У перших днях другої половини березня 1939 року (починаючи З 13-го березня) армія Угорщини окупувала Карпатську Україну.
Опір угорській армії був незначний: 8-10 кілометрів на захід від Хуста, між Тисою і скелистими горами – відрогом Карпат, фронтом довжиною біля 2-х кілометрів дорогу окупантам перегородили «січовики». Між ними немало було і таких, які гвинтівку в руки взяли перший раз в житті, коли вирушали на «той фронт». Угорська армія той опір-фронт перемогла протягом декількох годин і пішла далі на схід і на північ.
Слідом за армією ішли угорські терористи, так званий «вільний загін» – «собот чопорт». Досить було місцевому угорцю на місцевого українця сказати терористам одно неприхильне слово – могла то бути і видумана злодушна брехня за якісь давні «рахунки», терористи виводили «звинуваченого» в найближче безлюдне місце (найрадше у вербник біля річки), розстрілювали, а труп кидали у воду (в Тису).
Міст через Тису в околицях Хуста
Я тоді працював учителем у Тячеві в горожанській школі, а в Тячеві переважна більшість населення – угорці, за віросповіданням реформати і римо-католики.
Коли по Тячеві рознеслася звістка, що робітників торгового складу – парубків Немеша і Касинця – над Тисою розстріляли, у Нягові розстріляли учителя Беловарія (родом із Вел. Копані), в Тересві і Грушеві забрали учителя Неболу і греко-католицького священика Купара (забрали із церкви), зять хазяїна, у якого я жив на квартирі – Тячівський угорець-реформат Кийкеш Балінт – запросив із собою двох угорців-реформатів. Усі троє зайшли до греко-католицького священика-намісника Егрешія – члена «народної ради», створеної зразу, як ввійшла до Тячева угорська армія. Ці троє людей – чесні угорці-реформати – розповіли про мене моєму «душпастиреві», що я учитель горожанської школи, греко-католик, відвідую регулярно церкву, поза школою займався культурно-освітньою роботою українського напряму, але з угорцями жив у згоді, нікому ніколи не заподіяв жодної кривди. Вони просили, щоб Егрешій, як член «народної ради», дав мені «якесь письмо-посвідчення» щоб мене в перехідний час, до встановлення регулярної влади, ніхто не зачіпав. Як встановиться регулярна влада і знайдуться люди, яким я зробив якусь кривду, хай мене притягають до відповідальності за мої вчинки тоді.
– Не дам! – відповів рішуче мій «душпастир», – бо він писав українські книжки!
На той час, у 1938 році, були надруковані дві мої театрально-драматичні книжечки: комедія «Бородате непорозуміння» і п’єска «Святий Миколай».
Вийшовши ні з чим від Егрешія, ці чесні люди порадились і пішли до свого реформатського священика-намісника Їжака, бо і він був членом «народної ради». Вони розповіли Їжакові про мене те саме, що розповідали Егрешію. Їжак сів до друкарської машинки і надрукував угорською мовою «посвідчення» такого змісту:
«До мене з’явилися три мої вірники, яких я впізнаю і яким я вірю. Вони розповіли мені про вчителя горожанської школи Сливку Олександра…» і далі все те і так, як розповідали Егрешію. «Посвідчення» закінчувалось словами: «Це посвідчення видається учителю Сливці Олександру для того, щоб його в перехідний час, до встановлення регулярної влади ніхто не чіпав».
Тячево, дата і підпис: Їжак – член народної ради.
Посвідчення Кийкиш Балінт заніс і передав мені на квартирі. Воно було для мене приємною несподіванкою, бо робилося і придбалося без мого відома.
Зразу після окупації Карпатської України, яку і місцеві угорці, і окупанти називали «визволенням» (бо Закарпаття до осені 1918 року належало Угорщині) встановилась «воєнна влада».
* * *
Тих «винуватих проти Угорщини і угорців», котрих не встигли розстріляти терористи, стали арештовувати уже жандарми – «піряники». Всіх арештованих у Хусті і Хустському районі в Хустській триповерховій тюрмі вмістити не могли.
Нижче Хуста, над Тисою, напроти села Крива, були військові казарми. Через те, що в Хусті і Хустському районі до кінця 1938 року лікарні не було, влада Карпатської України військо з тих казарм перемістила в великі казарми (під Кузлихою), а у звільнених казармах над Тисою відкрилась лікарня. Вона проіснувала близько чотирьох місяців.
У перші дні окупації лікарню було ліквідовано і перетворено в тюрму, куди зводили тих, які не помістилися у Хустській тюрмі.
Зібраних арештованих із Криви перепровадили в Угорщину в концентраційний табір – «Варілопош».
Розстріл січовика
* * *
Воєнна влада шкільним інспектором Тячівського округу, замість арештованого Олександра Маркуша, призначила учителя горожанської школи Олександра Сокача. Він перемістив мене з Тячева на вчительську роботу в народну школу в село Дубове.
Уже був початок травня, а окупанти все ще шукали-збирали-арештовували винуватих і відправляли «покутувати і каятись» у Варілопош.
Одного дня мене викликали з класу. Перед дверима стояв «цивільний пан» і два жандарми – «піряники». Цивільний пан був «провідником» і перекладачем для жандармів. Пан почав задавати мені «звинувачуючі запитання», а відповіді мої угорською мовою перекладав жандармам. «Звинувачування» були безпідставні, очевидно, придумані самим паном перекладачем. (З часом я довідався, що цей пан зветься Чопей.
Говорили люди, що він син греко-католицького попа з Іршавського округу). Я спростовував-заперечував, до звинувачення не признавався.
– Чим може оправдати учитель свою невинність? – переклав мені пан запитання старшого жандарма.
Письмо – «посвідчення», яке приніс мені Кийкеші Балінт від Їжака, було при мені і я подав його жандармові.
Жандарм, прочитавши, стукнув каблуками чобіт, поздоровов по-військовому і наказав пану перекласти:
– Просимо пробачення за турботи. Можете іти до класи продовжувати свою роботу.
Письмо – «посвідчення» мені повернули.
* * *
Третє і останнє коло митарства було «оправдання».
Тим місцевим інтеліґентам, яких доля врятувала від розстрілу терористами і від «покути у Варілопоші» треба було пройти «оправдання».
Літом 1939 року були створені в «жупних містах» оправдуючі комісії. Ті учителі і службовці «угророси», які служили при Карпатській Україні і були залишені на роботій окупантами, проходили «оправдання» (або неоправдання) перед тими комісіями.
Комісія складалася, звичайно, з чотирьох людей: три місцеві угорці, серед яких, як була можливість, один був греко-католицький піп і один-два угорці з «Матірної Угорщини». Вимагалося, щоб принаймні один з місцевих угорців – членів комісії – впізнавав чоловіка, який проходив оправдання.
В комісії, яка «оправдувала» мене (в Хусті), були: греко-католицький піп Шімша з села Буштина, найвищої чесності і точності учитель Іван Ковач, хустський багатий місцевий німець Вайнраух Шамуель і двоє незнайомих людей.
Піп Шімша мене знав трохи, бо я до мобілізації 1938 року учителював у Буштині (не цілих три тижні), а Ковач Іван знав мене дуже добре, бо я, як гімназист Хустської гімназії, жив у шкільному інтернаті, а Ковач два останні роки був директором того інтернату і я помагав йому вести господарські книги-записи.
Оправдали мене дуже легко, бо й на оправданні я пред’явив те письмо-«посвідчення», яке мені дав чужий душпастир Їжак.
Тих, за якими найшлися гріхи-провини проти Угорщини й угорців, не оправдали і викинули зі служби або перемістили вглиб Угорщини і наполегливо тримали під доглядом.
Примітки:
1. В Хусті після Першої світової війни під «Гуркою» у двох бараках була інфекційна лікарня. Вона була весь час переповнена тифозними. Служив у ній один лікар, уже понад 60-річний, Юн. (В Хусті в 1923 – 1925-х роках, крім лікаря Юна, були ще два: Васерман і Лакатош – оба євреї). Коли за Карпатської України відкрили у Криві лікарню, інфекційну лікарню в Хусті ліквідували, а бараки передали «січовикам» на казарми.
2. Тересвянський учитель Мірявець Василь із концентраційного табору «Варілопош» вернувся, але через декілька днів помер дома. На його похорон жандарми людей не допустили.
3. Із розстріляних хустських з трьома я був особисто знайомий: торговець-галичанин Ващишин, студент університету Олександр Блест і учитель Митрович. За які гріхи-провини їх розстріляли, не знаю. Може Ващишин і Блест якісь провини перед окупантами мали, а Митрович їх, напевно, не мав. Митрович був уже похилого віку – батько, здається, шістьох незабезпечених дітей (дівчат). Був напівсліпим. Щодня ходив до греко-католицької церкви. Мав апарат «скіоптикон» і у великому пості обійшов з ним майже всі села округу і просвічував образки «Життя і страдання Ісуса Христа». Ніяк не можу порозуміти таке: у «Народній Раді» був і греко-католицький священик намісник Бокшай (він, здається, був головою тої «Народної Ради»). Кажуть хустські люди, що без відома і згоди Бокшая нікого не арештували і тим більше не розстрілювали. Ні в кого немає сумніву, що Бокшай, якби хотів, міг врятувати Митровича.
Фара (квартира) Бокшая – 12 метрів від церкви. В церкві на службу Божу він вибрався без верхнього теплого одягу. Відправивши богослужіння, йому сказали біля церкви, що «мадяре уже наближаються до Хуста». Він так зрадів, що й не заскочив на фару по теплий верхній одяг, а в тому легкому поспішив до моста Ріки привітати «визволителів». Чекати «визволителів» довелося більше ніж годину. Стоячи, він перемерз і це стало причиною його смертельної хвороби. Помер він через рік. Хоронили його у «великодну суботу» 1940 року.
3 грудня 1991 р.
*
Зі спогадів одного з учасників подій Карпатської України Олександра Сливки. Спогади опубліковані у книзі Сливка Олександр. На цій тяжкій дорозі: Спогади і роздуми / Передмова Наталії Гайдур. – Ужгород: Ґражда, 2009. – С. 102-105.
