Щодо досі написаного маємо оці висновки:

1. Відомості про життя людини на Історичному Закарпатті сягають у глибину тисячоліть. Археологічні дослідження доводять, що всі частини Історичного Закарпаття, як низинні, так передгірні, а пізніше й гірські були заселені вже в давньому кам’яному віці, а відкрита найдавніша палеонтологічна пам’ятка давньокам’яного віку досягає мільйон років тому.

2. Пам’ятки матеріальної культури кам’яного, бронзового і ранньоза-лізного віків, що виявлені на Історичному Закарпатті, ідентичні знахідкам басейну Подністров’я, Прикарпаття і Волині.

3. Ті всі пам’ятки доводять, що Історичне Закарпаття не було пустим, незаселеним, непрохідним. Через Закарпаття, яке займає вигідне геогра-фічне положення, проходили важливі торговельні шляхи, що йшли з Русі в західноєвропейські країни і на південь.

4. Численні археологічні дослідження, проведені вченими, незапереч-но довели, що слов’яни є автохтонним населенням Історичного Закарпат-тя, що їх соціально-економічний розвиток відбувся у взаємозв’язку зі східними слов’янами. Крім археологічних, також антропологічні, етнографічні і лінгвістичні матеріали свідчать про автохтонність корінного закарпато-українського населення та спільність його зі східними слов’янами.

5. Раннє слов’янство на Історичному Закарпатті (ІІІ-V ст. по Хр.) під-тверджується пам’ятками так званих культур пшеворськох та карпатських курганів. Виявлені на Історичному Закарпатті залишки жител, вогнища, кераміка – однотипні із знахідками на Подніпров’ї, Подністров’ї, Прикарпатті. Слов’янські племена в перші століття по Хр. називали венедами, які з середини І тисячоліття поділилися не дві частини – антів (що проживали в Подніпров’ї) і склавінів (що займали території на захід та північ аж до Балтійського моря). Одне з племен антів проживало і на території Історичного Закарпаття, називалося карпами, пізніше білими хорватами. Вчені встановили, що культура карпатських курганів належить предкам білих хорватів. Білі хорвати були великим плем’ям, одним з найбільших пізніше знаних руських племен.

6. Сучасні дані археології, історії і лінгвістики свідчать, що культура білих хорватів, які заселяли Історичне Закарпаття з другої половини І тисячоліття по Хр., мала східнослов’янський характер і була тісно пов’язана з культурою слов’ян Подніпров’я і Прикарпаття та простягалась до теперішніх середньо-словацьких гір.

7. Білі хорвати у 863 році прийняли християнство й назву Русь. На території Історичного Закарпаття ще до утворення єдиної Давньоруської держави з центром у Києві існували окремі невеликі князівства. При утворенні Давньоруської держави – Київської Русі, Закарпаття входило в її склад.

8. У 896 році почався перехід мадярських племен через Історичне Закарпаття в Середнє Подунав’я. Один з тих переходів відбувся через Верецький перевал, на території теперішньої Закарпатської області. Літописець Нестор під 898 роком так про це говорить:

«І пришедше от востока і устремишася черес горы великыя, иже прозвашася горы Оугорьскыя, и почата воєвати на живущыя ту»

(Полное собрание русских летописей. – Т. 2: Ипатьевская летопись. – Москва, 1962).

9. Населення Закарпаття під проводом князя Лаборця чинило твердий опір мадярським кочовикам, про що свідчать письмові й археологічні пам’ятки. Ті самі письмові й археологічні пам’ятки свідчать і про те, що мадярські племена, перейшовши Історичним Закарпаттям, пішли далі за Дунай.

10. Між тим Київська Русь поширилася на всі східнослов’янські землі, в тому числі й Закарпаття, яке до кінця XI ст. було підпорядковане безпосередньо київському великому князю, отже, було складовою частиною Київської Русі.

11. Віддаленість Історичного Закарпаття від політичного центру Давньоруської держави – Києва – давала змогу мадярському королю Стефану І (997-1038) поступово захоплювати окраїнні частини Історичного Закар-паття. Міжусобна боротьба руських князів, що особливо розгорілася наприкінці XI ст., дала можливість пізнішим мадярським королям поступово посувати кордон на північ. З кінця XI до середини XIII ст. Закарпаття кілька разів переходило від Галицької землі до Мадярщини і лише в другій половині XIII ст. остаточно було захоплене мадярами і включене до Мадярщини.

Придбати: С. Пап. “Велика боротьба”

12. Протягом дальших століть мадяри висловлювали «історичне право» на Закарпаття, доказуючи, що вони скоріше прийшли на Закарпаття й тому мають історичне право на цю територію, а русини, що згідно з їхніми твердженнями, прийшли пізніше, є лише терпимим і нижчим народом, який зобов’язаний покинути свою національність і змінитись на мадярів. Цей погляд, що протягом усіх століть панував у Мадярщині, приніс закарпатським українцям національне, політичне, соціальне й релігійне утискування, приниження людської гідності русинів-українців. Але наука довела, що українці є автохтонним населенням Історичного Закарпаття, жили на цій території за кілька століть перед приходом мадярів, а мадяри є пришельцями без жодного історичного права, навпаки, на них лежить відповідальність тисячолітнього насилля над українським народом Історичного Закарпаття. Закарпатські українці ніколи не мирилися з національним, соціальним і економічним гнітом і завжди боролися проти денаціоналізації та за свою землю і волю й возз’єднання з Україною.

Дальші частини цієї праці вкажуть на велику боротьбу закарпатських українців проти всіх родів і способів денаціоналізації.