«…Великдень приємний, теплий, як материнське серце. Весна усміхається до нього розкішною усмішкою привабливої дівчини, всіма радощами…
Це майський Великдень. У п’ятницю Світлого тижня буде Юрія. На таку пізню пору Великдень мало коли припадає. А Великдень і без того – Великдень. Як не сонце, то паска, святочний настрій душі окрасив цей час.
А так, що казати?.. Радість у серці подвійна.
Паска цього року в Юри Яремчука хоч і бідна, зате солодка, смачна, немов у самому молоці, маслі та яйцях печена. Василина мала ще своєї муки на паску. Бог її знає, звідки в неї стояла і солонинка, і мало ковбаси на свячення. Перед празником Василина харила на фарі, і пані дала їй грудку масла та будзик сиру.
Яйця були свої.
Но, а що ще треба бідному чоловікові на паску?
А до того, як то все його жона знає спекти, засмажити, присмачити! Чи одна то знайдеться в селі, що напече, натовче – лиш муку дорогу знищить. А в тістові ані смаку, ані вигляду. А паска, яка вийде з-під Василининої руки, пахне і сміється на всю хату. Така гарна. Розріже – а там як сніг, як піна всередині…
Лише щоб до його голови не лізли думки про брата Андрія».
* * *
«…Невловиме щоденне твердження: «Най собі того найдюка перед очима не вижу» – вже сьомої весни Юрового життя змусило Марію найняти його чужим людям на службу – у Файги гуси пас. Роком пізніше у Пилипців корови доглядав. Там, у Пилипця, лишився уже й на зиму.
– Най остається, – згодилася Пилипцяня на прохання Марії. – Дитину буде колисати, десь дров занесе до хати, огонь накладе, – перечисляла ґаздиня обов’язки Юрової зимушньої служби.
Грошей Юра цією службою не заробить, але постолята, уйош, ноґавички дістане, якщо буде добре справуватися. А коли буде дитиною чемною і слухняною, то на Великдень куплять йому і нову крисаню.
Юра слухав. Так усіх слухався, що до Великодня поправді купила йому Пилипцяня нову солом’янку.
На третій день святків Марія зайшла до Пилипця домовлятися про дальшу долю Юрову…
Вислід був той, що і мусив бути. Юра залишився ще на рік худобу дозирати. Платня збільшилася на одну пару білизни з домашнього, прядивного полотна. Бо він ще минулого року склав іспит із сокочення худоби, а то вже щось коштує…»
* * *
«…Одного дня став цілком спокійно роздавати все, що лиш було Василининого. Щоб не нагадувало йому її колишнього життя… Поділив бідним вдовицям. Най помоляться за її душу.
Роздав бідним в надії, що дорогоцінну жертву приносить за спасіння її душі. Тяглася ця «жертва» довго. Бо коли прийшла черга на «дуже дорогі речі», Юра виклав їх на стіл. Там стояли, доки надумався, кому їх подарувати. Хто їх достойний? Ось хустка. Цю купив їй на заручини. Хоронила її і лише на великі свята одягала. Тут плат оксамитовий. Цей шився на перший Великдень. В ньому несла першу їх спільну паску на свячення. Напослід лишив сорочку. Ту сорочку, що зачала її вишивати тої зими на фарі, а докінчила весною вже дома. Він сидів тоді не раз коло неї і приглядався, як зручно прошиває голка полотно, як гладенько кладуться барви: синя, жовта, зелена, червона. Як ростуть на полотні квіти, як складаються, вливаються одна барва в другу. Він сидів коло неї, дивився на її працю, слідив, як числить нитки, і його руки самі зводилися, обнімали її стан, а тремтячі уста цілували її лице і ті очі, що так уважно слідкували за своєю працею…»
* * *
«…І раз мусило дійти до нещастя.
Була Цвітна неділя. Ой, хто не знає, як у нас подеколи звикли бути Цвітні неділі. Потята співають у садах, діти босі бігають на вигонах і весело граються. Сонце, змішане з вітром, уже всі обличчя зцілувало начервоно… А ще як подумати, що через тиждень Великдень, – серце вискакує з грудей, так радісно.
А сеї Цвітної неділі все це було подвоєне-потроєне. Уже тільки полонини біліли здалеку. Верби уздовж потічка вбиралися в ясно-зеленяву корону, луги далеко білілись, покриті множеством сколоздриків. А сонечко? Но, просто не мож і переказати, як прекрасно гріло.
Після вечірньої служби Божої люди ще довго стояли купками біля дерев’яної церкви. Курили, розмовляли. Кому тепер хочеться йти додому?
Жіноцтво, молодь розсипалися від церкви селом, як вівці з кошари. О, їх чекає великий тиждень. На сей тиждень аби й не їсти, не спати, і так – робота на роботу. А хто би жалів тої роботи. Хіба не до Великодня ладиться чоловік? Ой, той Великдень, той Великдень! Хто його в наших горах не чекає?..
Та ніхто теперішнього Великодня так не чекав, як Николай Смеречук і Василина Грицюк. Ще пару днів – і Великдень, потім Фтомина неділя, весілля. Повінчаються – і вже ніхто не розлучить їх, ніхто не розірве їхньої любові, ніхто не перешкодить їхньому щастю…»
* * *
«…– Брехня, брехня, брехня, – декілька разів впевняв себе. – Се одна брехня…
Та старався не думати про це. Думав про Великдень. Усе село коло церкви. Молодь, дітвора, старі.
Граються, оббігають церкву, ціцкаються. А він лише з Василиною. Ходить з нею довкола церкви. Тихо, спокійно проходжуються. Народ дивиться, многі завидять, як і Клепачка… – і думка «і другого любить» перебила всі його інші думки та вибивалася наверх, як гидка гадина з-межи бур’яну чи з сухого торішнього листя в лісі».
* * *
«…Цвітна неділя сього року була дійсно цвітною. Як показалося вранці сонечко – світ аж заспівав, так весело стало. Дерева вже кучерявляться ясною зеленню. Особливо верби. Лоза таки розквітла. Береза з буком змагаються, в кого більш зелені. А пташня, як втяла, наче й вона збиралась вітати й співати «Осанна во вишніх».
Бамкнуло вперше великим дзвоном. Народ поплив, як повінь ід’ церкві. Дядьки – в широких, порамлених ґатях. Многі держать старий звичай: до Великодня хоч язик вивалюй, а пачмаґ не скидай, але паску, хоч би по снігові, а неси в ґатях, соломинці. Жіноцтво, дівчата повипараджувані, але всі в чорних хустках, в синіх. Це ж піст. Заждіть, як вони на Великдень зачервоніють, забіліються.
Ще вдруге не задзвонили, а нарід пре до церкви. Приступили під самі царські врата і вовтузяться, мов ягнята в кошарі. Пхаються один перед одним, щоб хоч одним оком заглянути крізь зачинені та, мабуть, тільки на те й повирізувані двері, щоб їм видно до олтаря. Там товсті в’язанки шутки на підлозі.
Он, зараз церківник все це винесе крізь ліві двері на амвон, священик посвятить, і кожний дістане високу розцвілу шутку. Як це буде гарно. Наче люди не в церкві, а десь на Довгому лазі стоять і співають, не дивлячись, що вербник переріс понад голови. Он і священик з галузкою в руках стоїть на престолі й співає ектенію на «Спаси, Боже».
По утрені вже не біжать з церкви грітись до сусідів. Обступили церкву вінком. Бесід стільки, ніби ці люди роками не виділися. Дітвора, наче мурашки в мурашнику.
Стали на службу. От, ніби йде найсумніший для християнської душі час, але що, коли тут і співають, і читають «прежде шестий день пасхи». Будуть страсті, буде Велика п’ятниця, але що, коли кожен знає – за день-два Великдень. Думаєш про страсті Господні, а чекаєш Великодня.
І от розсіявся народ після служби по селу. Треба обідати. Сідають до стола в кожній хаті, але дітворі тепер не до їжі. Ті, що не втримались перед спокусою, і мати тижнем скорше оділа на них нове, мусять скидати й відкладати до Пасхи. Сьорбнув двічі-тричі пасулі з капустою чи потяг в одну руку дараб тенґеречаника, в другу – квасного, аж до ліктя тече, голубця – і на вулицю, в сад, в лісок.
Хто там тепер всидить за столом? Та ж старого тягне на Боже сонечко, як же втримається в хаті мулявиця?
Худібка Божа, як відчиниться хлів й загріє крізь двері сонечко, оглядається, тягнеться на двір. Даш в ясла сухого, а вона писком вправо, писком вліво – і вже під нею. А зайдеш у хлів, тільки не говорить, а якби знала говорити, то й закричала б:
– Досить було! Змилуйтеся, пускайте на двір!
А скільки їх не витримає. Знає, що худобина закушає паші й отаву не буде їсти, а все ж таки пустить. Най пробіжиться, най вичухається об сливи. І так за пару днів йде череда.
Страсний тиждень почався подібно Цвітній неділі. Бог служив за жіноцтвом. Це половина праці. Погода для білення, для харіння. Все виноси з хати, і хоч серед двора, най сонце вигріває подушки, петеки, покрівці. Столи, постелі, вікна? Просто на вулицю, в потік. Он уздовж вулиця, як десь на торзі. Всілякого рамаття повно, кожна калабаня зайнята. Ще й не вистачило для всіх. Треба було ще й нові вигрібувати. Не одні й посварились. Вище котрась стане нову чинити, скаламутить воду й пустить тобі понидь таке, що ти потім мий свої вікна в такій воді. Будуть вони чисті…
Хати – наче грабіжники до них дібрались. Все поперекидано, все на не своєму місці. Жінки, дівчата попідтикані, заляпані вапном, білою глиною. Не одній і лице побілене.
Та хто тепер звертає на це увагу? Тепер так має бути. На це час. Де хочеш, щоб пахло, там мусить, вибачте, смердіти. А де має бути файно, там мусить раз бути всяке. Чекайте від днесь за тиждень. Тоді подивимося, в кого як. Ще й двір буде заметений, стежки…
* * *
«…І коли я довідався, що нас будуть учити рідною мовою, я до такої школи зразу відчув симпатію і погодився їхати, та просив батька, щоб я вже тільки по Великодню їхав. Мою просьбу було задоволено і, хоч як я любив Великдень за його триденні ігри біля церкви, нетерпеливо чекав того дня, коли мене батько поведе до Берегова в руську гімназію…»
