, бо надто бажав зоставити для себе можливість слугуватиcя власним розумом, пізнавати правду й не дати себе ошукати, зашпортатись у плутанині образ, наруг і зовнішніх кар. За те поплатився двадцятьма роками, коли йому заборонено займатися науковою, викладацькою та іншою творчою роботою. Але ж вільна людина залишиться вільною за будь-яких обставин. Усі оті роки недозволу, щоб заробляти собі хліб розумовою працею, були для Мушинки чи не найпліднішими. І коли працював пастухом в рідному Курові, і коли трудився кочегаром у Пряшеві. «Ніде мені не працювалося так добре, як на полонині, де я сам-один пас отару з 150 корів». Якраз тоді активно співпрацював з багатьма інституціями Заходу, в яких підтримували українознавчі студії, побував у доброму науковому спілкуванні з Василем Маркусем, Олексою Горбачем, Богданом Кравченком, ще й багатьма іншими. Значна кількість праць літературознавця, історика, культуролога й мистецтвознавця Миколи Мушинки вийшли тоді друком за кордоном – часто без розкриття авторства, під чужим іменем.

Вражаюча історія, але коли в 1978 році Мушинку офіційно запросили читати лекції з українського фольклору, аби міг цілий рік пропрацювати на посаді запрошеного професора в Канадському інституті українських студій при Альбертському університеті в Едмонтоні, то для надання візи затребували довідку від психіатра. Чиновникам з посольства не могло вкластися в голову, як може претендувати на працю професора вчорашній ковбой і кочегар. Візу Мушинка таки отримав, але ж в останню хвилю прийшли до нього службісти з Пряшівського ШТБ (Чехословацької таємної поліції) й забрали квитки та паспорт. Між іншим, не раз у ті роки траплялося, коли заборони і обмеження на працю сходили на Мушинку не так з ініціативи когось там у Празі чи Братиславі, як зі старань і бажань своїх «доброзичливців» з Пряшева чи Бардієва. І, як правило, були то місцеві русини-українці. Така вона є – рідна наша натура.

Нарешті стався третій життєвий поворот. Восени 1989 року почалася «Ніжна» (Оксамитова) революція в Чехословаччині, після якої Мушинку реабілітували та поновили на посаді завідувача науково-дослідного відділу україністики в університеті ім. П. Шафарика. Окрім надзвичайно плідної наукової праці, академік НАН України, почесний професор і доктор багатьох знаних у світі університетів, член низки наукових організацій, рад, редколегій і наукових збірників Микола Мушинка в ті роки проявив себе і як культуролог, шанувальник мистецтва. Він бо є володарем чудових колекцій книжок і картин, в одному його зібранні – твори Олекси Новаківського, Михайла Бойчука, Опанаса Заливахи, Івана Марчука, Йосипа Бокшая, Івана Кулеця. Він щасливий меценат, що дарував багато своїх знахідок музеям і художнім галереям, зокрема і в Україні.

Згадати все, чого досяг і створив у своєму житті цей чоловік, достоту неможливо. Якщо коротко, Микола Мушинка – сучасна людина українського Відродження, український наш енциклопедист. Бо ж не дарма він є автором сотень статей для «Енциклопедії українознавства» та «Енциклопедії сучасної України».

Звісно, він замінив собою цілі наукові інституції, і ту ж Академію, що колись славилася своїми оливовими гаями. І нам залишилося сказати майже ті самі слова, які Михайло Коцюбинський мовив про Івана Франка – «Мушинок у нас негусто».

Джерело: Володимир Кришеник: Хранитель Рідного Простору. Науково-мистецький часопис «Екзиль», ч. 1, 2018