В міністерстві виконували ми службу цілу ніч. Зранку хлопці поголодніли, хтось приніс ковбаси і хліба. Слава! Німчук роздобув пляшку коньяку, і ми всі так його зі всіх боків обсіли і ділились: ми йому ковбаси і хліба, а він нам по чарці… Закусує з нами і пан міністр Юліян Ревай.

Беру нотес і йду до міста. Виходжу на “корзо”; на променаді мадярні повно, прапор мадярський знову вивішений на мадярському казині. Але надлітають два панцирники – і військо розганяє юрбу, прапор знову зникає…

Щось робиться незвичайне. Гурти знов демонструють, кричать і кулаками вигрожують. Питаюся, що там пригодилось? Оповідають мені, що на Радванецькій вулиці наш вояк пробив штиком п’яного мадяра…

Вояк ішов собі вулицею, на нього напали два мадяри, один його вдарив, а він вихопив багнет і в груди! За ним пустилась юрба мадярів, він почав тікати і замішався в сотню війська, що походувала… Поліція приостановила військо, але ні один вояк не признавався до вбивства… В місті поготівля, напруження таке, що тільки іскри потрібно – і все вибухає.

Сьогодні зрання знов напали мадяри на директора Аркаса. Хлопці остерігають і мене, але в мене грає кров журналіста. Із записником у руках блукаю по вулицях. Як не крутитись поміж юрбою, коли ж цей час такий прецікавий? Але бачу, що з дня на день гірше, і особливо сьогодні, після того, як вояк пробив мадяра, напруження страшне.

Д-р Росоха та Кузьмик зорганізували цілий відділ наших студентів, що помагатимуть евакувати інституції.
Повертаюся до міністерства. Там уже Федір Ревай оповідає, як на нього сьогодні напали мадяри, аж чотири рази. В касі хворих він був державним комісаром. Директорові Намислову дав наказ виплатити тим урядовцям, що покидали Ужгород, евакуаційне, крім того, хотів якусь частину зарядження евакувати, бо більшість належала нам. Намислов заявив, що тут є паном не український уряд і не комісар Федір Ревай, але “Мадяр Немзеті Танач” (Мадярська Національна Рада). Намислюв послав урядовця Маргочія за д-ром Керекешом, і той появився з двома мадярськими гардистами.

– Та чи ви осліпли і не бачите, що тут вже мадяри панами?! – гукнув старий Керекеш, один гардист підняв поліно дерева і хотів ударити Ревая по голові, але прискочив урядовець Манівчук і унеможливив напад.

Федір Ревай був рівночасно директором державної друкарні і дістав наказ, щоб цю друкарню, вартости біля п’яти мільйонів корон, негайно евакував. Але перед брамою стояв з револьвером пожарник, біля нього також озброєний мадярський гардист і загрозили йому так, що пришилось телефонічне просити поміч, і тільки при військовій асистенції можна було евакуацію перевести. При вході вулиці Берченської одна баба – мадярка – почала глумливо вигукувати: “Підкарпаття не дамо!.. ” Він стуснув бабу, але прибігли мадярські гардисти і – ганьба не ганьба – прийшлось рятувати життя втечею. Ще не добіг до “Легіон-дому”, як один волоцюга, п’яний покоєвий мадяр, накинувся на нього, але випадково знайшовся там професор Голота і палицями ледве обігнались, як від псів.

Найцікавіше те, що мадяри старались унеможливити евакування і його власної друкарні, мотивуючи тим, що, мовляв, це державний (розумій: мадярський) маєток; тому що він евакує державну друкарню, отже його приватна друкарня має зістатись, як винагорода… 1 тут також прийшлося вжити аргументів – багнетів.

З евакуацією наші хлопці роблять просто геройства. Мадярська Народна Рада взяла собі в голову, що все тут її і не пускає нічого вивезти.

Опишу цікавий випадок в Кооперативному та Торговельному Союзах, в цих наших великих господарських інституціях. На завізвання Мадярської Національної Ради зійшлися члени дирекції Калмар, Мончак (що дотепер був “русским”, а тепер став мадярем…) і Францл і прогнали директора Славіка. Цей зібрався і від’їхав до Чехії разом з чеськими урядовцями.

Коли Юрко Лацанич в Торговельному Союзі побачив, що пропадає наша чисто національна інституція (бо три четвертини членів рекрутується з нашої території), то прибіг до міністерства і просив ради, що робити.

Замість поради виставили ми йому декрет державного комісара і сказали йому:

– Юрку, евакувати!

Юрко Лацанич представився “начальству” як державний комісар, але там йому сказано, що на наказ мадярського “Немзеті Танач” не сміє ніщо рушити. Тоді Юрко кивнув пальцем на наше військо, що вже ждало під дверима, і разом з українським урядництвом врятував інституцію, і то інституцію неабияку: врятували триста вагонів пшениці й жита вартістю біля п’яти мільйонів корон, колоніального товару за 800 000 корон і ціле зарядження, майже ввесь інвентар. Подібне сталося і в Краєвому Кооперативному Союзі. Наш відомий кооператор Августин Лавришин також представився “правленію” як державний комісар і зараз хотів забрати гроші.

– Не підходьте до каси, не бачите, що її запечатала Мадярська Національна Рада? – говорив мадяр. Та щоб не ламати мадярської печатки, знаменитий комісар дав наказ воякам: віднести цілу касу на міністерство українського уряду. Там було 600 000 корон готівки, а в других панцирних тресорах цінних паперів та векслів на кільканадцять мільйонів корон.

Так працювали наші хлопці, наші українські урядовці, що рятували народне добро для своєї рідної держави.

Джерело: Ґренджа-Донський В. Твори. Т. 8: Щастя і горе Карпатської України. Щоденник. – Вашингтон, 1987