Нині важко сказати, що ми знаємо про себе, бо фактично не знаємо нічого. Знаємо хіба що: ми не здатні до державотворення, бо за многі літа іноземщини робилося все, аби нас не було, а вже за української незалежної держави, котрою правлять антиукраїнські сили, ми таки втратили волю до спротиву і не знаємо, хто ми є насправді.
Уже навіть дротарі-словаки, що за душею мають набутків, мабуть, найменше зі слов’ян, зневажають нас. А все тому, що ми самі себе не знаємо. Бо таланти наші ‒ це й не таланти, а чиїсь слуги. Ну, знаю непогано словацьку, чеську поезію ‒ так віршів таких я напишу за доброї дози горілки на цілі збірки за одну добу. Це ‒ вислуга перед Европою, яка до кінця ще не вичерпала себе душевно, але найгірше ‒ вислуга перед Сполученими Штатами, де, ачей, ніколи й не було (а чи буде?) душі, бо це ‒ конгломерат, як у нас ‒ Донбас або теперішній Крим.
Був у нас такий поет Іван Колос. Із села Шандрова Хустського району, перейменованого за компартійних часів у Олександрівку, бо Шандор, ніби, ‒ угорське ім’я. Але ця назва пішла від трави шандри. Справжнє прізвище Колоса ‒ Кошан, нічим не гірше за обраний псевдонім. Куди вдалішим був його псевдонім у студентському часописі «Пробоєм», котрий видавався у Празі: Конашевич, що нагадував про українського гетьмана Конашевича-Сагайдачного. Та це на перший погляд так, а коли вдуматися, то на Верховині колос був далеко не пшеничний. Крім того, Закарпаття до козаччини прямого стосунку не мало, то тепер появились у нас козацькі отамани, яких на коня висадиш хіба що підйомним краном.
Іван Колос після закінчення Празького університету в 1936 році вчителював на Закарпатті. Але перед тим, як піти на військову службу, подав рукопис до ужгородського видавництва. І збірка його «Молоді мої дні» вийшла у 1938 році. Але про це він довідався майже через десяток літ. Чим не парадокс?
Оскільки Іван Колос був українцем не тільки душею, а й фізичним нутром, він не наважився повернутись на Закарпаття, де угорські фашисти правили ритуал знищення нації, як нині правлять нібито свої, домашні, а фактично ‒ творці української комашні.
Коли б повернувся ‒ дорога його відома. Та й у Чехословаччині, вже соціалістичній, довелося поміняти українську національність на словацьку. Аби його не депортували. От і зостався без народу, котрому був до кінця відданий, і навіть без імені свого народу. Щоб не служити комуністичному режиму ідеологічно, робив на текстильних, машинобудівних заводах, на шахті, взагалі ізолювався нібито від ідеологічного життя.
Та в червні 1986 року він пише вірша «Закарпатські прощі» ‒ як відгук на чорнобильську трагедію.
А хто знав тоді, що у нас є поет Іван Колос, який живе ‒ рукою подати. Ближче, як тодішня (та й теперішня) українська столиця Москва.
Запряжу власне серце до воза,
Для їди в’язку віри візьму…
Отак на возі з вірою в Україну і помер поряд з автобанами.
В кінці 80-х років минулого століття, коли до Івана Колоса почали наїжджати не тільки родичі, а й люди, що цікавилися його поетичною долею, він усе ж нікому не відкривався. Адже був під ковпаком соціалістичної розвідки. Тяжким ковпаком. Можна це опустити, а можна й підкреслити ‒ він був членом ОУН. А цього не вітали ні радянські спецслужби, ні фашистські (що рівноцінно), ні чехословацькі, що клялися бути першими після СРСР у побудові комунізму.
В козацьку Україну, яка нині твориться по-шароварному, Іван Колос не вірив. Казав:
‒ Народ відроджується, як дерево, але мусить усе йти від нових генерацій і новими методами, а не козацькими.
Тільки ж де ті генерації, коли за півтора десятиліття псевдоукраїнського режиму ми втратили більше національного простору, ніж за все більшовицьке людоморство.
Бо хіба це не про наш час, хоч опубліковано в часописі підкарпатської молоді 1937 року в червні (70 років тому), писав Іван Колос:
З великою погордою, з докором
Гляджу на вас, провідники народні,
Що вражих ласк і милостинь голодні
Продали рідний край на ганьбу й сором.
Дещо з віршів Івана Колоса можна прочитати в збірнику поезій «Моя Карпатська Україно» (Ужгород, 1992). Але хіба одиниці прочитали поета як долю, написану, але не прочитану долю закарпатця, що вічно був і є вигнанцем своєї землі.
Готується до друку книжка поезії і публіцистики Івана Колоса.
Тільки чи буде кому її читати у пору американо-русифікації молоді. Ще страшнішої, як просто русифікації. Бо за Москви насилля вистачало через край, та культу його на рівні простолюду не було.
Чи приймуть ті, що виросли на «Поле чудес» та «Макдональдсі» вівсяний колос поезії Івана Колоса?
Невибагливий до ґрунту колос, та й з остюками, які зманіжена душа не перетравить.
Але ж тільки злак, тільки колос бере силу від сонця.
Навіть при місячнім світлі нічого не росте. Бо воно ‒ тільки відбиток сонячного. А нам навіть місяць відбирають. При якому все-таки ми любили, соромлячись своєї великої любові на відкритому сонці.
Джерело: Екзиль: науково-мистецький часопис. ‒ Ґражда, 2007. ‒ С. 29.
