Ґренджа й Рознійчук: Два чоботи – пара

Були вони добрими приятелями (між собою), але й запеклими ворогами (відповідно – щодо ворогів). В обох випадках послуговувалися словом. Воно, як відомо, зброя. Володіти нею – мистецтво. Пропонований поетичний діалог між Довбнею (Василем Ґренджою-Донським) і Марком Бараболею (Іваном Рознійчуком) засвідчує цей факт володіння. Спонукання першим до творення другим дало вражаючий філологічний ефект: понад 80 дієслівних рим! Справа заслуговує окремого наукового дослідження.

Але спершу треба прочитати.

ДОВБНЯ:
ДО МАРКА БАРАБОЛІ!

Чи ти, Бараболю, чи ти, друже, здох,
Чому ти не пишеш?
Чи ти вже не дишеш?
Чи стружеш картоплі, чи лічиш горох?
А може, б ти бухнув «Малий фейлетон»?
У нас-бо немає «їдкого пера»,
А тут такі біди — всіляка мара,
Що треба б розчистить, дати інший тон.
Нема Бараболі, тяжке наше «ох!»,
Чи він грає в шахи,
Чи він ловить птахи,
Чи він залюбився, чи таки вже здох?..

МАРКО БАРАБОЛЯ:
ВІДПОВІДЬ ПАНОВІ ДОВБНІ
(З другого світу)

Ви хотіли б, друже, знати,
Чом не хочу я писати?
Добре Вам таке питати,
Адже ж мусите признати,
Що це сміх — поетом стати.
Ось торік, щоб славу мати,
Та зачав я віршувати.
Я не міг спокійно спати:
Тра’ було комбінувати,
День і ніч стихи складати,
Різні теми підбирати,
Всюди ритміки шукати,
Все чистенько написати
Й друкувати засилати.
Там зачали розглядати,
Непотрібне викидати,
«Підходяче» додавати,
Викресляти, щось вставляти,
Шліфувати, обробляти,—
Як таке зачнеш читати,
Годі вже було пізнати,
Хто його мав написати.
Ой цензура! Що й казати!
А крім того — божа мати! —
Скільки мусив я страждати.
Всі зачали нарікати,
Проти мене виступати.
І на мене нападати,
І мене критикувати,
І спокою не давати,
Всяко вже підозрівати,
Й різних способів вживати,
Щоб мене занулювати.
Став спокою я не мати.
В небезпеці став стояти,
Так, що тра’ було втікати,
Щоби спокій міг настати
Й щоб хтось буком із-за хати
Та не дав себе пізнати.
Мало ж цього! Як додати,
Що крім цього — тра’ признати
Кількасот причин — не жарти!
Почалось собі збирати
І на мене натискати
Та ще й грізно диктувати:
«Перестань уже писати!» —
Став я слави дожидати,
А її не дочекати.
Не діждавшися заплати,
Став страху я діставати,
Став я дуже сумувати
І на долю нарікати.
І рішив я помирати,
Більш ніколи не писати,
Щоб чорнила не псувати
І пера не зневажати,
Різних клопотів не мати
І ні з ким не воювати,
Й ні на кого нападати,
І нікому докучати,
І поради не давати,
І себе не нервувати.
Став я світ цей покидати,
Став на другий шкандибати,
Щоб там вічно спочивати
І напхати в уха вати
Та води у рот набрати —
Та давай у шахи грати!
Міг би більш причин подати,
Та не хочу продовжати,
Много місця забирати
І паперу не псувати,
А тому давай кінчати:
Прошу Вас я совість мати
І своїх справ доглядати
(Жінку йти собі шукати),
А мені спокою дати
І мене не зачіпати,
Бо не буду вже писати,
Ані полемізувати,
Ані Вам відповідати.
Більш мене Вам не видати
Й моїх віршів не читати.
Бо рішив я помирати,
А те рішення — завзяте!