Михайло МУХИН: ІV. Кониський супроти Драгоманова
(Більше світла)
Другим у Київській «Старій Громаді», після Володимира Антоновича, і віком і повагою був Олександер Кониський (1836-1900). Його протидрагоманівське становище було остільки яскраве й послідовне, що навіть сучасним оборонцям культу Драгоманова є нібито знане, хоч вони зовсім не уважають потрібним знати минуле.
Можна навіть уважати, що серед численних ворогів Драгоманова і драгоманівщини, Кониський займав перше місце; його можна назвати ворогом число перше драгоманівського світогляду і драгоманівської тактики. Свою боротьбу проти Драгоманова Кониський безперечно програв, Драгоманов у цій боротьбі безперечно виграв.
Разом з Кониським програла Україна, з Драгомановим ‒ виграла Москва…
Але це сталося вже по смерті обидвох, нібито ідейних, а в дійсності ‒ національних ворогів; це сталося в роках 1905-07, коли одрагоманене українське суспільство на перше місце в українському русі висунуло яскравих драгоманівців, автономістів-федералістів, прихильників угоди з «поступово-соціялістичною» Росією, відсунувши на бік прихильників ідеї боротьби з Росією, ідеї України самостійної і воюючої; це сталося також і в 1917 році, коли Центральна Рада із своєю плятформою «єдиного революційно-демократичного фронту» з тією ж самою Московщиною перемогла намагання українського вояцтва і селянства (українські Військові конгреси 1017 р. і Вільне Козацтво) творити своє самостійне державне життя…
Але за життя цих обох противників справа драгоманізації, інакше кажучи ‒ політичної асиміляції українства, ще не була прибрала таких катастрофічних для історичної долі України розмірів. Перевага все ще належала людям правильно зорієнтованим у національних справах, людям, які мали українську душу, а не людям, які, як Драгоманов, мали душу московську.
Причин для цієї посмертної прогри Кониського було багато, але найважливіша з них є та, що українство в перших роках ХХ-го ст. безперечно змінило свій внутрішній характер: не зважаючи на всілякі соціял-демократичні і радикал-демократичні деклямації, воно без сумніву в своїй масі змосковщилося. Всі ці незвичайно щирі й милі співробітники автономічно-федералістичної преси, як київської «Ради», петербурзького «Украинского Вестника» і «Вільної України», хоч і писали по-українськи чи як українці, в ґрунті речі здебільшого були вже людьми, освоєними з московською державністю (і суспільністю), прямували лише до реформи устрою цієї державности.
А теж і та обставина, що дехто з них носив вишиту сорочку, як пізніше її носив Павєл Пєтровіч Постишев, або навіть Андрєй Хвіля, ‒ справи ніяк не міняє: на редакційних постах в українських редакціях тогочасного Києва сиділи оборонці московської державности, які в дуже критичну хвилину для цієї державности, в 1917 році, здолали зробити все від них залежне, щоб цю московську державність урятувати і не допустити до створення української державности.
А що потім трапилася така подиву гідна ситуація, що всі ті (беручи справу лише в політичнім сенсі, а не в культурнім) «русскіє люді» були примушені, з величезними ваганнями й хитаннями, проголосити самостійність України дня 22 січня 1918 року Четвертим Універсалом Центральної Ради, то це належить до явищ, що їх не можна назвати інакше як історичними парадоксами, і вони ж бо, здебільшого, цей прапор самостійности дуже скоро проміняли знову за прапор «федеративного» СССР, як це зробили хоч би й сам голова Центральної Ради професор М. Грушевський і толова Генерального Секретаріяту В. Винниченко.
* * *
Коли багато років по смерті Кониського були видані його «Вибрані твори», то один рецензент дуже влучно зазначив деякі причини того забуття, яким вшанували нащадки цю характерну й незламну постать:
«Палка натура Кониського, що не прощала не лише національної зради, але й громадського хитання та неробства, бойова його через це постать в українському громадському житті створила для його особи дуже несприятливу атмосферу ще за його житття, і це відбилося певною мірою на трактуванні його громадської та літературної діяльности і після його смерти» (З рецензії О. Б. на «Вибрані Твори» Кониського // Тризуб. ‒ Париж. ‒ 27 грудня 1927 р.).
Інший рецензент, І. Оришкевич («Життя і Революція». ‒ К., 1928. Ч. І. ‒ С. 119.), оцінюючи «Вибрані твори» Кониського, згадує такий вираз проф. Сумцова про Кониського: «Один із найбільш завзятих українських націоналістів», бо «раз-у-раз у його творах проскакує національна тенденція». Той же Оришкевич зазначає, що про повісті (Кониського) «Юрій Горовенко» Драгоманов у свій час давав уїдливі характеристики. Не без уваги лишила її й тодішня російська українофобська преса («Кієвлянін». ‒ Ч. 12. ‒ 1885). Московська жандармерія звертала увагу департаменту поліції на злочинний зміст одного числа (львівської) «3орі» (Ч. 7. ‒ 1896), де вміщено нарис Кониського «Тарас Шевченко в дорозі на заслання», який містить різні «бунтівливі думки»; напр., царя Миколу 1-го названо «не первим російським коронованим катом та коронованим фельдфебелем».
Кониський, живучи в Києві за часів жандарма Новицького, не боявся давати до львівської «3орі» цілком неґативних оцінок московського режиму, а в нас роблять не знати якого національного героя з Драгоманова, який, сидячи в Женеві, складав проекти обласної реформи в Росії, і ставлять йому не знати в яку велику заслугу ці проекти дрібних поправок до російського державного механізму…
Варта навести кілька оцінок сучасників, близьких знайомих Кониського, якого вони добре знали; це допоможе нам певною мірою відтворити образ цього, так несправедливо забутого українського діяча й патріота.
Іван Франко оцінює Кониського коротко, але дуже яскраво: «Це не був авторитет, що своєю силою пригнічував молодших і слабших, як чинив Драгоманов; це був гарцівник, рухливий і легко озброєний» («Молода Україна». ‒ Львів, 1908. ‒ Ч. І.).
Цікаві є місця також у тій оцінці Кониського, яку незабаром по його смерті дав йому і його діяльності проф. М. Грушевський:
«Спеціяльно важливе значення мали відносини Кониського до Галичини ‒ для розвою національної ідеї і в Галичині й на Україні. Щодо довгости, тяглости й інтенсивности його участи в галицькім житті, то з Кониським можна поставити нарівні тільки Драгоманова, хоч, розуміється, впливи його діяльности далеко не були такі глибокі й сильні, як Драгоманова. Зате для нав’язання спільности між цими двома частинами України-Руси, розтятими кордоном, його діяльність була найбільша; а на зміцнення українського руху в Росії ‒ це мало превелике значення. В Галичині 60-80 років (минулого століття) його діяльність мала також важливе значення. Я сказав уже, що тоді це був чи не найвизначніший галицький письменник. В тодішній, бідній числом народовецькій громаді Галичини його діяльність і моральний вплив «України», що несла вона з собою, були дуже значні; при тім у тім часі, 60-80 роки, це був для щойно пробудженої і повної рутенства Галичини провідник, якого голос вів її наперед, до поступу, ширших перспектив» (М. Грушевський. Пам’яті Олександра Кониського. ‒ Записки НТШ. ‒ Т. 39).
О. Лотоцький у своїх спогадах закінчує свої згадки про Кониського так:
«Можна любити Україну так, як її любив Кониський, але більше як він ‒ любити не можна. Він не жив, він горів тією любов’ю, увесь свій вік, не покладаючи рук, у поті чола працював на користь єдино дорогого йому діла, працював здебільшого ‒ з тяжким болем у душі під тягарем трудних обставин, під ворожими замахами «чужих» і »своїх» (Сторінки минулого. ‒ Т. І. ‒ С. 176).
