Промова Степана Клочуряка на урочистому засіданні Національної Ради Західної України 2 січня 1919 року в Станиславі.
Вельмишановна Радо, Пане Президенте, дорогі сестри і браття українці!
Усім вам сердно дякуємо за ваш братський привіт і взаємно передаю вам братський привіт від моїх сестер і братів з Угорщини. Ми, діти одного українського народу, після майже тисячолітнього розмежування зійшлись на нинішніх зборах, щоб в братській згоді вирішити дальшу долю нашого народу. Нас не розмежували ні ріки, ні високі гори, ані далекі простори, нас розмежували неприятельські чужонаціональні режими, ворожі нам держави, які думали наш народ стерти з лиця землі і зробити з нас погній для пануючих націй.
Наш народ на усіх землях переносив тяжкі кривди й приниження, однак вас, що жили в Росії, в Галичині або Буковині, це чуже ярмо так не душило, як нас русинів-українців, що живемо в Угорщині. Наша гірка доля почалась не під час війни, коли ми зазнали стільки горя. Ще далеко до війни мадярська пануюча каста засудила нас на національну смерть. Наш народ позбавили права мати свої культурні організації, навіть в церковних школах заборонили наших дітей учити в рідній мові. Щоб свої плани здійснити якнайшвидше, мадярський режим віддав наш народ на поталу лихварям, які довели його до катастрофічного матеріального стану.
Тому не диво, що ця духовна і матеріяльна неволя примушувала наших селян і робітників втікати в далеку Америку, куди відійшла майже половина нашого українського населення. Панівні кола Мадярщини очікували нашої національної смерти, їм здавалось, що цьому процесові вже нічо не стоїть на перешкоді. Але “ранений брат”, на велике здивування наших ворогів, не помер від спричинених йому ран, він зачав пробуджуватися з глибокого сну.
Хоч наша інтелігенція у великій більшості змадяризувалась, серед нашого духовенства і селянства знайшлись такі, які не покинули свій народ, а в найважчих умовах створили можливість виховувати нашу молодь, нашу молоду генерацію в національному дусі. В цьому трагічному положенні наш народ ніколи не відказався від своїх прадідних звичаїв і старовинних традицій. Він дорожив усім рідним, і ця його своєрідна духовна й матеріяльна культура була тим оборонним щитом, який відбивав ворожі наміри і врятував наш народ від національної смерти.
Ми були завжди свідомі того, що ми є частина українського народу. Про це споріднення наш народ ніколи не забував, хоч був віками відрізаний від своїх братів. Це доказують і останні події, які відогрались не тільки в Ясіні і на цілій Гуцульщині і Мараморощині, але навіть у далекій Старій Любовні під Татрами, де наш народ висловив тверде бажання приєднатися до своїх братів українців, до України. Це не боялись заявити делегати наших сіл 10-го грудня 1918-го року в столиці Мадярщини Будапешті, і це бажання нашого народу з Угорщини привело нашу делегацію на ці історичні збори.
Я щасливий, що мені, представникові молодої генерації, припала велика честь: від імени угорських українців я можу передати вам їхню тверду волю приєднати до України землю, на якій вони споконвіку живуть, як невід’ємну частину України. Прошу цю заяву нашої делегації взяти до відома і її якнайскоріше здійснити. Одночасно прошу братню делегацію з Києва нашу заяву передати урядові України в Києві, щоб він допоміг нам звільнитись від чужого ярма. Нашим гарячим бажанням є, щоб прапор незалежної, соборної України вічно маяв на нашій найвищій українській горі Говерлі.
Щиро дякую цим славним зборам за те, що мене вислухали. Хай навіки живе єдність і нероздільність усього українського народу.
Хай живе наша вільна Україна!
Селище Ясіня, у січні – червні 1919-го – столиця Гуцульської республіки. Фото початку ХХ ст.
Джерело: Мушинка Микола Іванович. Лицар Волі: Життя і політично-громадська діяльність Степана Клочурака. – Видання друге, змінене і доповнене. – Ужгород: Ґражда, 2011. – 448 с.: іл.
