Скоро зрання, біля 6-ої години, розбудили мене вистріли з рушниць і вибухи гранат. Я відчинив вікно і побачив, що попід паркани та поза хати криються чеські вояки і стріляють на будинок головної команди ОНОКС.
Нашвидко одягнувся і вискочив на вулицю, але наша вулиця була обсаджена чеським військом, пробитись було неможливо.
Якраз вулицею бігав молодий Лисюк. Я гукнув на нього, нехай входить до хати, бо вояки його не перепустять, але він заявив, що мусить фільмувати. Він пробіг вулицею і подався на загороди.
З подвір’я кілька хвилин я обсервував, кудою можна би прорватися нивами до міста, як у вікно застукав мій співробітник із редакції Андрій Патрус, колишній “русскій”, якого вже я в редакції знайшов як “покаяного”. Патрус увійшов до середини і сказав, що по вулицях військо виловлює українців. Коли я його спитав, чому його не зловили, то він показав “русскую” легітимацію, яку виставили були йому попередні хлібодавці – русотяпи. Дякую за таких українців, думаю собі, – і цей при першій ліпшій нагоді зрадить.
Патрус зараз відійшов, а я замкнув браму. Опісля вийшов на двір і переліз паркан, але загородами не можна було перейти, бо якраз туди бігло військо, криючися поза хати. Вернувся я назад до хати і, нічого не кажучи родині, взяв ключ від брами, щоб за всяку ціну дістатися до міста. Якраз відчинив браму, вихилив голову, щоб бачити, чи вулиця чиста, як із протилежного боку вулиці почувся вистріл револьвера, куля пробила дошку, і зарилася в стіну недалеко мене з правого боку. “Ага, це ж було послано мені!” – думаю собі і моментально замкнув браму. […]
Із сусіднього помешкання увійшов до мене інж. Гончаренко та журналіст Михайло Мухин. То сиділи в хаті, то видивлялись перед дверима на сходах. На руїнах замкової гори чеські вояки бігали як шалені, незабаром з’явилися два тяжкі кулемети і почали свистати кулі, то понад наші хати в сторону команди, то в протилежний бік. Хотів я дістатися до міста і вивідати, що є з нашим урядом, бо був переконаний, що чехи всіх позамикали.
Будинок команди добре видно від нас із вікна, але тепер там сама курява, почули ми вистріли з гармат, вибухали гранати.
Нараз чую, гримають у браму; вискочив я з хати. Слабі двері прикладами скоро розбили, і я побачив серед подвір’я чотирьох або п’ятьох вояків. Вже не було часу вскочити за дровітню, я вернувся до помешкання. Думав вискочити через вікно, але на вулиці було також військо. В кишені в мене револьвер і повно набоїв, зразу блисла мені думка боронитись, але це було б рівне з самогубством. Без огляду на перевагу, повно людей у хаті.
Один вояк у шкіряних штанах (виглядав на шофера) з револьвером у руках, а інші узброєні рушницями, вдерлися до спіжарні і лізли на стріху, мовляв, “одтуд нєкдо стржілел… ” (звідти хтось стріляв); ті задні тероризували нас. Коли, одначе, там нікого не знайшли, увійшли до кімнати, один видивився на мене від ніг до голови, але не сказав нічого. Відчинили шафу, нічого там не знайшли, опісля відчинили купальню, де були зложені мої книжки. Побачили там мою січову уніформу.
Дружина поспіхом у переляку вкинула однострій туди, але забула накрити дечим, або ліпше заховати. Вхопили вони уніформу, як чорти грішну душу, а один прискочив до мене з викриком:
– То є он! – та кинувся на мене.
Вояк у шкіряних штанах посягнув мені в кишеню і витягнув звідти револьвер. Сіпнули мною, і я почув слова: “К велітелі с нім, буде застржелен” (до коменданта з ним, буде застрілений). Мене провадили вулицею Бращайків, кляли, кричали, лаяли, несли мій револьвер і тягнули порохами мій однострій, як “корпус делікті”. По дорозі вдаряли мене притоками, але мене якось то не боліло.
Якраз вулицею переходив лікар д-р Мандзюк, і я гукнув на нього і на словака поручника Парчанія, нехай зараз сповістить пана прем’єра Волошина, що мене арештували. На ці слова воячня трохи схаменулась, почувши, що в мене такі знайомства. Вже не кляли і не били мене. Біля гаража “Січі” стояв інспектор фінансової сторожі Кестнер, що мене добре знав із владного будинку, де урядував разом з підполковником Земаном. Та хоч ми з ним були в добрих відносинах, він іронічно усміхнувся зі словами глуму:
– А, то є пан дустойнік січаку… Вояк у шкіряних штанах знову ревів:
– Хітлі йсме го зе збрані в руце… он стржілел на нас… (Зловили ми його зі зброєю в руках… він стріляв на нас).
Вдарили мене ще кілька раз і вели далі. Ми прибули під команду ОНОКС. А тут бачу таке: два або три панцирні авта і танк стріляють немилосердно на будинок. Звідтам відповідають вистрілами, але більше дзвонять шиби вікон, що за кожною сальвою спадають на кам’яний тротуар. Із-під січового будинку тягнуть через вулицю трупа чеського вояка, саджають на авто і відвозять. Перед церквою в ярку вулиці лежить ранений січовик, тяжко стогне і просить рятунку. Біля нього стоять вояки і чеські цивілі та черевиками копають його в ребра і голову.
Мене впроваджують на якесь вузеньке подвір’я, що було напроти будинку ОНОКС, до інших полонених. Зразу прискакують до мене й інші чеські вояки і б’ють, куди попало.
Забрали пулярес із грішми, витягають статті, рукописи з кишень, шарпають, поривають і топчуть ногами. Знайшли набої в моїх кишенях, і це була олива на вогонь – страшно тим обурились. Один підстаршина, вимахуючи мені револьвером попід ніс, реве як скажений “застржеліт те!… “, і вдарив мене револьвером у голову, аж зорі мерехтять мені в очах. Б’ють кулаками по голові, по лицях, ударяють притоками крісів у плечі і копають ногами.
Шукаючи за набоями, повивертали мені кишені і порвали та повіддирали спідню підшивку кожуха. Той, що взяв від мене гроші, відходить, а другий кинув моєю уніформою об землю.
Я кричу на все горло:
– Злодії, гроші в мене вкрали! Віддайте мені гроші!
Але ті відходять, замість них повертається підстаршина і знов у супроводі кпин та чеських лайок, кілька раз мене вдаряє.
Приказано мені тримати руки догори, як інші.
Після того трохи дали мені спокій, і я міг розглянутися. Передо мною образ неймовірний: січовиків роздягнено до сорочки, блюзи поскидані в одну купу під плотом, багато блюз та плащів у ярку, або просто валяється під ногами запорошано та закривавлено. Кишені поперевертані, гроші, годинники, ножики й інші цінні речі військо позакрадало, навіть перстені постягали з пальців… Бідолашні хлопці стоять в чотирьох або п’ятьох рядах кількістю біля п’ятдесят людей, в самих тільки сорочках, кілька з них до пояса голі, з них позривали й сорочки. Буквально мерзнуть: цокотять зубами, аж посиніли із холоду. Тут ще середина березня, досить сильний мороз був уночі, і сніг ще не стопився. Посинілі, голі руки обсипані “гусячою шкірою”, напухлі, криваві і брудні. Не в силі тримати рук догори, в’януть і хлянуть, січовики й самі ледве тримаються на ногах. Є між ними сімнадцять-вісімнадцятьрічні молоді хлопці, збиті в страшний спосіб, деяким так спухли голови, що виглядають, неначе після пожалення бджіл. Є між ними кілька наших лемків із Березнянщини, у двох білі, полотняні штани закровавлені вповні.
Один сам ранений, а другого покривавив, що впав трупом на нього.
Ранені лежали на землі, було їх десь восьмеро, особливо один лежав під парканом і дуже стогнав.
Вулицею переходить військовий офіцер, дає якісь накази, зразу видно, що комендант цього відділу. На сотника я гукнув по-чеськи:
– Пане капітане, дайте блюзи на цих хлопців, хочете, щоби замерзли на морозі?… Офіцер на це не звертав уваги, і я ще сильніше кричав:
– Капітане, дайте блюзи на хлопців! Капітане, накажіть відвезти ранених!
В цій хвилині накинулись на мене вояки і рушницями так побили мені шию і плечі (особливо ліве рамено), що вповні задеревіла мені ціла ліва рука. Сотник прискочив до мене і вирятував мене словами:
– Не бійте го, діть є то чловєк! (Не бийте його, та ж то людина).
Але воячня, ота чеська голота, скаженими собаками ще все до мене прискакували і вдаряли, не зважаючи на капітана.
Я капітанові сказав, хто я є, і він зарядив, щоб ранених віднесли. Прийшли санітари з ношами, взяли тяжко раненого і понесли, але пізніше принесли мені таку вістку, що раненим кинули серед вулиці об каміння, і він помер на очах мучителів… Я дальше виміг у капітана, щоб січовики одягли блюзи, і він дозволив.
Поставився я гостро, щоб вояки звернули закрадені речі, але капітана нагло покликали під будову на переговори, бо прийшла якась делегація від уряду чи що. Січовики такі щасливі, що вдалося бодай трохи поліпшити страшне положення. Словами я їх підбадьорював і заспокоїв.
Санітари повернулися і перев’язували легше ранених, залишаючи їх на місці. Після того вони відійшли, і я побачив, що в куті біля дерев’яної клуні сидить ще один ранений, його рана сильно кривавить. На запит, чому не зголосився у санітарів, він відповів, що не хоче, щоб його чехи перев’язували. Січовики пороздирали якесь рядно і з бідою завили товаришеві рану.
Перед будинком команди “Січі” перестала стрілянина. Я вже думав, що наших вимордували, аж чую, з будинку команди залунала українська пісня. Слава! Наші ще тримаються. Чому не стріляють? – завдаю собі питання, але знаходжу розв’язку: настало свого роду перемир’я.
З будинку виводять і виносять ранених, не ведуть на наше подвір’я, але в інший напрям. Натягаюся понад паркан і бачу, як чехи ударяють кольбами та копають наших ранених в супроводі кпин та насмішків. Вулицею біжить юнак, а за ним навздогін мадярон кричить і показує пальцем:
– Хітнєте го, то є січ… то є січ… панове чехі, то є січ… (зловіть його, панове чехи, то січовик).
Юнак вскочив в одні ворота, і зник. Не знаю, що з ним.
Кілька здорових, полонених січовиків приводять між нас, і чеські вояки знову починають немилосердно бити, особливо одного, просто дивитись не можна. В мені кипить, не в силі втриматись, зірвався я з місця і гукнув на воячню:
– Не бійте того клука! То є ческе грдінстві?! Не стідіте се біті безбранніх?! (Не бийте того хлопця! То є чеське геройство? Не соромно вам бити безборонних?!)
Це була олива на вогонь. Мене знову почали бити рушницями по плечах, один копнув мене в живіт, досить паскудно. Але зараз побачив я на вулиці директора поліції Юрка Білея, що в товаристві капітана зближався до нашого подвір’я. Вони прискорили кроки, і вояки перестали мене бити. Білей повідомив мене, що є заряджено, щоби мене випустили, але я заявив, що лиш так покину це подвір’я, коли випустять й інших полонених тут січовиків, інакше не йду. Або всі разом, або ні один!
Вони відійшли, а під будинком ОНОКС обізвалися знову рушниці. Перестрілка тривала біля четверти години, і почулись крики, сварки, і знову все замовкло.
За яку півгодину прибув міністр внутрішніх справ, державний секретар Перевузник, заступник головного коменданта Іван Роман, Микола Бабота і вже згаданий капітан.
Я звернувся до державного секретаря Перевузника зі скаргою, що вояки закрали від нас гроші, нехай постарається, щоб нам негайно звернули, бо від капітана дармо вимагаємо.
Капітанові було неприємно, мені й самому жалко було його, бо між всіма тими звірюками він показався ще досить людяним, хоч без енергії і респекту. Але інакше не було ради, мусів на нього робити натиск з іншого боку.
Капітан воякам дав наказ негайно звернути забрані речі, а сам зібрався і з Перевузником пішов далі, а мені прийшлось від’їдатися, як від псів, і гостро вимагати повернення речей, бо за крадіж будуть покарані.
Під цю пору якраз із вулиці побачив мене славний український письменник Улас Самчук і загостив на наше подвір’я.
Вояки щось там із кишень понакидали до мого капелюха, але не було там ані сотої частини того, що позакрадали, бо вони кілька раз мінялися і відходили. Не було грошей, не було годинників і не було мого пуляреса з 270 коронами і ключами від редакційного бюрка. Хлопці насмілились, кричали, протестували, вимагали – але закрадених речей не було. Опісля повернувся капітан і витягав речі з кишень вояків, а вони ховалися один поза одного – і втікали. Січовий кухар впізнав одного вояка вже на вулиці, як той пробував вирватися з-під обшуку і вихопив з його кишені біля півтора тисячі корон січових грошей, що були йому попереднього дня січовою інтендантурою передані на харч для січовиків.
Військовий сурмач відтрубів “вогонь” і затрубів воякам на збірку. Нас хотіли провадити до арешту, але повернувся директор Білей і сказав, що ми всі вільні.
Кухар зараз пішов варити обід, а ми з Уласом Самчуком залишилися розділити речі. Хто впізнав свій маєток, зараз і відібрав, зістались тільки такі речі, яким не було власника, і деякі дрібні гроші. До них багато признавалось, але не було можливо сконстатувати, чиї вони властиво є. Була то одна 50-ти коронівка, сімдесят дві корони дрібних монет, один старий пулярес, дві хустини, одно розбите дзеркальце і одна, наскрізь закровавлена, січова шапка, яку я хотів дати опісля до музею.
Січовики в будинку ОНОКС вже перед тим зложили зброю до рук прем’єра Волошина. Ми з Уласом зайшли туди подивитись, але будинок був уже порожній. В кімнатах, на сходах, а також і на подвір’ї були цілі зливи спеченої людської крові і кілька ручних гранат, що не вибухнули. Біля них стояли наші поліцаї і доглядали, щоби хто-небудь не ступив на них, доки не забере їх фаховий піротехнік.
Тому, що моє помешкання було замкнене (дружина з дочкою працювали в українському Червоному Хресті), зайшли ми з Самчуком до пані Станькової, і списали інвентар речей, і протокол обидва підписали.
Якраз виходили, як зустрілися з д-ром Мандзюком, який покликав нас оглянути труп покійного молодого Лисюка, з яким я зрання говорив, як пробіг вулицею попід хату мого помешкання. Жахнувся, як почув, що його нема більше між живими.
Двадцятип’ятирічний прегарний юнак, стрункий, рослий, перед тижнем приїхав з батьком з Америки сфільмувати наш Сойм…
Перед вісімнадцяти роками виемігрували його батьки з ним, тоді п’ятирічним хлопцем, до Америки. Підростав з бажанням колись повернутися в Україну, і аж тепер прийшла нагода побачити бодай клаптик рідної землі, за якою так тужив…
Д-р Мандзюк, Улас Самчук і я підійшли до трупа нещасного хлопця. Він лежав серед поля на моріжку під плотом загороди, від мого помешкання, може, на яких сто метрів. На руках шкіряні рукавиці, у світлому, весняному плащі та в високих, елегантних чоботах. Лежав обличчям до землі, з носа і рота текла йому кров.
Його прошила куля у грудях.
Були здогади, що застрілили його з вікна дерев’яного будинку жандармерії, але це є майже виключено. По-перше, що будівля та була віддалена на яких триста метрів, а по-друге, я сам чув на власні вуха, як за ним гукали чеські вояки, як бігав нашою вулицею. Його мусіли убити ті самі вояки, не тільки убили, але ще й ограбили, як робили зі всіма вбитими й полоненими. З його кишені вкрали шістсот долярів…
* * *
Ходжу поміж людьми, вивідую, нотую, щоб зрекапітулювати події цього трагічного для нас пам’ятного і сумного дня.
Але ходити по вулицях – це великий ризик, особливо для кількох нас, що так радикально поставилися проти чеської сваволі. Чехи виловлюють українців і відводять кудись до арешту, при тому б’ють у страшний спосіб. Ранених січовиків стягають із нош санітарів… Стягають їх і з авт і в нелюдський, нікчемний, огидний спосіб серед дороги добивають…
[…]
Вертаймося назад до подій. Отже: після перебрання виданої командою жандармерії зброї Кіш відходив до касарень, але біля чеської військової команди гарнізону частину одного відділу січовиків на дорозі чехи загородили панцирними автами і полонили.
Цей другий збройний виступ чехів показував на те, що напад швидко розпочнеться. Прийшлося думати по-перш про власну оборону і поки що на фронт січовиків не висилати.
Команда Коша вислала біля сотні січовиків на оборону Головної Команди.
Чехи телефонічно вимагали від Романа звороту зброї, але він відповів, що від чехів він зброю не одержав і не має що звертати.
З тим Роман і пішов до пана прем’єра, щоби зреферувати справи і повідомити про цю безличну вимогу.
Як я вже згадав, при інциденті у владній будові був один тяжко ранений, якого віднесено до Січової Гостинниці, а другого, легше раненого, до жіночої домівки. Три години прийшлось телефонувати до державної лічниці в Кривій, щоби прислали санітарне авто, але чеські лікарі й персонал саботували. (Скільки ми перед тим находились, щоб у лічниці помістити наших лікарів-емігрантів і наших доглядачок, але “висока політика” не дозволяла… ) Тяжко ранений потребував негайної операції. З великим спізненням відвезено його.
Думаючи, що інцидент не повториться, деякі старшини в Січовій Гостинниці положилися спати, таки одягненими, деякі пішли до Головної Команди, а деякі на свої помешкання.
Поволі почало зоріти. Чеські військові старшини скорим кроком поспішали до касарень, зразу було видно, що напад висить у повітрі.
Інспекційний старшина чотар Кульчицький та чотар Кріс негайно заалярмували Кіш, і скромні січові сили приготовилися до оборони.
Під цю пору січові сили в столиці Карпатської України були такі:
- Головна Команда – 7 старшин, 6 підстаршин і біля 100 людей;
- Січовий Кіш, що розложився за станцією в бараках. Складався з п’яти-шести старшин може двічі стільки підстаршин, а січовиків було чотири сотні, з того тільки половина вишколених, бо інші були недавно в Коші, часто мінялися, взглядно були в робітничих відділах;
- Залізнична сотня – 2 старшини і біля 60 січовиків;
- Січова Гостинниця – кілька старшин і десятка січовиків;
- Січовий гараж – один старшина і рій стрільців;
- Жіночі касарні – два підстаршини і рій січовиків.
З огляду на те, що пригожого будинку для оборони січовий гараж не мав, переведено його до будинку Головної Команди.
Біля шостої години був помітний рух чеського війська.
В Головній Команді зразу перебирає команду оборони полковник Гузар, і констатує, що оборона Січової Гостинниці не є задовільна. Висилає два відділи різними напрямами для підсилення. Один веде поручник Тацинець, другий Д. Довгопільський. Та поки ще це підсилення дійшло на призначене місце, почулася стрілянина від Гостинниці. Ані Тацинець, ані Довгопільський не можуть дістатись до Гостинниці, зате Довгопільський займає поверхову хату з одного боку площі, а Тацинець з другого, тільки чехи групу останнього розпорошили, і він з рештою відстрілюється з-поза будинків. Група вістуна Мельника стріляє влучно.
На площі перед Січовою Гостинницею два панцирні авто і два танки, повна, польово озброєна сотня чеського війська, крім того, фінанси і жандарми зайняли побічні вулиці. Дула рушниць і скорострілів направлені у вікна та двері Гостинниці.
В Січовій Гостинниці знаходяться такі наші люди: січові лікарі сотник д-р Гуменюк, д-р Волинець, Тарнавський, чотар інж. Кульчицький, пані Кульчицька, пані Михалевич з донечкою, панна Ф. та ще двоє дівчат, гість із Букарешта пан Левицький (що принагідно був у Хусті) і біля 10 – 15 січовиків. Всієї зброї було до десяти револьверів і кілька ручних гранат. Крім цього, в Гостинниці знаходився і німецький консул д-р Гофман з двома-трьома своїми урядовцями та біля тридцяти чужих готелевих гостей.
Німецький консулат займав тут кілька кімнат для урядового поміщення, і також тут мешкали його урядовці.
Зачинену браму розбивають танком, до входу заходить військо, жандарми і фінанси та вдираються горі сходами.
Січовики мають вигіднішу позицію. Вони на поверсі, до них можна добратись тільки сходами, що переходять у закрутину. Січовик Оснач перший почав відстрілюватись, прискочили й інші січовики, стріляючи з револьверів, і військо виперли із сходів. На це по дверях і вікнах загавкали скоростріли з танків і панцирників, і посипались кулі з рушниць. Одні січовики займають оборонні позиції біля вікон, а другі моментально роблять барикади, долі сходами скидають столи, крісла і полиці.
За короткий час вузькі сходи настільки забарикадовані, що жодний ворожий доступ не є можливий.
Забарикадуватись, одначе приходилось так нашвидко, що три січовики, які боронили два входи і при впаді чехів подалися на невеличке брудне подвір’я, вже не вспіли вибігти на поверх. Звідси відстрілювались вони на два боки, але багато набоїв не мали.
Одного з них, Лютика, потрапила чеська куля, і він упав трупом на землю. Цього Лютика я добре знав. Був це єдиний син вдови по професорові з Буковини. Перед двома місяцями перебіг границю, його переловили чехи, замкнули до в’язниці і хотіли відіслати назад до Румунії. Це значило п’ять років примусових робіт для хлопця. Я на власну відповідальність вибрав хлопця, вилегітимував – хоч і сам не знав тільки те, що він українець – і послав до “Січі”. Того самого дня подібним способом вилегітимував я і співробітника “Нового Часу” Новицького та інших). Опісля ранено й другого, остався тільки один, але в револьвері не мав ні одного набою.
Чехи стріляли розривними кулями “дум-дум”. Чеські рушниці, скоростріли сікли Січову Гостинницю. З вітрин злітали пляшки, лікери і дорогі вина шнурами стікали долі полицями.
* * *
Оборонці відстрілювалися з вікон. По одному січовикові стерегло добре забарикадовані сходи. Німецький консул і готелеві гості скривалися в коридорі, що пробігав серединою поверху, критий з усіх боків готелевими покоями.
Ручні гранати особливо придались. Від ранку до самого полудня тривав бій. Чехи не були в силі зломити відпір.
Німецький консул кілька раз старався говорити з генералом Прхалою, але чеські поштові службовці вилучили телефон.
Стрілянина то переставала, то знову розпочиналась. Чехи грозили, що всіх вимордують, як січовики не піддадуться.
Пробували кілька раз переломитись, але барикади були певні і тут-там дзявкнув револьвер.
Десь біля полудня прибув від прем’єра Волошина посол Тулик, що хоче з німецьким консулом говорити. Ледве він пробився поміж військо і кулі; січовики його впустили. Тулик консула просив, щоби негайно сповістив Берлін, що в Хусті робиться. Але телефон був вилучений. Правда, консул мав у одному чемодані зарядження радіовисильні на ультракороткі хвилі, відчинив він куфер і готов був закликати Відень чи Берлін, але не було електрики – чехи постаралися випняти і струм.
Крім того, приніс Тулик наказ прем’єра січовикам зложити зброю. Довго переконував він аргументом мадярського наступу.
Січовики довго вагались, і лише тоді погодились капітулювати, як чеські офіцери запевнили старшинським словом чести, що ні одному з оборонців волос із голови не спаде.
– Ідемо спільно проти мадярів, – говорили чехи.
На це січовики зложили тих кілька револьверів, якими півдня боронилися супроти сотні війська, одного танка і двох панцирників з тяжкими кулеметами… Зложили зброю не до чеських рук, тільки до рук посла Тулика, що прийшов як посланець самого прем’єра Волошина.
Як видно, вага офіцерського слова в цих офіцерів не існувала. Тих кілька галицьких хлопців-оборонців, коли вони вже були безборонні, чехи побили в брутальний спосіб, ув’язнили і кудись повели…
* * *
Події в Гостинниці записав я так, як мені оповідав частинно інж. К., частинно Тарнавський. В помешканні прем’єра Волошина ловлю самого коменданта героїчної оборони Головної Команди, полковника Гузара.
Його висока постать завжди була мені імпонуючою, – тепер просто його обожую. Хоч він ходить у цивільному одязі, зразу видно, що вояк. Палає ненавистю проти ворогів, його спокійне, зрівноважене обличчя є виразом хороброї душі, ті тверді риси віддзеркалюють безмежну, незастрашиму відвагу… Збираємось до Головної Команди ще раз оглянути.
Бере мене попід руку, але нагло пускає, бо я порядно йойкнув і кривлячися закричав… До лівої руки не можна доторкнутись, побите рамено опухло… Перед півгодиною пані Самчукова тягнула мене до лікаря, але хто має охоту і час іти тепер на рентген?..
З розмови полковника реконструюю бій, доповнюючи й іншими відомостями та подіями, які бачив на власні очі.
Коли почулася стрілянина від Січової Гостинниці, невелика залога поверхового будинку Головної Команди вже знала, що чеське військо наступає. Донесли це зв’язкові і стежі січовиків.
В будинку знаходилося біля ста людей, між тим шість старшин (полковник Гузар, поручник Чорний, чотарі: Кріс, інж. М., Граб і К.); трохи більше підстаршин (аспіранти Орлович, Дужий, Д., булавний Васильчук, десятник Ярмалюк, вістун Мельник й деякі інші).
Пальної зброї трохи було, але всім не вистачало. Військових крісів не було більше двадцять і, може, двічі стільки револьверів; набоїв також обмаль. Але були там величезні скрині американських дарунків з одягами, що перед кількома днями прибули з Америки, і мали бути розділені. Ці скрині особливо пригодились, і січовики забарикадували ними входи, коридори і сходи.
Сам будинок не є боронений, стоїть на розі двох вулиць, до іншого будинку прибудований тільки з північного боку.
Незабаром затарахкотіли скоростріли по вікнах, і посипалися шиби. Чеське військо оточило будинок, стріляють не тільки з рушниць і легких скорострілів із-за парканів та сусідніх будинків, але також і з танків і панцирників, пустили тяжкі кулемети. Січовики відстрілюються, бороняться ручними гранатами. Є кілька ранених, а навіть мертві. Січовики боронять позиції, стоять мужньо, відважно на своїх місцях. Смілі не лишень старшини і добре підготовлені підстаршини, але хоробро поводяться і ті січовики, що ніколи вояками не були. Стріляють доцільно, бо нема куль пускати в повітря.
Чеське військо бачить, що так швидко не займе будинок. Починають стріляти розривними кулями “дум-дум”… і це не помагає, січовики не здаються. Підтягають міномети і легкі гармати і починають обстрілювати будинок. Мури колишнього шкільного поверхового будинку досить сильні, але тріщать. В кімнатах експльодують гранати. Ручні і гарматні відламки гранат заглиблюються до стін, сиплеться штукатурка, дим, курява, до того придавлений стогін нових ранених… Тяжко ранених відносять до бічної кімнати, де їм дають першу поміч. Легше ранені своїх ран ані не запримічують, воюють далі. Обпорошені, брудні, криваві, стоять на своїх місцях, боронячи позицію, яка їм була призначена: вікна, коридор чи сходи.
Нова градова хвиля куль із скорострілів, але січовики стрілами відповідають лиш тоді, коли та куля не паде намарно.
Рано від шостої майже до дев’ятої години стояв будинок Головної Команди під страшним вогнем безперестанку.
На першому поверсі були приватні помешкання. Місяцями клопоталась команда, щоби віддалити з будинку небажаних локаторів, особливо одного чеського співмешканця, але за жодну ціну не можна було його позбутися.
До цих мешкань вели вузенькі сходи, що крутились до північної брами, яку боронив невеликий відділ січовиків. Але діставши вогонь з двох боків, група січовиків не могла вдержатись, і їх чехи полонили.
Зробилася одна тактична помилка, а саме та, що не зайняли цих приватних помешкань заздалегідь. Також не зробила того і та група січовиків, що боронила північну брамку. Зайняли їх чехи і таким чином вдерлися до будинку Головної Команди на перший поверх.
Оборона була загрожена досить поважно. З близькості кілька метрів чехи оборонців засипали ручними гранатами, а навіть витягнули скоростріл на сходи, і сікли в неможливий спосіб.
Герой із світової та українсько-польської війни, булавний Васильчук показався надзвичайно відважним: на чолі кількох січовиків, рушницями та револьверами випер чехів із коридору, а навіть ловив ручні гранати, що зразу не вибухали і кидав назад на чехів, де гранати експльодували, спричинивши чехам поважні страти.
У відповідь на це було нове, шалене обстрілювання, головно із східної сторони, але й це не помогло. І тоді чеські боягузи поповнили щось таке, що викликає найбільшу огиду: привели з долини двох полонених січовиків (братів Німців) і таскали їх перед собою, щоб бути критими перед кулями…
Ні один борець на світі не захищався грудьми насильно приволоченого полоненого!
Але січовики мали більше розуму, як ті чеські “лицарі” собі думали. Як випхали їх на коридор перед дула наших рушниць і револьверів, січовики моментально кинули собою на землю, і до чехів посипалися градом наші стріли… Наші знову виперли чехів із коридору. На це чехи відкрили страшний вогонь із усіх боків, особливо від двору. Скорострілами, мінометами, а навіть гарматами били безпощадно. Січовики і цим разом стріляли лиш тоді, як бачили і добре поцілили у чеську голову.
В цьому бою дістав смертельну рану знаменитий борець, булавний Васильчук, що згинув від чеської кулі при обороні коридору.
Зараз після цього від прем’єра прийшов із білою перев’язкою і прапорчиком парламентар, щоб зложити зброю. Полковник Гузар, як комендант оборони, заявив, що ворогам зброю січовики не зложать. Але чи то є справді бажанням нашої влади і чи не є то чеська провокація – вислано до прем’єра Волошина двох офіцерів. Настало якесь перемир’я і чехи приобіцяли, що дозволять винести до десяти тяжко ранених і позбирати убитих.
Не встигли січовики показатися з своїми раненими товаришами з будинку, як оточила їх чеська воячня і виливали свою злість ударами рушниць, копанням і волоченням по болоті за волосся.
Годі описати ті побої і те знущання, яке припало бідним хлопцям, що вже тоді були без зброї. Били здорових і били ранених, декілька з них випустило свого духа в руках мучителів – їх просто убили чехи кольбами та черевиками серед дороги. А котрих не забили під будинком, то добили їх чехи-цивілі по дорозі, куди їх волочили…
Збитих, змасакрованих січовиків відвели до в’язниці. Що вони ще дістали по дорозі – можете собі уявити. Є свідки, що бачили, як деяких били так, що вони втратили пам’ять, і їх тягли, мов здохлятину… Криваві, пошарпані, побиті, в декого голова була так збита, що виглядала наче синій гарбуз, навіть й очей не було видно.
Чехи думали, що в будинку ледве хто зістався і тепер задумали взяти його легким коштом. Один чеський підстаршина блискавкою вдерся і вискочив на барикади з револьвером, за ним сунулися й інші, але моментально покотився трупом, і другі чехи відступили взад.
Чехи зробили крик, що українці порушили перемир’я, але порушили його самі чехи, катуючи безборонних ранених січовиків і тих, що несли ранених, а також вдиралися чехи до будинку, супроти застереження, що кожний замір нового нападу чи підступу січовики не змовчать.
На це знову розпочалась шалена стрілянина, подібна до попередніх. Стріляли зо всіх боків, більше як півгодини.
Делегація від прем’єра не вернулася, зате прийшов міністр внутрішніх справ Перевузник, директор поліції Білей, посол Тулик і інші з наказом самого прем’єра Волошина зложити зброю йому. Вислано й другу старшинську делегацію до прем’єра тим більше, що перша не вернулася. Дійсно, прем’єр настоював на тому, щоби зложити зброю на його руки.
З тяжкою душею прощалися січовики з своєю зброєю, добре знали, що тепер видані на ласку й неласку гнобителя. Але бажання рідної влади було для січовика – наказом.
Зложили вони рушниці й револьвери до рук самої нашої влади, на помешканні прем’єра Волошина.
Без огляду на приречення, що якщо зложать січовики зброю, то нікому нічого не станеться, обеззброєних і в цивільне переодягнених січовиків чехи при допомозі мадярів і жидів виловлювали, по-перш били, а потім арештували і відводили на невідомі місця.
