У жовтні 2025 року виповнюється 138 років з дня народження українського історика, державного і громадського діяча, журналіста, редактора, юриста, дослідника історії України 1-ї половини ХХ століття, української діаспори в США, багатолітнього редактора найстаршої української газети в США «Свобода» (1933-1955), дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка Луки Мишуги.

На час офіційної реєстрації видавництва «Ґражда» (1993), праця Луки Мишуги про Закарпаття уже готувалася до друку і того ж року побачила світ, як наша третя книжкова публікація. Ініціатором був, звичайно ж, проф. Олекса Мишанич, з яким ми тісно співпрацювали. У передмові до видання він, зокрема зазначав, що «це стислий виклад інформації, опрацьованої автором після короткочасного перебування на Закарпатті. Воно цікаве фактажем, поглядом на проблему і є свідченням інтересу до Закарпаття в дипломатичних колах Європи початку 20-х років».

Вступне слово віденської редакції (Др. Лука Мишуга. Підкарпатська Русь. Сучасний стан. – Відень: Накладом «Українського Прапору», 1921, 23 с.) має цікавий епіграф і промовистий зачин:

«Там, де Чорногора сумно
Угрів край витає,
Там, де Біла Тиса шумно
Чорну доганяє, –

там простягається Підкарпатська Україна, та частина нашої землі, яка визначається тим, що не поминув її мовчанкою ні оден живіщий ум між Українцями й чужинцями, як і хоч би короткий час, хоч би кілька днів ступали по ній. Чому? Бо та земля дуже гарна, дуже бідна і дуже цікава. Вона цікава для ученого і для поета, для політика й туриста, для маляра й археольога, словом – для каждого, кого цікавить краса і доля землі і людей…».

Усе ж, з тих пір, як наше видання побачило світ, а це майже 30 років, здається, так і не появилося якогось ширшого дослідження про час і умови перебування Луки Мишуги на Закарпатті, та й про його працю майже ніхто не згадує.

Тому з нагоди поважної річниці від дня народження автора дозволимо собі подати тут цю історичну студію повністю:

Лука МИШУГА
ПІДКАРПАТСЬКА УКРАЇНА. СУЧАСНИЙ СТАН

Сен-Жерменським договором з дня 10 вересня 1919 р. вилучено з території давної Угорщини прикарпатську Українську полосу та прилучено її як автономну країну під офіціяльною назвою «Підкарпатська Русь» до Чехословацької республики. Першим адміністратором Підк. Руси був чеський москвофіл Др. Брейха, якому на домагання Центральної Руської Народної Ради в Ужгороді дано як дорадчий орган Директорію. Президентом її був Др. Григорій Жаткович. За старанням Ради і Директорії заступлено місце адміністратора губернатором, на якого покликано Григорія Жатковича, що недавно уступив.

I
Підкарпатська Русь обнимає тепер 12.097 км.кв. і має 572.028 населення майже виключно українського. Бо територія з мішаним населенням або остала при У горщині, або прилучена до Румунії. До Румунії прилучено навіть великий шмат чисто української мараморошської жупи. Підк. Русь поділена адміністративно на 4 жупи (Ужгородська, Берегсаська, Мукачівська, Мараморошська), жупа на жупанатські уряди (5 до 6 на одну жупу, відповідають гал. повіт, комісаріятам), а ті знова на нотаріяти, які обнимають одно до трох сіл.

Підкарпатська Русь – це від віків Богом і людьми забута земля, країна нечуваного в Європі національного, культурного й соціяльного поневолення півміліонового руського народа, одинокого правного господаря цеї землі (уживаю термін «руський», бо такий прийнятий тепер в письмі й слові на цілій Підк. Руси. Він тут рівнозначний з «українським»). Вона почала тепер жити новим життям, яке нагадує мені життя Волині з часів Австрійської окупації. Культурна праця, а зосібна пробудження національної свідомости серед темної, зубожілої, мадярськими й москвофільськими агітаторами національно спараліжованої народної маси йде на Підк. Руси майже тими самими шляхами, як йшла того самого рода праця Галичан в часі світової війни серед їх братів на Волині. Тут і там завважують в тій чи иншій формі ті самі перешкоди з боку чужих нам по національности людей, ту саму недостачу прямолінійносте й рішучосте в політиці урядових сфер, ту саму деморалізуючу москвофільську течію, ту саму велику ріжницю між селом і чужим йому містом і той самий поважний вклад галицько-українського інтелекту, сприту та патріотизму. Тут і там бачу, як починається велике діло, бачу, як відроджується нація. Вірю, що чеський нарід і уряд зрозуміє цю епохальну хвилю, що підіпре свого слов’янського брата та не поступить так, як поступає злочинна рука польського варварського окупанта на Волині, що замикає наші з трудом заложені школи, що перемінює церкви на костели, а свідомих людей наших кидає у тюрму. Я вірю, що це велике діло увінчається тут повним успіхом і що в довершенню цего діла припаде Галичанам почесне завдання, себто – львина часть праці. І тільки праці, а нічого більше!

Гурток Галичан на Підк. Руси невеликий, але добірний: на кожнім полі має своїх людей. І тому багато хосенного можна з ним зробити. Гурток цей мусить мати це на увазі, що він може в короткім часі розійтися.

Берім під увагу от хочби корисне вирішення української державности в Галичині. Більша частина Галичан схоче зараз вертати до краю. А що буде тоді з культурними і фінансовими інституціями, видавництвами, школами і т.д., в яких там працюють Галичане? В чиї руки готові вони попасти? Відповідь на це ясна. Тому то Галичане мусять вже тепер доложити всіх сил, щоби підшукати й підготовити відповідні сили з тамошних людей, які продовжували б їх працю не тільки з фахового, але й національно-ідейного боку.

Галичане мусять за всяку ціну пробити національну прірву між чужим нам містом і нашим селом.

Інтелігентніший елемент треба з’єднувати для нашої справи не тільки театральними виставами й концертами, але треба його доконче зацікавити нашою історією, літературою й штукою. Питання нашої державности роз’яснювати викликаним в світовій війні правом самоозначення народів, розвалом Росії і т.п., а це все в формі публичних лекцій. Того рода лекції уряджували ми й на Волині, а слухачів, в немалій части жидів, зголошувалося дуже багато. Такі лекції можна би виголошувати в міру потреби не тільки в Руській мові, але й по-чеськи та в инших мовах. Між тамошною й галицькою інтелігенціями знайдуться певно люде, що говорять ріжними мовами. Я свідомий цего, що праця буде дуже важка, а реальний хосен на разі невеликий. Але це буде культурна спроба духовного зближення та приєднання чужих нам елементів для зрозуміння нашої ідеї. Бо саме в культурности цеї спроби лежить її сила.

Мушу ще згадати про курси руської мови для старших, себто для тих, яких не обов’язує шкільний примус. Уважаю їх необхідним для Чехів, Мадярів і Жидів. Вони ж не вміють по-руськи, бо навіть в школах їх не вчили. Де ж і від кого мають вчитися? – я завважав, що галичане творять в Ужгороді свій гурток та жиють по більшій части між собою. Думаю, що таке саме буває і по инших містах. З товариського огляду треба їх за це без сумніву похвалити, що держаться купи. Одначе з огляду на національно-освідомлюючу роботу треба їм звернутися в инший бік. Галичане мусять нав’язувати щирі відносини з тамошними Русинами, добиватися всіми способами до зденаціоналізованого руського міщанства, бувати гостем в їх домах, зживатися з ними в товариськім життю. В цей спосіб освідомлять їх національно далеко легше, ніж часописами, яких вони може ще й не читають, або виставами, яких вони ще добре не розуміють. У.С.С. на Волині добилися до сердець навіть таких дівчат, які не тільки, що не говорили по-українськи, але й соромилися прохожуватись з тими, що говорили укр. мовою. Ті самі дівчата стали по двох роках одними з перших укр. учительок і такими остали мимо польського терору й до нині. На це не треба забувати. Через дітей найкраще можна дійти й до старих, а це важне.

Чужої неслов’янської культури не виженемо ні буком, ні законами, тільки протиставленням їй своєрідної культури. Праобразом руської культури являвся тут тип підкарпатського русина, себто бідний, всіми погорджуваний і зненавиджений неграмотний мужик, якого одинокою духовою розрадою була церква й корчма. Інтелігенції по національности руської не було тут до війни майже ніякої. І думаю, що власне тепер в товариськім зближенню буде можна кинути на цю справу дуже легко трохи инше світло. Придніпрянське жіноцтво, це, що залишилося з капелі Кошиця, могло б рівно ж нав’язати зносини з тамошними жінками й ширити на свій лад національну свідомість.

Відчуваю, що між гуртком Галичан і урядовими сферами немає відповідного, для добра загальної справи так пожаданого контакту. Гнила атмосфера, яка в цей спосіб витворюється і якій пособляють часті слухи, що того і того Галичанина усувають або усунути мають з посади, та недостача повного довір’я до галицьких Українців і т.п., може потягнути за собою дуже небажані для обох сторін наслідки. Для урядових сфер повинно бути ясним, що галицькі Українці, це найсильніша опора проти чужої орієнтації й агітації. І думаю, що це досить важний аргумент, який говорить за конечністю прочищення цеї атмосфери. З боку Галичан потреба до цего рівно ж якоїсь авторитетної, старшої й незалежної особи, яка була б лучником між місцевою владою і гуртком Галичан та старалася усувати заздалегідь всякого рода напруження. Думаю, що тим далося багато дечого направити.

Місцева влада на Підк. Руси і центральні власти Чехословацької республики повинні мати на увазі, що Підк. Русь верне на завсігди до сім’ї слов’янських народів певно тільки тоді, якщо стане дійсно «руською країною», як дістане руський сойм, руський уряд, руську школу та руську церкву. Це треба зрозуміти так, що ті інституції мають служити вірно інтересам руського народу, бо національности поодиноких осіб, занятих в урядах, не торкаємо. Так треба, на мою думку, поставити справу Підк. Руси. Того вимагає не тільки наш інтерес, але й чеської державности. А тепер ще одно. Підк. Русь уважають многі ще й тепер за ніщо инше, як за терен наживи. Для Галичанина не може вона одначе бути нічим иншим, як тільки духовою та культурною пустинею, серед якої його завдання: бути гноєм, який дає родючу силу облогови.

Він має тут зігнити, аби тим буйніше могли вирости нові парости життя та культури й державности на шматку прастарої української землі. Ті слова покійного Миколи Євшана повинен собі кожний Галичанин добре затямити. Тут може побідити тільки ідейна праця. І тільки перед нею склонять свої голови, скорше чи пізніше, свої і чужі, і в такій праці повинні Галичане вести перед! Цего шляхотного суперництва ніхто не возьме їм за зле, коли побачить, що не залежить їм ні на титулах, ні на посадах, ні на грошах, а тільки на чесній, ідейній роботі. Якщо буде так, то в історії відродження нашої нації ці тихі, ідейні робітники знайдуть певно не менш почесне місце, як ті, що за народний ідеал голови свої положили.

II
В.Гнатюк, який знав Підк. Русь мабуть чи не найкраще зі всіх Галичан, ось так характеризує довоєнне духове життя Підк. Русинів: «Є воно на тім ступені, на якім стояли галицькі Українці на початку 19 століття.» Як воно ще виглядало з кінцем 1919 p., вияснить найкраще ось такий факт. В листопаді 1919 р. піддали Галичане тамошним Русинам думку влаштувати перші публичні вечерниці. Цей об’яв чисто товариського життя вважався ще тоді таким великим і небезпечним кроком політичним, що над цим радила серіозно перша автохтонна Директорія Підк. Руси!.. Одначе мимо цих важних обставин пробито в кінці на Підк. Руси невсипущою працею тамошних свідомих Русинів та Галичан найбільш важкі перепони.

Це, що до тепер осягнено, представляє дуже значний культурний і національний дорібок, особливо, коли зважимо, що перед двома роками не було тут майже нічого.

Весь культурний довоєнний рух, якщо про такий взагалі можна говорити, був тут у руках духовенства. А національно свідомих священиків не було. Узнавано тільки греко-католицький обряд, «gorök katholikus», а руської народности ні. І тільки в такім обрядовім дусі могла бути ведена яка-небудь культурна робота. Усе, що носило ціху національну, було вже тим самим противне державним інтересам і заборонене.

Хто й яку культурну роботу робить тепер на Підк. Руси під цю пору?

Зачну від шкільництва. Спинює його розвій недостача фахових, національно свідомих учительських сил, бо Галичан не дуже радо до служби приймають, і брак шкільних підручників (бо ті, які є, не відповідають духови змінених політичних відносин). В боротьбі за літературну (руську чи російську) мову вже побідила народня мова. Завдячувати це треба статутови для Підк. Руси, шкільному референтови Пешекови та галицьким учителям. В народніх школах вчать по-руськи. Учителів Галичан буде коло сотки. Тому, що вони жиють в тіснім контакті з народом, говорять в школі та вдома народною мовою й закладають читальні й кооперативи, – мають особлившу симпатію у населення. Про учителя Турянського з Кайданова розповідають, що приходили до нього депутації зі всіх сусідніх місцевостей з просьбою перебрати їх дітей на науку або дати їм на учителя «такого Українця, як він».

У всіх більших містах є горожанські (виділові) школи. В зв’язку з ними подам ось такий цікавий факт, знаменний для праці Галичан. До народної школи в Ясіню приділено учител і Миколу Водоноса, гал. Українця. В короткім часі зорганізував він і перемінив на власну руку народню школу на руську горожанську, повідомив про цей доконаний факт шкільний реферат при губернії, а той прийняв це до відома.

Гімназій маємо на Підк. Руси три: в Берегсасі, Ужгороді й Мукачеві. По закону це гімназії руські з мадярськими паралєльками.

Директор реальної гімназії в Берегсасі п.Алиськевич, б.дир.укр. гімназії в Перемишлі. Руських клас маємо в сім році І-ІV, зорганізовано їх на території більш мадярській, в цей спосіб, що директор з професорами Галичанами (п.п.Демчук, Крайчик, Кульчицький) вандрували по селах і стягали молодь до школи.

Учителів Галичан є сімох. Кромі згаданих вчать: В.Пачовський, Заклинський, Дідик і Палятинський. Гімназія мішана, мужеська і жіноча разом. Кляси виглядають по словам професора Бирчака так, що в перших рядах сидять дівчата, а в дальших паничі в черевиках та чорнім одязі разом з гуцуликами в киптарях, ходаках та вишиваних сорочках. Підручників нема. Читанок Крушельницького не вільно там уживати, бо писані фонетикою… Тому учитель або відчитує з книжки поодинокі уступи або переписує їх етимольогією на ташшці. Учеників підкарпатських Русинів і Галичан-емігрантів є кало 130.

В гімназії в Мукачеві нема ні одного Галичанина учителя. Вчать Карпаторосси або корінні Росіяне, які туда прибули з розбиттям армії Денікіна. В одних клясах вчать народною мовою, в других по-російськи…
В ужгородській гімназії немає одноцільности щодо мови. Одні вживають української термінольогії, другі російської, инші карпаторуської. Про директора гімназії ходять слухи, що студіює церковнослов’янську мову, бажаючи ввести її як мову літературну!..

В 1920 р. мала повстати в Ужгороді за спонукою Галичан фільософічна академія для висшої фахової освіти тих учителів, які покінчили учительський семінар або гімназію. Задля недостачі відповідного числа кваліфікованих слухачів відложено її отворення до осени 1921 р.

Учительських семінарій, званих «препарандами», є дві: в Ужгороді й Мукачеві. З Галичан вчить там сотн. Косар. З тих семінарій виходять т.зв. дякоучителі; для піднесення уровеня їх освіти улаштовано під час ферій 1920 року в Ужгороді й Мукачеві доповняючі курси, в яких вчили Карпаторуси, Галичане й Чехи.
В 1920 р. переведено з рамени губерніяльного земельного реферату за спонукою й під проводом Галичанина інж. Творидла учительсько-господарські курси. Трудом п.Творидла зорганізовано й затверджено господарську школу в Домбоку. Після ферій будуть відчинені в Севлюши й Мукачеві дві торговельні школи з руською викладовою мовою.

III
В культурнім і національнім піднесенню нашого народу на Підк. Руси бере значну участь товариство «Просвіта», основане 9 мая 1920 р. Місто осідку Т-ва Ужгород (Капітульна, 10), а голова його Др.Юлій Бращайко. «Просвіта» має філії в Берегсасі, Ясіню та Густі. Організація читалень по селах не дала надля недостачі фондів таких вислідів, яких належало б ожидати. Діяльних читалень є всего 25, а І 7 таких, які вже зорганізовані, але досі не відбули ще загальних зборів. Вже на самім початку своєї діяльносте взялася «Просвіта» до великої праці: будови «Народного Дому» в Ужгороді, в якім мали б бути приміщені всі культурні й економічні руські інституції. Референтом цієї справи виорано галичанина Д-ра Новаковського, дуже запопадливого адміністратора.

При товаристві зорганізовано кілька комісій, з яких на особливу увагл заслугує музейна і бібліотечна. Комісія музейна виготовила, між иншим, до правительства меморіял відносно заборони вивозу з Підк. Руси пам’яток руської культури та звернула увагу на музей ім.Теодора Лeгоцького, який закупили в неправний спосіб Жиди та хотіли вивезти за границю. Це одинокий музей на цілу Підк. Русь! Теодор Легоцький призбирав у своїх частих подорожах по Європі й Азії, а передовсім Мадярщині та Підк. Руси багато археольогічного, передісторичного і етнографічного добра. Його бажанням було зробити з цеї збірки публичний музей. В тій ціли заснував він у 1907 р. музейне товариство в Мукачеві. Воно, оцінюючи заслуги основателя, назвало себе «Музейним Товариством імени Теодора Легоцького». По смерти Легоцького кинулися на музей, користуючись політичним переворотом, ріжні Жиди-спекулянти. Т-во «Просвіта» має за собою неоцінену заслугу, що взялося до охорони цеї так високо культурної інституції.

Музейна секція, опираючись на Сен-Жерменськім та Тріянонськім договорі, поробила рівно ж відповідні кроки в справі ревіндикації культурних пам’ятників Підк. Руси з музеїв у Будапешті та Відні, й предложила урядови готовий проект розпорядку в ціли охорони пам’ятників старовини.

Видавнича комісія «Просвіти» мусить боротися з великими труднощами задля малої скількости наших друкарень . Мимо цего видала кілька хосенних книжок, як «Історія Підкарпатської Руси» В.Пачовського, друкує цікаву річ Д-ра В.Бирчака: «Літературні стремління Підкарпатських Русинів від найдавніших часів до тепер» і под. «Бібліотека Т-ва «Просвіта» складається з 939 чисел, понад 1200 томів, присланих по більшій части львівською «Просвітою».

Подібно як на Великій Україні й у Галичині. відіграє народний театр і на Підк. Руси велику ролю в пробудженню національної свідомости. «Руський театр в Ужгороді» існує від 15 січня 1921 р. як автономна секція тов. «Просвіта». Має він на ціли плекання театрального мистецтва серед українського народу на Підк. Руси. В склад його входять Придніпрянці та Галичане, по більшій части учасники Капели Кошиця.

Вистави дають в міськім театрі. Режісером є Борис Кревецький, бувший директор музично-драматичного театру в Києві. Дотепер виставлено «Учителя», «Наталку Полтавку», «Суєту», «Наймичку», «Ой, не ходи, Грицю» та багато инших штук.

З економічних інституцій треба згадати в першу чергу «Підкарпатський Банк» в Ужгороді. Основано його в маю 1920 р. за допомогою американських Русинів. Зорганізував його Др.Мих.Новаковський. Ініціяторами були о.Волошин, Др.Ю.Бращайко та К.Грабар. Банк переводить головно грошеві трансакції наших емігрантів в Америці, фінансує прокормления краю та дає дрібний кредит селянам. Має філію в Америці в Мс. Keesport, American Exchange Bank», a в краю філії в Мукачеві та Густі. За перших шість місяців було чистого доходу 250.000 ч.к. В банку є занятих пятьох Галичан, трьох Придніпрянців та девятьох Підк. Русинів. Конкуренційна москвофільська інституція «Русскій Народный Банкъ», основана на малім акційнім капіталі – не має виглядів на розвиток.

«Краєвий Кооперативний Союз» оснований 1920 р. за ініціятивою і при допомозі капіталу «Ústredni jednoty Českoslov. Spolku», зумів мимо невдячного грунту заложити в короткім часі 5 філій та 50 кооперативних спілок. Москвофільський, конкуренційний «Русскій Кооперативный Союзъ» не проявив досі ніякої діяльности.

На Підк. Руси маємо ще дві важні інституції, а то «Сільський Господар», зорганізований головно М.Творидлом і «Товариство для збуту худоби», яке заложив і веде В.Струк (Галичанин). З нашого досвіду в Галичині знаємо добре, яку важну ролю відіграли ті дві інституції в економічнім піднесенню українського народу. Того самого надіємося ми і на Підк. Руси, а то тим більше, що працюють тут ті самі фаховці, які вели ту саму роботу в Галичині.

За почином Галичанина Євгена Булки основано на Підк. Руси тов. інвалідів «Надія». Головою товариства є Др.Бращайко, директором Галичанин Ю.Танчаковський. Товариство має на ціли надати матеріяльну й моральну допомогу воєнним інвалідам та воєнним вдовам і сиротам з Підк. Руси. Це товариство не політичне, гуманітарне та безпартійне. Членом його може бути кождий інвалід з Підк. Руси без огляду на національність, віру та політичне переконання. Т-во має шість філій, понад 100 кружків і 12.000 членів. Тому, що більшість членів – це карпатські русини (90%), урядовою мовою товариства є мова руська (українська).

Комітет допомоги українським збігцям в Ужгороді», оснований в червні 1920 p., має великі заслуги в допомозі галицьким біженцям. Головою комітету є інж.Творидло, касієром Др.Бирчак (оба Галичане). Харчівня комітету видала до кінця квітня ц.р. 9560 платних обідів, 3969 безплатних; 9103 платних і 3753 безплатних вечер. Обід з вечерею коштує 10 ч.к. Кождий біженець з Галичини одержує даром харч так довго, аж доки не достане платного заняття.

IV
«Насъ, Подкарпатську Русь, держить свѣтъ дуже убогими. Та не е что казати, чтось правды свѣтъ мае. Але и мы маеме чтось, у чомъ намъ и великій та славнѣ державы и народы могли бы позавидѣти: се наши политичнЬ партій. У семъ мы ведеме передъ, у семь насъ нихто не переможе, не перевисшить». Те саме, про що писав орган руської хліборобської партії перед роком, можна повторити сьогодня. На Підк. Руси маємо такі політичні партії:

1. Руська хліборобська (земледільська) партія, основана в серпни 1920 р. Головою є Андрій Товт, селянин-староста з Дравець коло Ужгорода. Властивий провідник партії – о.Др. Августин Волошин. Найбільш діяльним членом партії є адвокат з Густу Др.Михаїл Бращайко, відвічальний редактор «Руської Ниви», органу партії. Осідок управи партії: Ужгород, ул. Ракочого, 32. Партія має по більших містах Підк. Руси свої секретаріяти, а по селах комітети. Партія має 180.000 членів, по більшій части самих селян. Ціль партії: дорогою якнайшвидшої автономії обезпечити й оборонити народні господарські, культурні та політичні інтереси підкарпатського руського народа.

2. Незалежна соціял-демократична партія Подкарпатської Руси повстала через злуку руської соціялдем. партії з соціяддем. партіями жидівською та мадярською. На чолі партії стоїть Яцко Остапчук. Діяльнішими членами партії є нотар з Ясіня Євген Пуза, бувший майор гал. армії, та Стефан Клочл рак, студент прав, з Гуцульщини ролом. Органом партії був давніше «Народ», тепер «Вперед» на руській, «Еlörе» на мадярській мові.

3. Сільська республикансько-підкарпатська партія основана в серпні 1920 р. Це чеська партія, якої ціль укріпити чеський вплив, а до автономії Підк. Руси ставиться неприхильно. Підпирають її чеські аграрії централісти. Головою партії є малограмотний селянин Юрко Чвіль з Лучок Великих, який змінив своє ім’я на «Бальог». Він одначе дав тільки фірму. Провід партії спочиває в руках Чеха, земледільного інспектора Хлопека, що живе в Мухачеві. Органом партії є «Село», часопис для народа.

4. Карпаторуська трудова партія основана в 1920 р. Головою є адвокат Бескид, бувший посол до мадярського парламенту. Властивий провід ведуть: Андрій Гагатко, Демко з Галичини та Цурканович з Буковини. Це партія москвофільська. Її орган «Русская Земля» поширює агітацію за православ’єм і баламутить бідний народ. Редактором органу є Гагатко, гімназ. учитель в Ужгороді.

5. Підкарпатський земледільський Союз основано в грудні 1920 р. Головою є карпато-рос-мадярон, адв. конц. Др.Йосиф Камінський (40 літ). Програма партії подібна до програми руської хліборобської партії з тою одначе ріжницею, що відноситься вороже до Галичан та творить мадярську орієнтацію. Орган партії «Карпаторусскій Вістник», редагований страшним язичієм. Редактором є Йосиф Камінський.

6. Комуністична партія, якої органом є «Правда», редагує її Карпаторос Іван Мондок.
Крім цих партій є ще христіянсько-суспільна, угорська «правна» та угорська партія малих газдів.
Наконець згадаю ще про часописи та видавництва. Крім згаданих партійних органів, як «Вперед», «Руська Нива», «Карпаторускій Вістник», «Русская Земля», «Село», «Правда» є ще орган мукачівської капітули «Наука» (редактор о. Авг. Волошин). Шкільний реферат видає для учителів «Учителя», а для дітей – «Віночок». Редактор обох Др. І.Панькевич (Галичанин). Тов. інвалідів видає «Нашу Оборону», яку редагує Ю.Танчаковський, Кооперативний Союз видає фаховий орган «Кооператива». Від марта 1921 р. виходить ще «Зоря», яку редагує І.Коханий. По програмі має вона служити піднесенню та поширенню руської культури на Підк. Руси. Крім того виходять: «Народна Школа», – учит. орган, Українське видавництво редагує М.Полянський, мад. – М.Григашій, Ужгород. В Мукачеві, як доносять найновіші часописи, вийшло перше ч. учит, органу «Культура». Далі «Ruszinskoi Magyar НігІар» (по-мад., для агіт.) і «Podkarpatská Rus» (по-чеськи, для агіт.).

Писано в червні 1921 р.