Нема такого народу на світі, що не хотів би жити своїм власним і ні від кого не залежним життям у своїй державі. Від соток літ навіть малі й найбільш відсталі народи, не тільки в Европі, але і в Азії та Африці, докладають усіх зусиль, щоб визволитися з-під чужого панування, з-під матеріяльного використовування та духовного поневолення іншими народами.
Сьогодні навіть голі та босі африканці чи азіяти мають свої власні держави й не проміняли б їх і за діямантами викладені найкращі колоніяльні статути; мають своїх міністрів і королів чи президентів, яких не проміняли б за цілі династії в золото одягнених європейських монархів. Усі народи бажають стати незалежним паном у своїй, хоча б і солом’яній хаті, а не безправним підданим рабом, хоча б і в королівській палаті.
Наш народ на південному заході від Карпат й Бескидів, придушений чужим пануванням, уже від кількох соток літ, а головно – в останньому столітті, щораз більше проявляв своє бажання визволитися з неволі та жити у своїй незалежній державі. Кров волелюбних київських предків, що тисяча років тому прийшли з княжої Київської Руси за Карпати, часто оживала і кипіла в жилах карпатських русинів, які заселили великі простори надтисянської долини до Марія Повчи, Токаю, Кошиць, аж під Високі Татри. Не раз змагали вони до об’єднання з рідними своїми братами, які живуть на другому боці Карпат, у Галичині і на рівнинах Києва та Поділля. Бажав, тужив, боровся, але не вирвався з-під панування чужого народу, бо замало мав свідомих, розумних та відданих провідників, а забагато прислужників окупанта, які воліли панську ласку в рабстві, ніж свобідне, самостійне життя у своїй державі. Велика частина нашої інтелігенції вибрала мадярські відзначення, вивищення, щоб самим жити вигідно, а власний народ лишила на поталу ворога, який визискував, нищив та мадярщив його.
Але під час Першої світової війни (1914-1918), коли повіяло вітрами свободи, заговорив і наш народ і домагався волі. Коли розпалася Австро-Угорщина, тоді й карпатські русини колишньої Угорської Руси недвозначно заявили перед усім світом, що вони хочуть жити свобідно, без чужої опіки і без чужої ласки, разом з Києвом, Львовом, Чернівцями, Пряшевом та Ужгородом в одній незалежній державі. До цього домагання долучилися й американські карпатські русини. Але ще не зовсім сповнилося бажання нашого народу, бо інші були плани тих, що ділили Европу, і через те карпатські русини 20 років жили в складі чужої, але вже слов’янської держави, в Чехословацькій республіці.
За 20 літ (1919-1939) в складі ЧСР виросло і виховалося нове покоління русинів. Покоління свідоме свого великого і славного минулого, покоління інтелігентних і народові відданих провідників та відважних і жертвенних борців. І оце забутий і упосліджений колись русин під кермою нових своїх провідників добився 1938 р. автономії в складі Чехословацької держави, а 1939 року створив собі свою власну самостійну державу, зі своїми міністрами та з своїм президентом в особі о. Августина Волошина.
Власна держава є найбільшою гордістю та цінністю кожного народу й кожної здорової його одиниці. І наш нарід під Карпатами з небувалою радістю та прямо з неймовірним одушевленням привітав свою маленьку державу. Цією радістю він жив і кріпився навіть тоді, коли прийшла нова мадярська неволя (1939) з концентраційними таборами, шибеницями та розстрілами. Цією радістю кріпиться наш народ і сьогодні в большевицьких тюрмах, колимах, воркутах, казахстанах та сибірах.
Не раділи своєю державою та щастям свого народу під Карпатами тільки ті, що втратили віру в себе і в свій народ, ті, з яких мадярська панська ласка виссала душу, ті, хто не вмів цінити й любити себе, свій народ, а все щастя та добро свого народу бачив тільки в чужому ласкавому кутику й під чужою стріхою.
Оця книжечка написана саме для таких зневірених синів нашого народу, карпатських русинів, що живуть в Америці та належать переважно до Пітсбурзької єпархії й не бачили великого розквіту своїх рідних братів дома та не потраплять вжитися в їх душу, оцінити їх здобутки і відчути їх велике щастя та радість. Небагато таких зневірених, а, думаємо, що менше між ними таких, що назавжди пропали для нашого народу.
Автор цієї книжечки, вихований у мадярських, а потім у москвофільських школах, колись і сам був одним із таких зневірених русинів і довший час уперто задивлявся то на Будапешт, то на Москву. Щойно, коли почав вглиблюватися в історію рідного народу, в його славне минуле, в його мову й культуру та прислуховуватися до биття його серця і поривів його душі, – побачив він, що ми зовсім не маємо чого вважати себе менш вартісними, ніж інші народи, а тим самим те маємо чого поневірятися під чужими стріхами та з вдячністю цілувати руки чужим господарям на нашій землі, які дозволяють нам зʼїсти кусень нашого власного хліба під їхнім ласкавим доглядом. Так через читання московських і мадярських істориків-фахівців і через роздумування над їхніми науковими доказами – дійшов він до переконання, що ми, русини, є дітьми великої Київської Руси-України, славної колись держави, з якою рахувалася вся Европа й споріднювалися королівські двори західних і східних держав; ми – ті самі русини, що й по сьогодні живуть у Київському й Галицькому краю і вже від XII в. називають себе русинами-українцями; ми той самий нарід, що й вони, та сама кров, у нас та сама мова з різними її говорами, ті самі пісні, танці й обрядові звичаї; ми також українці, як і тамті за горами, в Галичині і над Дніпром, де золотоверхий Київ стоїть, і, хоч називаємо себе по-старому русинами, ми ніяк не виречемося цієї традицією освяченої назви, коли назвемо себе по-новішому українцями так, як називають себе сьогодні всі давні русини, так, як називає нас усіх разом увесь культурний світ.
Юрій Боржава «Від Угорської Руси до Карпатської України»
І оце автор цієї книжки, що такою дорогою пізнання славної минувшини своїх великих предків дійшов до душі свого збіднілого народу під Карпатами й полюбив його, віддався йому та сьогодні гордиться ним, – хоче оцією короткою працею й іншим, подібним йому, показати ту саму дорогу та розбудити в їхніх серцях пошану до себе самих та до свого походження, любов до свого, так часто погорджуваного народу та почуття патріотичної гордости й одушевлення за його великі культурні, соціяльні та політично-державницькі осягнення, здобуті в 1938 і 1939 роках.
Праця Юрія Боржави «Від Угорської Руси до Карпатської України», яка оце виходить окремою книжкою, була друкована в щоденнику «Америка». Доповнення про шкільництво, товариства й пресу в Карпатській Україні написав проф. Августин Штефан.
Хай іде ця книжечка з хати до хати, з рук до рук, по всій свобідній Американській Землі й нехай хоч декому отворить очі та промовить до серця й амбіції. Віримо, що вона це зробить.
Джерело: Філаделфія, Па., 15 березня 1956. Передмова до першого видання праці Зореслава «Від Угорської Руси до Карпатської України» (1956)
