Лекція перша: Історичні й загальні уваги. Короткий огляд історії повстання сучасних часописів. Роля часописів у сучаснім житті.

Предки сучасної преси. Державний щоденний часопис у давньому Римі в І в. до Н. Хр. Середневічні гусляри ‒ устна простована ґазета. Летючки, присвячені одній події й писані часописи в Італії й Німеччині ХV-ХVІ століть. Допис уваги у старовиннім Римі, листування університетів, міст та монастирів через постійних кінних гонців. Перше періодичне друковане видання «Історична реляція Айцінґa» (р. 1583) й ярмаркові піврічні огляди, поширення друкованих тижневиків у Німеччині на початку ХVІІ століття.

Вплив Тридцятилітньої Війни на розвиток преси в Німеччині. перші початки реклями, діяльність доктора Кенодо у Франції (р. 1612-1653). Листки оголошень. Перші щоденні часописи у Німеччині (1630), Анґлії (1703), Франції (1777). Знесення цензури часописів в Анґлії (1695). Боротьба англійських журналістів за поширення прав преси у 2-ій половині ХVІІІ століття. Революції під гаслами демократії приносять пресі свободу (від французької р. 1789 до російської березневої 1917), революції під гаслом диктатури (комуністичної, фашістськоі) касують волю друку. Роля часописів у культурному житті сучасности.

Перші зародки сучасних часописів, але ще дуже мало на них подібні можна простежити в старовинному Римі. За влади Юлія Цезаря (43-44 рік перед Христовим народженням) з наказу самого диктатора почали виходити справоздання з сенатських розправ, звіти з народних зібрань і т. и. під назвою Acta Senatus. Ці сенатські протоколи відповідають до певної міри сучасним стенографічним звітам з парламентських дискусій. Крім цього Цезарь наказав видавати ще одну публікацію, яку можна вважати за дальший крок до щоденної газети, офіційні щоденні таблиці (Acta diurna publica, popoli romani), в яких повідомлялося про події останнього дня, про народні свята, що відогравали велику ролю в житті тодішніх римлян, зміни в складі адміністрації, війну й перемоги римського війська, про суспільні й літературні події і навіть про любовні пригоди. З цих таблиць, які виставлялись на римському форумі, робилися численні копії, які розвозилися у всі кінці римської імперії. Хоч ані одного оригінального примірника цього видання не зберіглося до наших днів, проте в багатьох римських письменників, особливо істориків, знаходимо численні витяги з цього староримського щоденника, дякуючи чому ми можемо скласти цілком певну уяву про характер і зміст цього видання.

Acta Senatue, проіснувавши кілька десятиліть, були заборонені імператором Тиберієм через те, що у справах під час дуже частих судових процесів проти імператорських змов чи образи особи імператора в Acta diurna друкувалося все, що в Сенаті неприємного говорилося про уряд, імператорський дім і саму особу володаря. Натомісць Acta diurna publika проіснували ще кілька століть занепали разом з самим Римом, але після зруйнування Риму, вони ще деякий час проіснували у Візантії.

В Пекіні в р. 911 п. Хр. Н. була заснована друкована державна часопис (китайці значно раніш, ніж Європа вміли друкувати), що з р. 1351 стала постійно виходити, але Китай завше був замкнений у собі і його винаходи не мали впливу на Європу. В даному випадку, ця китайська газета стоїть поза розвитком преси в Європі.

Цілком ймовірно, що подібні видання були й у инших великих культурних імперіях старовинного світу, як в Єгипті, Асирії, Вавилоні, бо часописи повстають не через примху тої чи иншої особи, а в наслідок такого стану громадянства, коли відчувається потреба бути поінформованим про те, що діється в різних закутках світу, а це завше буває там, де суспільність живе налагодженим міським і торговельним життям, при чому її інтереси захоплюють значні земельні простори. В цьому полягає причина того, що в Греції, де в старовину чи не найвище було розвинене культурне життя, але кожне грецьке поодиноке місто жило своїм замкненим життям й не було зв’язане тривалими зв’язками з широким світом, ми не знаходимо постійних видань, як це було пізніш у Римі, а хіба лише оголошення чи розпорядження мійської влади з тієї чи иншої нагоди.

Нa початку середніх віків стан ріжних європейських народів був дуже далекий від упорядкованости й налагоджености життя взагалі, а тим більше мійського торговельного життя. Ріжні, перебуваючі ще в стадії варварства народи, що зруйнували давній Рим і розташувались у різних країнах, що давнійш належали до Риму, жили життям мисливським й лише почасти хліборобським; розвиток міст розпочався лише кілька століттями пізніш, а з ними й зріст міжсуспільних зв’язків, який в остаточнім рахунку завжди приводить, хоч і ріжними шляхами до повстаня часописів.

В кінці середніх віків життя було вже значно різноманітнійше й богатіше, ніж за варварської доби. З міста до міста мандрували жонґлєри (гуслярі, скомарохи), що не лише показували ріжні фокуси, ковтали вогонь і т. ін., але разом з тим приносили тодішнім глядачам багато такого, про що сучасна людина довідується з часописів: найкращі новини з области музики, ріжні літературні витвори, відомости про далекі країни, їм, мандрівникам, добре знані, та малі й визначніші новини з останніх днів. Гусляри складали всі ці відомости у ядерні, дотепні епіґраматично загострені пісні й розносили їх з країни до країни.

…Коли в р. 1440 було винайдено друкарство, то не тяжко було розпочати друк цих, вже готових пісень-часописів, і справді незабаром друкарство було використане для поширення цих пісень, а згодом ці проспівані часописи перейшли в писані, а потім і в друковані. До середини XVI століття народні пісні складали більшість друкованих часописів.

Крім часописів, текст яких складався з пісні, при чому здебільшого навіть зазначалося на який мотив її співати, почали виходити летючки, кожна з яких присвячувалась опису якої-небудь одної визначної події, битві, придворній церемонії (перша відома нам летючка позначена р. 1493 й описує похорон німецького цісаря Фридриха ІІІ), визначному злочину, знаку на небі, землетрусу чи иншому диву чи явищу природи.

Але більше значіння, ніж гуслярські пісні та летючки для повстання часописів має допис, з яким ми зустрічаємось вже в стародавнім Pимі, де визначніші рамляне на випадок від’їзду з Риму до провінції тримали в столиці постійного дописувача, який їх сповіщав листовно про видатні римські події. В деяких випадках один й той самий дописувач складав повідомлення для багатьох адресатів у провінції, у багатьох випадках нагадує функції сучасних пресових бюро.

В середні віки подібне орґанізоване постійне листування провадили між собою монастирі, князі, мійські самоврядування та університети: з огляду на те, що почти тоді ще не було, культурні державні й мійські установи тримали, кожна зокрема, свій власний, так би мовити, поштовий апрат, користуючись для цього спеціальними постійними гонцям, (які тоді називались «ординарі»), що періодично, але ще не дуже часто, як, напр., двічі на рік, раз на місяць розвозили листування від одного університета, монастиря, князя тощо до другого.

У останні три століття середніх віків торговельне листування висунулося на чільне місце. Осередками його були тодішні найбільші торговельні міста Венеція, Нюренберо, Ауґсбурґ (місце осідку найбільшого тоді банкірського дому фуґґерів), Франкфурт-на-Майні й ин. Зростаюча потреба інформація довела до того, що листи вже розсилалися як обіжники. Найбільшим торговельним тогочасним осередком була Венеція й вона ж головним осередком збирання новин, у ній утворилося головне джерело усіх світових новин, особливо новин зі сходу, про турецькі війни, якими цікавився весь тодішній світ, про події при дворі папи у Римі та при дворі цісаря у Відні. Нові звістки в такій кількости надходили до Венеції звідусіль разом з її купцями, що в центрі торговельної частини Венеції, на ріальто, було утворено бюро повідомлень, де за малу монету, що звалася в Венеції «газета» (звідки й часописі згодом в деяких країннах прибрали своє ім’я) можна було щодня набути переписані новини. Таких писаних від руки видань було чимало у тодішній Європі, найбільше у Німеччині, бо видавати їх друком було невигідно з двох причин: по-перше, писані від руки часописи не підлягали цензурі, а по-друге, при малій кількости відбирачів друк цих видань не міг би оплатитись.

В ті часи видавцями часописів були здебільшого торговці книжками. Найбільш поширені й накраще ведені були тижневі газети, що видавалися банкирським домом фуґґерів в Аґсбурзі. До наших часів збереглися досить численні комплекти фуґґерівеьких газет з рр. 1568 306, які переховуються у віденській та мюнхенській книгозбірнях.

В середині XVI століття, в безпосередній зв’язок з утворенням державної пошти, за справу видання рукописних часописів беруться почтмейстери визнач-ніших узлових поштових станцій.

Засновання імперської пошти у р. 1546 німецьким цісарем Карлом V значно улекшило можливість листу-вання між ріжними містами та країнами. Перед тим кожна установа чи підприємство були примушені або тримати своїх гонців або користуватись випадковими подорожами. Ми вже бачили раніш, яке значіння мало на розвиток листування заведення постійних гонців, без порівнаня ще більше значіння мало утвореня постійних поштових зносин, коли по головних трактах вже дуже часто, як для того часу (з Праги до Мадрида двічі на тиждень) перевозили велику кількість дописів; особливе ж значіння це мало для часописів, які з того часу починають видаватин поштарі, вступаючи в успішну конкуренцію з часописами, що їх видавали книготорговці. Звичайно, почтарі, зв’язані добре з комунікацією, але стоячи дуже далеко від друкарської справи, видавали, за малими винятками, писані тижневики.

Друкувалися значно частіш летючки, бо присвячені видатній події, чи як тепер кажуть, сенсації, з нагоди якої сучасні газети випускають позачергові видання, яка цікавила всіх, вона млога розійтися у великій кількости примірників, завдяки чому видвці летючок легко повертали собі кошти друку з продажу їх, й лише значно пізніш, на прикінці XVI століття, появилися перші періодичні друковані видання, хоч до щоденних ґазет все ще було дуже далеко.

В 1583 р. один учений німець Міхель Айцінґ почав видавати шестимісячні огляди подій та життя, публікуючи їх під назвою «Історична реляція» під час весняних та осінніх ярмарків у Франкфурті-на-Майні. Його видання мало великий успіх і він мав численних наслідувачів, й одне з видань такого типу проіснувало навіть до початку минулого століття (р. 1805). Наприкінці ХVI століття у Празі виходив щомісячний часопис. Через чверть століття після винаходу Анцінґe появилися перші друковані тижневі часописи в Страсбурзі та Ауґсбурзі (в р. 1609). В р. 1630 у ріжних німецьких містах виходило вже до 25 друкованих тижневиків, в той час, як у Франції перша тижнева часопис почала виходити лише в р. 1631, в Англії – у р. 1622. Взагалі треба зауважити, що Німеччина, яка була батьківщиною друку, стала згодом першою колискою тижневих друкованих (а пред тим – тижневих, писаних) часописів, яких у ній на протязі цілого XVII ст. виходило без порівняння більше ніж де-инде, незважаючи навіть на ті спустошення, які спричинила цій країні Тридцятилітня війна.

Зміст тогочасних часописів складався виключно з різноманітних дописів, які довільно чергувалися оден по однім. Майже завше в повідомленнях подавалося коротку й суху звістку про саму. Лише дуже рідко видавець висловлював при цій нагоді свій погляд, й то в дуже обережній і стриманій формі. Немилосердна тогочасна цензура друків не дозволяла тижневикам висловлювати свої політичні погляди. Той, хто хотів висловити свою думку чи звернутися з певним закликом до суспільства, мусів видавати для цього летючку.

Навіть про події в тодішній Німеччині, що викликали загальне зворушення, як зруйнування Маґдебурґу чи забиття Валленштайна, сповіщалось у цілком байдужій, безсторонній формі. Напрям часопису позначався скорше у підборі повідомлень, ніж у способі редагування їх.

Значіння часописів було одразу визнано. Проводир католицької партії, Важенштейн, так само як і голова протестантської Густав-Адольф, одразу по захопленні міста брали до своїх рук часопис, що там виходив, або припиняли його з тим, щоби натомісць видавати свій. Польський король Ян Собеський, пишучи листи до дружини Мдрисеньки про свої військові успіхи, завше старанно зазначав, які саме місця мають буги подані до часописів, а також радив добре оплачувати видавців часописів для того, щоби вони не приймали дописів від ворожої йому сторони.

Яке саме значіння надавали часописам сучасники тієї, не богатої на культурно-освітні засоби, доби, видно з попередн. автора одної книжечки, що під назвою «Про втіху та користь від часописів» вийшла у р. 1697 у Гамбурзі, який пише:

«Хто ж хоче бути чи стати розумним, хто хоче бути співучасником державного, торговельного та громадського товариства, той мусить бути знайомий з часописами, мусить їх постійно читати, обмірковувати, затямлювати й повинен мати уяву про те, як з ними паводитись належить».

Варто зупинитися трохи над повстанням кляси, яка поважне місце займає сучасній пресі і яка повстала незалежно від часописів тоді ж, у XVII літті й лише дещо пізніше зіллялася з пресою.

Колискою оголошень довелося стати Франції: у р. 1612 один паризький лікар, Ренодо, заснував «бюро адрес та спіткань», де виставлялися листи, на яких кожний клієнт залишав свою адресу й якої саме праці чи товарів він шукає. Цей самий Реноде, людина надзвичайно широкої ініціативи взагалі, став р. 1631 видавати перший французький тижневик, роками пізніше він незалежно від свого часопису почав видавати листок оголошень. Незабаром подібні рекламні видання стали появлятися також в Анґлії та Німеччині. В Анґлії ці виключно рекламні видання не могли самостійно, а тому поперше в Анґлії стали подаватись оголошення до загальних часописів.

Перший щоденний часопис у Німеччині повстав 1 січня р. 1660 у Липську, який існує й до нині під зміненою назвою «Lelpzlger Zeіtung, в Анґлії в р. 1703 «Daily Courаnt», у Франції ще пізніш – у р. 1777 «Journal de Paris».

До половини XVIII століття від часів виднайдення друку (1440) Німеччина вела перед у розвитку преси. В Німеччині найперше появлялися всі нові форми доперіодичних (летючки) й періодичних видань (писані часописи, піврічні друковані огляди, місячні й тижневі друковані часописи, нарешті щоденні видання) й у Німеччині часописів видавалося значно більше, ніж у инших країнах. Причини ранньої появи швидкого розквіту преси в Німеччині були дві: перша – положення цієї країни в центрі Европи, нові відомості зі Сходу та Заходу схрещувались на Німецьких поштових та торговельних шляхах; друга причина – наявність у Німеччині багатьох осередків державного, мійського та торговельного життя, чого не було в без порівнання більш централізованих Франції та Анґлії, де преса могла знараходити сприяючі умови для свого повстання й розвитку не в багатьох містах одразу, а спочатку лише в одній столиці Парижі та Лондоні. Навіть руїна й занепад Німеччини, спричинені Тридцятилітньою війною, значно затримавши розвиток німецької преси, не були в стані позбавити її цього першенства.

Економичні й культурні умови сприяли утворенню й розвитку преси на німецьких землях; натомісць політичні перешкоджали йому. Минулася Тридцятилітня війна, але залишилася цензура, яка обмежувала можливість дальшого внутрішнього розвитку часописів. Ті засоби, яких доводилося вживати для уникнення утисків цензури, а саме видання летючок (порівняйте хоч би з сучасними часописами-одноднівками в межах сучасної Польщі, які також доводиться видавати з причини суворости польської адміністраційної та судової політики проти української преси, особливо на Волині) та рукописних часописів були побічними засобами, які знову ж таки не сприяли нормальному розвою тогочасного німецького періодичного друку. Натомісць знесення цензури в Анґлії в р.1695 поставило англійську пресу в кращі умови, яких не здолали знищити заведена в цій країні р. 1712 ані висока гербова оплата часописів, ані заборона містити справоздання з дискусій у парламенті, проти якої часописи повели боротьбу.

За кореля Джорджа III в другій половині XVIII століття журналістика була одним з найбільш гострих знарядь в боротьбі суспільновти з урядом. Редактор «North Britou» Джон Вількс, один з опозиційних діячів того часу придбав волику популярність своїй ґазеті своїми виступами проти уряду. У 45 числі (р. 1763) він простро висміяв тронну промову. Уряд дав наказ арештувати видавців часопису і власників друкарні. Суд визнав, що Вількс, , як член парламенту, не може бути арештований без його постанови, звільнив Вількса з в’язниці й присудив в його користь грошове відшкодованая з завинившого його арешт міністра Галіфакса, якому зрештою процеси проти Вількса коштували 100.000 фунтів стерлінгів. Натомісць палата громад постановила вважати твір Вількса пашквилем й виключила Вількса з свого складу. Вількс виїхав до Франції але постанова парламенту викликала незадоволення суспільства; слова «Валькс та свобода» стали бойовим гаслом: на вікнах та стінах мало не кожного будинку в Лондоні було написано «№45». У р. 1769 він був радником лондонського мійського самоврядування й у цій гідности брав діяльну учать у боротьбі за право друкування справоздань про засідання палати громад, які тоді відбувались при замкнених дверях. За оголшення справоздання друкар Міллэр був арештований по постанові палати громад. Лондонському лорд-мерові Вількс порадив заарештувати того пристава паати, який арештував друкаря; палата, в свою чергу, арештувала лондонського лорд-мера та одного альдермена, не насмілившись зачіпати Вількса. В ті часи видавці часописів були примушені діставати стороною справоздання про парламентські засідання.
Нарешті двері парламенту було відімкнено для публіки, а разом з нею і перші репортери появились у парламенті, але й суворо заборонялось записуваи що б то не було. Видавець часопису «Public Advertiser» Зутероль сам складав парламентські справоздання для свого часопису, сидячи в парламенті поміж публікою. Опустивши голову на руки, він цілими годинами слухав промови, ніколи не підносячи голови, добре знаючи всіх членів парламенту з голосу. Після засідань він повертався до редакції, де записував перебіг дискусій з надзвичайною повнотою. Иноді його справоздання займали до 20 шпальт у ґазеті.

Ще досі існують в Анґлії певні обмеження щодо друку в часописах парламентських розправ, але ця боротьба, ведена кількома опозіційними редакторами проти уряду і навіть проти консервативної суспільности, залишається в історії преси, як повна ґероїчного драматизму сторінка боротьби за поширення прав преси.

З французькою революцією р. 1789, середньо-європейською р. 1848 та російською р. 1905 преса відповідних країн здобувала декларативно волю, фактично – значне поширення своїх прав. Світова війна рр. 1914-16 у воюючих державах, жовтнева революція р. 1917 у сучасних межах ленінсько-сталінського улуса, фашистський переворот р. 1922 привели до скасованая прав преси, зокрема в СССР та Італії преса стала монопольним знаряддям плавлячої в державі партії, але – і в цьому лежить признання ваги впливів преси, не менша, ніж за часів Валєнштейна та Ґустава-Адольфа. Захопивши у своє виключне посідання пресу, як одну з найбільших підвалин для утворення суспільної думки, сучасні володарі Москви і Риму пильно дбають про всебічне технічне поліпшення своєї преси і, можливо, в історії матеріяльної орґанізації преси сучасні большевицькі експерименти над нею не залишаться без сліду.

В культурному житті сучасности часопис утворює одну з найповажніших установ. Ціле сучасне державне й суспільне життя, таке різноманітне, змінне і нервово чутливе, не могло б бути таким, коли б не було часописів. Всі наші звички, учинки, думання й хотіння цивілізованого людства дуже обідніли б, коли б часописи з дня на день не сповіщали нас про світові події й про незначні випадки, з яких складається це щоденне життя, не освідомлювали б нас про ті обставини, в яких відбувається сучасне життя, не віщували б нам про ті події, війни, конфлікти, катастрофи, яким назустріч ми простуємо й які нам можливо деведеться пережити. До того, справа полягає не тільки в задоволенні цікавости, яку зрештою без особливої шкоди можна стримати. Для державного і ділового життя в вищій мірі багато значить своєчасна орієнтація в подіях, й до того також у тих, що ще мають наступити. Швидкість повідомлень в цій области зовсім не є розкіш, але конечність.

Часописи існують через те, що людина потребує знати значно більше про події, питання та дієвих осіб сучасности, ніж вона може бачити на власні очі, чути на власні вуха й, що найголовніше, більше ніж вона власним духовим зусиллям у стані обміркувати. З другого боку, в поодиноких осіб чи колективів є потреба промовляти до своїх сучасників, впливати на їх погляди, почування й стремління і ними керувати; зрештою це саме можна посісти шляхом урядування, з театрального кону чи навіть книгою, але часопис цього осягає у формі простішій, лекшій та загально більш приступній.

Не так легко дати вичерпуючу відповідь на запитання, що уявляє з себе часопис. З багатьохможливих відповідей можна прийняти найкоротшу, а саме, що часопис є колективна публікація ріжноманітна змістом, яка виходить через правильні уламки часу.

Спочатку часописи лише поширювали нові звістки, подаючи їх без жадних зауважень зі свого боку. Згодом до цього прилучилося обговорення поданих відомостей, при чому часописи загубили свою безсторонність, заступаючи погляди тої чи иншої партії, йноді навіть волю й інтереси цілої нації; лише тоді вони стали виразником суспільної думки. Нарешті вони ступили ще крок наперед, ставши носіями просвіти широких народних верств, достачаючи знання тим, хто цього потребує.

При цьому треба зауважити, що часопис сам по собі не творить жадних вартостей, а лише посередничає ними. Таким чином проса є лише резонатором, що тільки приймає хитання хвиль й стокротною луною поширює їх для цілого суспільства. Отже й журналістика не має свого самостійного й оригінального змісту, але позичає його від тих обставин, які вона відбиває, й від тих наук, з яких бере просвітний матеріал. Внаслідок цього й преса сама по собі зовсім не є силою чи державою, як її часто називають («шоста велика держава»), а лише слугою сили (фінансової чи політичної), що стоїть поза нею.

Джерело: з фондів Центральний державний історичний архів України (Київ)