Волошин Августин Іванович

ВОЛОШИН Авґустин Іванович

Народився 18 березня 1874 р. в с. Келечині Міжгірського району в родині греко-католицького священика. Навчався в сільській народній школі, але до Ужгородської гімназії вступив лише після четвертого класу т. зв. нормальної школи 1883 р., оволодівши певним чином угорською мовою. Гімназію закінчив 1892 р., і греко-католицький єпископ рекомендував його в Будапештський університет на теологічний факультет.

Захворівши, через рік покинув університет і повернувся до Ужгорода, де закінчив богословську семінарію.

22 березня 1897 р. Висвячений на священика й направлений до Ужгородської преображенської церкви на Цегольні. Він активно виступав проти мадяризації українського населення та проти переведення богослужіння на угорську мову. Брав участь у нарадах з цієї проблеми в Будапешті, зокрема, виступав проти заміни кириличного алфавіту на латинський. Щоб стати викладачем горожанських шкіл, склав додаткові іспити.

Протягом 1900-1917 рр. був професором, а в 1917-1938 рр. – директором Ужгородської учительської семінарії.

1921 р. почав видавати релігійну газету «Благовісник» для оборони церкви від нападів різних конфесій, став активним захисником видання всіх підручників релігії для народних шкіл українською мовою. 1928 р. організував «Кружок духовенства християнської народної партії» для широкої місійно-освітньої діяльності серед пастви. 1933 р. власний будинок передав під сиротинець (тепер вул. Волошина).

Будучи професором і директором семінарії, написав і опублікував 63 підручники, зокрема граматики, читанки, букварі, методичні праці. Деякі перевидавалися по декілька разів. Був видавцем і, водночас, журналістом, організатором виходу в світ щорічних «Місяцесловів», редагував газету «Наука», реорганізував її у «Свободу» (у липні 1938 р. вона стала «Новою Свободою»). Був дописувачем багатьох газет краю, які видавалися у 20-30-х роках, а також літератором: публікувався під псевдонімом А. Верховинський, написав п’єси «Марійка Верховинка», «Без Бога ні до порога», «Князь Лаборець», «Син Срібної землі», «Фабіола».

Авґустин Волошин вступив на політичний шлях 1919 р., коли в складі трьох народних рад – Ужгородської, Хустської і Пряшівської – ухвалив рішення приєднатися до Чехословаччини. Протягом 1919-1921 рр. був членом тимчасового урядового утворення –Директорії. З 1923 до 1938 року очолював створену ним Християнсько-народну партію Підкарпатської Русі, від якої в 1925-1929 рр. був депутатом чехословацького парламенту. У 1920-1939 рр. став одним із керівників крайового товариства «Просвіта», а з 1929 до 1939 р. – почесним головою «Учительської громади», яку й організовував. 1937-1938 рр. очолював педагогічне товариство Підкарпатської Русі, а 1938 р. – ініціював створення в Ужгороді на базі Українського вільного університету вищого навчального закладу з чотирьох факультетів.

Боротьба за автономію Підкарпатської Русі тривала впродовж 30-х років. 11 жовтня 1938 р. рада міністрів Чехословаччини після тривалих переговорів погодилася на самоврядність краю і призначила раду міністрів Підкарпатської Русі на чолі з Андрієм Бродієм у складі трьох міністрів і двох статс-секретарів. Авґустин Волошин став статс-секретарем з питань охорони здоров’я і соціального забезпечення. 12 жовтня 1938 р. підкарпатські міністри склали присягу. Повернувшись додому, 15 жовтня провели перше засідання. За політику на користь Угорщини 26 жовтня 1938 р. в Празі арештовано Андрія Бродія. Новим прем’єром Підкарпатської Русі став А. Волошин, на долю якого випали важкі випробування при будівництві Карпатської України.

1 листопада 1938 р. А. Волошин з помічниками виїхав на Віденський арбітраж, де від Підкарпатської Русі були відібрані міста Ужгород, Мукачево, Берегово та частина сіл і передані Угорщині. Новою столицею краю став Хуст, куди евакуювали державні установи і служби. В уряді залишилися лише троє А. Волошин, Ю. Ревай та Е. Бачинський. 9 листопада 1938 р. в Хусті створено Організацію народної оборони «Карпатська Січ» (ОНОКС) на чолі з головним командантом Дмитром Климпушем. Українська народна рада видала Маніфест з програмою дій нового уряду. 25 листопада вийшла постанова про запровадження державної української мови, а 30 грудня – про вживання назви «Карпатська Україна».

12 січня 1939 р. опубліковано заяву Авґустина Волошина про вибори до сойму, а 13 січня створено партію Українське національне об’єднання; 24 січня сформований її центральний провід на чолі з Федором Реваєм. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сойму Карпатської України з 32 послів, за яких проголосувало 92,4 відсотка виборців. 15 березня 1939 р. відкрилося засідання сойму, на якому президентом Карпатської України було обрано Авґустина Волошина. Та в наступні дні Карпатська Україна була окупована угорськими військами. Її уряд опинився в екзилі у Празі.

Після визволення столиці Чехословаччини серед перших арештували президента Карпатської України А. Волошина. Це сталося 15 травня 1945 року. Його відвезли в Москву й «поселили» в Лефортовську тюрму. Тут же 22 травня розпочалися допити, яких було вісім. Закінчилися вони 20 червня 1945 року.

А. Волошина звинувачували у багатьох так званих антирадянських злочинах. Але не встигли судити. За офіційними даними, він помер 19 липня 1945 року в Бутирській тюрмі.

Утім є й інші дані, зокрема, оприлюднені Ю. Шантою в статті «Схиляємо голови в тихій молитві». На підставі спогадів засуджених міністрів Карпатської України – лікаря М. Долиная та юриста С. Клочурака – родичка А. Волошина О. Дуткова рішуче відкидає фальшиву документацію» НКВД про дату й причину смерті президента 19 липня. У статті говориться, що агенти НКВД вигадали, що того дня (11 липня 1945 р.), коли його замучили, вони нібито перевезли його на лікування в Бутирську тюрму. Так воно, чи не так, але це серйозне звинувачення, яке й досі не досліджене.

Реабілітований президент Карпатської України 12 вересня 1991 року. 15 березня 2002 року Авґустина Волошина посмертно вдостоєно звання Героя України.

*

Джерело: Довганич Омелян Дмитрович. Карпатська Україна в боротьбі за незалежність: репресії проти її обронців та керівників /Післямова Миколи Вегеша. – Ужгород: Ґражда, 2007. – 140 с.