Окупація Ясіня Румунами
Ясінську Гуцульську Республіку окупували румунські війська. Гуцульська самооборона не чинила їм опору.
Навпаки, вояки під керівництвом старости Д. Іванюка склали зброю і передали румунам рештки військового майна. Сам Ст. Клочурак після видужання зголосився до начальника румунського відділу і пояснив йому, що румуни й гуцули мають спільного ворога – Угорщину; сутичка в Сиґітській Коморі була прикрим непорозумінням. Комендант погодився і відпустив його. Між тим до Ясіня дійшла вістка, що 8 травня 1919 року три Народні Ради – ужгородська, пряшівська і хустська – погодилися з тим, щоб територія Закарпаття увійшла до складу Чехо-Словаччини, поки на міжнародному форумі не буде вирішена справа України.
Одержавши таке повідомлення, Ст. Клочурак скликав таємне засідання Головної Управи УНР, на якому члени спочатку гостро запротестували проти такого рішення, потім визнали, що кращого виходу із складної політичної ситуації немає. Ст. Клочураку було доручено підготувати відповідний меморандум. Він і справді написав текст меморандуму, згідно з яким Українська Народна Рада в Ясіні звертається до Центральної Руської Народної Ради в Ужгороді з проханням, щоб остання вжила заходів, аби найсхідніша частина Закарпаття – Мараморощина – була звільнена від румунської окупації і разом з іншими закарпатськими землями приєднана до Чехо-Словаччини. Меморандум підписало п’ятнадцять членів Ясінської УНР.
11 червня 1919 року посередництвом Є. Пузи та Дм. Німчука передано цей меморандум Ужгородській Раді, а згодом Президентові ЧСР Т. Ґ. Масарику. Того ж дня – 11 червня – із Сиґота до Ясіня прибув спеціальний румунський військовий загін, щоб розглянути скаргу угорських та єврейських мешканців села на Українську Народну Раду як терористичну банду, члени якої ніби протягом півроку допустилися численних кримінальних злочинів і заслуговують покарання.
Залізнична станція в Ясіні, де 8 січня 1919-го гуцульські добровольці на чолі зі Степаном Клочураком роззброїли угорську залогу
Арешт членів Ради
Наступного дня розпочались масові арешти членів Ради. Першими були арештовані і відвезені в сиґітську в’язницю ватажок “банди” Степан Клочурак та його батько, якого солдати дорогою сильно побили, внаслідок чого він кілька тижнів пролежав у лікарні. Згодом румуни заарештували майже всіх членів Ради, яких їм вдалося піймати. Били та морили голодом не лише їх, але й членів їхніх родин. Судове слідство, однак, не встановило жодних злочинів: єдина “провина” представників Гуцульської Республіки полягала в заміні угорського адміністративного апарату українським та у роззброєнні угорського війська в Ясіні. Та ці “провини” не суперечили румунським законам і всіх арештованих, за винятком Ст. Клочурака, звільнили з-під арешту і навіть залишили на попередніх посадах у селі.
Ст. Клочурак як організатора озброєного походу на Марамороський Сиґіт, під час якого було вбито вісім румунських вояків, постав перед румунським військовим судом. Йому загрожувала смерть, однак він блискуче захищав себе, то й одержав найнижчу міру покарання – шість місяців ув’язнення. Кару відбував у горезвісній твердині м. Брашова, де зустрівся зі своїми земляками, що потрапили у полон у Сиґітській Коморі. Після трьох місяців Українська дипломатична місія в Бухаресті визволила його разом із земляками із в’язниці.
Виникає питання: як же так сталося, що не тільки гуцули на мітингах в Ясіні, Хусті та Сиґоті, але й найзахідніші лемки на зборах у Старій Любовні так спонтанно вимагали прилучення свого краю до України? Таж цієї України ніхто з них, крім воїнів Першої світової війни, не бачив. Та саме ці воїни і військовополонені були найбільшими поширювачами ідеї прилучення Закарпаття до України. Закарпатці бачили на Україні не лише людей, які говорять тою ж мовою, що й вони, але й широкі лани хліба, якого на Закарпатті ніколи не вистачало. Отже, закарпатці вбачали в самостійній Україні могутню й економічно багату державу, здібну їх не лише охоронити перед зовнішнім ворогом, але й нагодувати.
Джерело: Мушинка Микола Іванович. Лицар Волі: Життя і політично-громадська діяльність Степана Клочурака. – Видання друге, змінене і доповнене. – Ужгород: Ґражда, 2011. – 448 с.: іл.
