Спроба ввести мадярську мову в богослужіння нашої Церкви почалася у 1863 році. Тоді цього домагались мадярські уряди у Мукачівського єпископа Василя Поповича. Коли єпископ це відкинув, мадяри в цій справі подали Меморандум імператорові Францу Йосифові, парламентові, Естергомському примасові.
Старослов’янська літургійна мова була величезною силою і зброєю в обороні руської самосвідомості русинів. Церква старослов’янською мовою в богослужіннях не лише зберегла українську національність своїх вірників, не лише була на перешкоді мадяризації, але і в комітатах, в яких уже вдалося змадяризувати русинів, церковна мова вказувала, що ті «мадяри» були первісно українцями. Отже, бачимо, що мадяри вважали неминучим зліквідувати старослов’янську мову і замінити її в богослужіннях мадярською. Так тим одним ударом вони хотіли вбити нашу оборону та вбити великого свідка нашого українського минулого, щоб могли нас залляти морем мадяризації з престолів і казательниць храмів.
Боротьба проти церковнослов’янськоі мови була ведена на повну силу у другій половині XIX століття, в період перед Першою світовою війною та під час Першої світової війни.
У боротьбі проти цього мадярського злочину нашому народу дуже допомагав Апостольський Престол. Він не схвалив мадярську літургійну мову, ба навіть заборонив її в Церкві вживати. Але нахабство мадярів проявляється і в тому, що вони не зважали на рішення Апостольського Престолу і стали відправляти Службу Божу по-мадярськи. Вони обманювали Апостольський Престол. Рух за мадярську мову в Літургії підтримували мадярські уряди, міністерства. Наперекір тому Конгрегація «Де пропаганда фіде» у 1866 році видала розпорядження, яким мадярську Літургію забороняла. І так ще до 1885 року Літургія в Гайдудорозі відправлювалась по-церковнослов’янськи. Мадярські газети у 1880-1885 роках скаржаться, що в Гайдудорозі на Великдень вірні кланяються по-українськи: «Христос воскрес».
У мадярів був план: коли Римський Престол дозволить введення мадярської Літургії уже в околицях змадяризованих, вони політичним тиском введуть її на цілому Закарпатті.
Слід підкреслити факт, що акцію за мадярську Літургію вів не народ, не вірники греко-католицької Церкви, але кілька змадяризованих священиків, добре оплачуваних і підтримуваних мадярськими урядами. Хоч уже частково «змадяризований», народ Нирщини, Забовчу все ж таки любив свій обряд, церковнослов’янську мову і мадярською зовсім не захоплювався. Коли близько 1900 року в Ніредьгазі ввели мадярську Літургію, в Ужгород до єпископа Юлія Фірцака прийшла делегація вірників з Ніредьгази з проханням, підписаним сотнею вірників, щоб у них була церковнослов’янська Літургія надалі, а вірники в Ніредьгазі збунтувались. Тоді на якийсь час перестали запроваджувати мадярську Літургію. Так само запротестували вірники проти мадярського богослужіння в Нирбилтеках, Шемєні, Каллові та інших селах.
Яким нечесним способом мадяри вводили мадярську Літургію видно з цього: У 1901 році вони видали книгу «Емлийк киньв – Пам’ятну книгу», в якій увели назви усіх тих сіл, що ніби домагалися введення мадярської мови в богослужіння. А там між тими «домагаючимися» мадярської мови в богослужінні є і села Кострина, Велике Березне, Терешуль і інші, суто українські села, де не було жодних мадярів чи людей, що знали б мадярську мову. Мадяри обманювали – якщо в селі був один (звичайно, мадярський урядник), який хотів мадярську Літургію, вони ціле село записували і так виказували 200 тисяч греко-католицьких мадярів.
Коли мадяри побачили, що вони в Римі ніколи не осягнуть признання мадярської мови за літургійну, вони її ввели самі до греко-католицьких церков в уже змадяризованих чи напівзмадяризованих околицях і то насильним способом – позабирали всі церковнослов’янські книги з парохій. Священики і вірники ті книги не хотіли давати, ховали їх під стріхами хат, багато дяків відмовились співати по-мадярськи, люди перестали ходити до церкви.
Джерело: Уривок з книги Пап Степан.Велика боротьба / Передмова акад. Миколи Мушинки. – Ужгород: Ґражда, 2015. – 380 с.: іл.
*
