Упродовж життя я мав тісні стосунки з представниками Греко-католицької церкви. Цю тему слід розпочати з єпископа Петра Павла Ґойдича (1888-1960) – засновника Греко-католицької руської гімназії у Пряшеві (1936), учнем якої я був від 1947 року.
Вже у першому класі префект гуртожитку Петро Бунганич у рамках культурно-громадської діяльності навчив мене декламувати байку Крилова «Стрекоза и муравей». У читанні цього твору я досяг значної майстерності.
Одного разу до нас у гуртожиток завітав Преосвящений Владика, йому дуже сподобалася байка в моєму виконанні і він, сидячи у кріслі, покликав мене підійти і простягнув мені праву руку з золотим перстнем, який я мав поцілувати. Та цього я не знав і замість поцілунку потряс його руку і сказав «Сервус!» (значить привіт). Весь зал вибухнув бурхливим сміхом. Єпископ, побачивши моє збентеження, пригорнув мене до себе і нагородив цукеркою.
Пізніше, коли він заходив у школу або гуртожиток (а це було доволі часто), завжди питав: «А де той мій товариш, що сказав мені “сервус”?» І давав мені цукерку.
У 2000 році до 60-річчя заснування Пряшівської гімназії я написав окрему працю, в якій вперше представив його як її засновника (Мушинка М. Розсадник виховання інтелігенції русинів-українців Словаччини. До 75-річчя гімназії з українською мовою навчання. – Пряшів, 2012. – 16 с.). До того часу його роль у заснуванні цього навчального закладу замовчувалась.
Рідний брат єпископа Корнелій Ґойдич був парохом у моєму рідному селі Курові (1918-1941). З його рук я прийняв тайну хрещення…
Джерело: Микола Мушинка. У всякого своя доля… – Пряшів, 2016. – С.100.
