«Народні вірування» Федора Потушняка (1910-1960) стоять в одному ряду з працями Олекси Воропая «Звичаї нашого народу», Федора Вовка «Студії з української етнографії та антропології», Володимира Гнатюка «Знадоби до української демонології», В. Б. Антоновича «Відьмарство: Документи. Дослідження», Л. Н. Виноградової «Міфологічний аспект русальської традиції», Ю. П. Дяченка «Українці: народні вірування, повірʼя, демонологія», Михайла Грушевського «Історія України-Руси» та ін.

Доробок Федора Потушняка – це унікальне фольклорно-етнографічне дослідження демонології та народних вірувань Закарпаття, а також пов’язаних з ними звичаїв і обрядів – зібрані й опрацьовані Іваном Ребриком та проф. Любомиром Белеєм і готуються до друку у видавництві «Ґражда». Це біля 70 статей, публікованих в науковому збірнику товариства «Просвіта», «Літературній неділі», «Русскому слові», журналі «Зоря-Hajnal». Чимало з них залишилося в рукописах.

Глибоко вивчений у 30-40 роки ХХ ст. і викладений дослідником матеріал засвідчує багатство духовної культури народу, а заразом – виводить її на простори світової міфотворчості у різних часових зрізах, подає широку картину формування народного світогляду, становлення філософської думки, естетики поетичного світосприйняття. Федір Потушняк проявив себе делікатним і мудрим збирачем духовних скарбів Закарпаття. Адже треба було неабиякого хисту, щоб у той час «розкрутити» людину на певну відвертість, аби дослівно записати різні відьмацькі заклинання, чаклунські таємниці, у деталях відтворити ритуальні дійства, найдавніші звичаї і обряди, молодіжні забави. Автор послідовно проводить ідею соборної єдності українського народу, опираючись на фольклорно-етнографічні дослідження В. Гнатюка, В. Шухевича, О. Кольберга, І. Кобільника, Ф. Колесси, А. Чужбинського та ін.

Стаття Федора Потушняка «Повість М. В. Гоголя “Вій” і наші народні верування» була опублікована в «Русскому слові» за 16-23 лютого 1941 року, яке виходило в Ужгороді. Написання її спровокувала публікація відомого твору класика в популярному народному щорічнику-календареві «Місяцеслов» за 1924 рік. Дослідник зазначає, що текст повісті був дещо адаптований до закарпатського читача і своїм змістом глибоко запав в душу селянам, очевидно, тому, що дуже близький «до світогляду нашого народу та його традиційних вірувань». Ф. Потушняк говорить про фактори, які спричинили популярність «Вія» і зробили його улюбленим чтивом багатьох закарпатців впродовж довгих років.

По-перше, М. Гоголь, як відомо, був учнем в Ніженській гімназії дійсного статського радника, доктора медицини, гофмедика, директора Ніжинського ліцею кн. Безбородка, згодом Одеського Рішельєвського ліцею, письменника-угророса Івана Семеновича Орлая. Зрозуміло, що Орлай як щирий патріот при нагоді розповідав про свій рідний карпатський край. Саме цим пояснюються згадки про наші землі в «Тарасі Бульбі» та «Страшній помсті».

По-друге, закарпатські народні вірування мають багато спільного із віруваннями загальноукраїнськими, але будучи ізольованими, наші вірування не зазнали таких змін, як вірування на батьківщині М. Гоголя.

Тому наші народні вірування здатні пролити світло на фольклор повісті «Вій», вважає етнограф.

Федір Потушняк переконаний, що повість М. Гоголя «Вій» повністю ґрунтується на народних віруваннях та переказах, які величезним талантом автора трансформовані у цілісну, живу картину, що, однак, не зашкодило духові народних вірувань. Микола Васильович Гоголь і сам признавався, що свою повість він написав на основі народних переказів у простій, доступній формі, так, як він їх чув від звичайних людей.
Загальні ознаки відьми, їзда відьми на людях, можливе вбивство відьми, ночі, проведені над тілом відьми в порожній хаті або в зачиненій церкві – все це мотиви багатьох народних казок і переказів, що беруть початок у сивій давнині.

Сам факт читання «Псалтиря» над відьмою також запозичений із народних вірувань, про що свідчать записи таких відомих етнографів, як Павло Чубинський, Олександр Афанасьєв, Петро Іванов та ін.

Аналогічні бувальщини побутували на Закарпатті до середини ХХ ст. У деяких сюжетах факт читання «Псалтиря» відсутній. Ф. Потушняк наводить приклад, записаний в одному із сіл Іршавщини: «Якась бабуся, ідучи в сусіднє село, заблукала. Блукаючи, нарешті побачила десь на горбку вогник. Коли вона підійшла ближче, то побачила хату. Відчинила двері, а на столі – труна. Бабуся хотіла було піти геть, але передумала. Адже небіжчик – це всього-на-всього небіжчик, а на вулиці – глупа ніч, виють вовки, навкруги – ні душі… Однаково: небезпечно тут, небезпека й там… Баба вилізла на піч та сховалася за кошиком, прихопивши з собою пригорщу маку та часник. Мак, часник як відомо, засіб, що оберігає від дводушників.

Через насипаний мак дводушник не може переступити.

Не встигла баба добре роздивитися, як труна із тріском відкрилася, а небіжка підняла голову, втупившись в неї страшнима очима. Потім вона встала з труни і почала наближатися до баби. Та почала кидати зернята маку та жувати часник. Відьма бісилась, але збирала мак, бо інакше не могла наблизитися до баби. На це у хаті ввірвалося багато відьом, але боячись часнику вони не могли підступити до жінки. Крім того, вони ще й мусили збирати розсипаний мак. У баби залишалося кілька зерняток маку, але в цей час несподівано прокричав півень.

Мертва відьма знову лягла у труну, а інші відьми кинулися до дверей, за якими щезли. Із труни відьма покивала пальцем і сказала: «Щастя твоє, що проспівали півні, бо ми рознесли б тебе, жива душе, на куски». Незабаром у хату ввійшли родичі мертвої відьми і дуже здивувалися, побачивши її живою».
Подібну бувальщину містить хрестоматія Євгена Сабова. Тут розповідається про вояка, який пробув три ночі з відьмою у церкві. На третю ніч вояк ховається від відьми у її труні, а та не може його знайти.

Подібний мотив зустрічається і в інших казках.

У закарпатських народних віруваннях, доводить Федір Потушняк, відьма має ті ж основні властивості й риси, що й відьма у повісті М. Гоголя «Вій». Наша відьма також часто перетворюється в бабу. Їздить на людях. За допомогою шнурка, плетеного від Різдва до Нового року і свяченого 9 разів, можна викрасти й перетворити в коня будь-кого, а потім їздити на ньому. Вдень відьма перетворюється в надзвичайну красуню, яку можна вбити при допомозі чаклунства. Відьма відкушує дівчатам коси, кусає та п’є їх кров (мара). Вона може перетворюватися в собаку, псувати дітей. Уночі відьма страшна: обличчя синє, а очі горять як жаринки.

Ще один цікавий момент зауважує Федір Потушняк в повісті Миколи Гоголя «Вій» і пояснює, чому події з Панночкою відбуваються в церкві. Адже Божий храм, здавалось би, на те і Божий, щоб очищатися від усякої скверни, а тут – у ньому відьми, упирі, чорти… Етнограф це пояснює так. У часи поганства храм вважався місцем проведення всяких ворожінь і навіть оргій. Разом з тим до божеств ставилися як до чогось грізного. У пізніші часи храм також використовувався для святотацьких дій, наприклад, для чорної месси та ін. У казках та переказах, скажімо, про чортів, нечиста сила часто використовувала церкву для своїх зборищ.

У народних віруваннях закарпатців церква теж є місцем, де можуть відбуватися святотацькі дійства. Тут може замешкати чорт, або показуватися грішний мертвець, який за життя мав якийсь стосунок до церкви: був попом, дяком. Один раз у рік, опівночі перед Задушною суботою, мерці збираються у церкві «слухати службу». Ту можуть бути й відьми. Церква тоді стає нечистою. Тай взагалі, вночі селяни дуже бояться церкви і воліють її обходити десятою дорогою. Селянин воліє переночувати серед чистого поля, ніж біля церкви.

Саме уявлення про Вія по-різному тлумачиться вченими, хоча М. Гоголь каже, що Вій – це витвір народної фантазії, «начальник гномів» (духовний). Можливо, що М. Гоголь свідомо не запозичував образ та назву від народу, але народне поняття було визначальним у зображенні Вія. Передусім, це уявлення про верховоду дводушників, який тут називається «Старшим». І до кого звернеться в скруті відьма, як не до свого ватажка, старшого. Старший – сотворіння невизначене, цілком абстрактне, про яке народ має певне поняття, хоч не давав йому спеціальної назви та не визначав його подобу. Народ міг його навіть ототожнювати з духом землі та ін. Своєю поетичною уявою Микола Гоголь відтворив те, що підслухав у народі, але – відповідно до творчого задуму – надав йому необхідну подобу і ввів його в кульмінаційний момент повісті. Тому Вій в нього став ватажком гномів, тобто духом землі.

Усі етнографічні записи про Вія, – пише Федір Потушняк, – зроблені пізніше, але підслухати й зрозуміти народну душу так, як це зробив М. Гоголь, зможе не кожен. Треба сказати, що повість «Вій» як улюблене чтиво сприяла оживленню наших народних вірувань, в чому її особлива заслуга для нашого народу.

Праця Федора Потушняка про «Вія» Миколи Гоголя займає всього дві сторінки машинопису, проте викладені в ній міркування – оригінальні й актуальні.