«Живемо ми по старому, «часом з квасом, часом з водою, ‒ писав Олександр Олесь Михайлові Мухину в листі від 12 листопада 1921 року. ‒ Я пишу, а головним чином кашляю…».
Емігрантське життя маестро української лірики не було з медом. Але почуття гумору, самоіронії ніколи його не покидало. От і тут до листа додав Олесь поезію з початків скитальства:
Все проти нас. Земля і небо.
Могила викопана нам…
А ми з усмішками ясними
Будуєм вимріяний храм.
Усю плодючу нашу землю
Давно забрали вороги,
А ми з усмішками ясними
Куєм, лаштуємо плуги.
Земля і небо нас жахають,
Шпурляють в груди блискавки,
А ми з усмішками ясними
В полях зриваємо квітки.
20.ІІ.19
Постать Олександра Олеся завжди була в полі зору Михайла Мухина, його творчості він присвятив кілька статей, і осібно, і в контексті.
Тут пропоную фрагменти з «Нотаток про недавне минуле», які зробив Михайло Мухин з нагоди третіх роковин смерті Олеся:
…Життєписних відомостей про молоді роки Олеся дуже мало. Поет ніколи не намагався розповідати про себе, хіба що інколи при нагоді згадає дещо. Рік-два перед своєю смертю на зауваження випадкового стрічного в каварні, що було б добре й цікаво, коли б Олесь написав свої спогади, поет зазначив, що він ще так мало сказав, що йому так багато залишається висловити у своїй творчості, що нема як витрачати часу на писання спогадів…
Тим уважніше й обережніше треба поводитися з тими незначними даними про молодість поета, що досі потрапили на сторінки друку. Навіть такий обережний та уважний дослідник, як Зеров подає про Олеся неповні відомості, які можуть стати джерелом дальших непорозумінь. Тому слід до цих відомостей внести деякі доповнення та поправки.
Від самого поета, що дуже нерадо говорив про свій життєпис, одного разу нам довелося раптом почути, що на 12-му році його життя в його родині зайшла велика зміна ‒ самогубство його батька, що був директором великої державної риболовної станції в Колшині на долішній Волзі. Домашня обстанова, серед якої жив поет у дитинстві, раптово з багатої стала дуже бідною. Перед тим ‒ достатки, гувернантки чужих мов, потім ‒ уже справді так, як показано в Зерова.
Правильніший підхід до творчости Олеся знаходимо у Вол. Гнатюка, що на сторінках харківського літературного журналу «Красное слово» р. 1928-го обстоював думку про те, що брак тонкости вислову в Олеся ніяк не свідчить про брак тонкости відчування. Так само влучні спостереження В. Петрова (мюнхенське «Рідне слово», липень, 1946), який визнав, що Олесь ствердив, що існує не лише самотня поезія усамотненого мистця, поезія ізольованих образів, але й поезія загально сприйнятного, поезія узагальненої поетичности з образами, вся специфічна оригінальність яких полягає в їх ще зі школи засвоєній звичності.
Змальовуючи в своїм творі «На зелених горах» Гуцульщину, де поет перебував у роках Першої світової війни, Олесь признавався, що винятково перед написанням цієї речі дбайливо вистудіював чотири томи «Гуцульщини» Володимира Шухевича, та познайомився докладно з описом країни, її побутом і місцевими піснями.
Слід також зазначити, що відомий твір Тичини «Скорбна мати», ‒ це, властиво, лише остаточна редакція Олесевих «Зелених гір», у чому легко переконається кожний, хто уважно порівняє обидва ці твори. Тичина незвичайно вміло переробив чи перетопив багато мотивів із творів старших від нього українських поетів: Олеся та його сучасників ‒ Миколи Вороного й почасти Філянського. Одного разу влітку 1921 Микола Вороний у Варшаві довго виголошував мені уривки з «Соняшних клярнетів» Тичини, а потім відповідні місця з своїх власних поезій. Наслідування Вороного Тичиною (але високо майстерне) було поза сумнівом.
Перші збірки Олесевих віршів принесли авторові незвичайно голосний та швидкий успіх. Вже пepшa збірка «З журбою радість обнялась» 1907 р. принесла авторові щире признання та прихильність з боку читацької громади й тогочасної критики, і тільки Франко був менше нею задоволений.
У листопаді-грудні 1918 р. під час повстання української директорії проти німців та Скоропадського з його чорносотенними російськими підручними генералами фон Келлером та кн. Долгоруковим, коли київські українці з тугою вижидали приходу українського війська до столиці україни, десятилітній тоді синок Олеся Олег, майбутній Ольжич, дуже тяжко переживав тодішню справді нестерпну для нас під німецько-московським чоботом атмосферу в Києві. Відомий український композитор Кирило Стеценко склав тоді музику на слова Олеся, звернені до сина:
Покинь, мій синку, ридати,
Хай сліз твоїх ворог не п’є.
Почуємо рідні гармати,
Угледимо військо своє…
***
Цікавий, щирий і змістовний спогад, принципові й виразні деталі. Олеся й Мухина поєднувало не лише минуле, але воно їх ніколи не покидало. Олесь пише Мухинові:
«…Сиділи ми недавно з Миколою Залізняком, пили справжнє пільзенське пиво, згадували ворогів і приятелів, згадали й Вас “не злим тихим словом”…»
Не злим тихим словом…
