Наш народ є страшно забобонний. Всякі повір’я, з яких многі походять ще з поганських часів, вкоренилися просто в психіку нашого народу і керують усіма важнішими кроками в житі людей. У родинному, в суспільному, в господарському житті наш народ не зробить жодного кроку, щоби не додержати такі й інші правила тайного, невидимого, неписаного закону з законника народних повірь. Чому – ніхто нікого не питає, але так робив няньо, мама, дід, прабаба, а нащо так роблено – поясненя нема. Одинокий аргумент: «так би боржі хосен», але сей твердший, святіший за всі инші.

І якби та старинна «традиція» повірь була невинною, нешкідливою забавою народною, най би собі народ «бавився», надіючись з них того скорого хісна. Але ми знаємо, що многі з них суть шкідливі, коштують нашому народу много трудів, много грошей, нераз несуть за собою тяжкі учинки, а нераз – і жертви життя, за які «ворожкам», «промітницям», «пророкам» належалася б судова кара за ушкодженя на тілі (при «ліченню» хвороб), за видурювання грошей, за розширення фальшивих поголосків на поодиноких, Богу духа винних, осіб.

І як поборюються неграмотність, всякі зарази, так ми всі маємо прикласти тру¬ду до того, щоби помалу викоренити з уяви нашого народу повір’я у всякі чудовиська, у всякі неіснуючі темні сили, у всякі стаховища й довести народ до того, щоб керувався лише своїм здоровим розсудком, а не фантастичними оповіданнями з казкового світу, що його витворила психічно хвора фантазія або дикість первісного чоловіка.

Сяк робилося у всіх культурних народів, сяк маємо перевести боротьбу з усякими повір’ями й ми.
Та в нас заноситься ся справа в інший бік. Як переглянемо сторони часописів, журналів з послідніх літ, увидимо, що в нас діло йде зовсім у протилежний бік.

У нас зачало присвячуватися всяким повір’ям дуже много місця, й нема часопису, журналу, нема святочного числа, яке обійшлося б без опису всяких народних повірь. Виглядає справа так, як би в нас уже все зроблено на полі культури, літератури, етнографії, науки, а позаду осталася ще одна галузь – повір’я. То тепер треба всі інші до¬повнити і сею «наукою». У нас в послідніх часах з-під пера Ф. Потушняка-Пасічника зачали сипатися «наукові» статті про босуркань, опирів й усяких инших невідимих сил з нагоди кождого свята, з нагоди кождої події і в усяких освітленнях.

Та се би ще не така біда. Знайшлася людина, яка перейнялася так живо всіми ничистими «тайно-туманними» духами, любується в них, живе ними – добре. Най позбирає, посписує всю сю «нехароту», впакує її в етнографічні збірники й до музейних бібліотек, най там припадають порохом і най чекають з століття на століття, коли знайдеться якийсь «дивак», що в нього каждоденним духовним хлібом буде якийсь нечистий дух.

Але тут інша біда. Бо Потушняк є не лише менажерист «нечистих» сил наших Карпат і їх народу, але в одній особі й письменник. І в оповіданях, що недавно вийшли друком, вже всі ті нечисті сили занесені в літературу і подаються народові до читання, як щось незвичайно цінне й необходне. А се вже біда.

Не буду розписуватися про важність літератури в духовному розвитку кождо¬го народу, бо кожда інтелігентна людина знає, яку ролю літаратура одіграла у житті кождого народу й одіграє, яка страшна відповідальність перед людьми, що ту літературу творять, за долю свого народу. Кождий з нас знає, що чим народ поодинокий є і що досяг протягом своєї історії, своєї боротьби, – дороговказом, Прометеями, Мойсеями у кождого народу майже виключно були поети, письменники, що вказали дорогу до розвитку, запалили своїм огнем свій народ, а лише по¬тому родилися полководці, що, «запалені» іскрою народної літератури, йшли до бою за свою кращу будучність.

І що освідчилося на протязі віків у всіх народів, добре буде й у нас.

Ну й тепер уявім собі, куди нас зачинає вести література з психічним заложенням героїв оповідань і віршів Пасічника?

Скалічена, скривлена народна душа всякими страхопудними, витвореними хво¬рими фантазіями явищами якраз через літературу має лічитися. В летературі треба вивести на екран героїв з твердими, здоровими, пробойними, підприємливими характерами, які своїми примірами вели б читача на ліпшу дорогу життя. А місто таких людей в нашій літературі Пасічник зачинає ідеалізувати, оживляти і уводити до літератури людей психічно хворих, душевно скривлених. І так то, що до тепер народ вірив і передавав межи собою усно, а в казках, повір’ях, Пасічник дає змогу учитися з книжок, читати. Бо ж критика сі оповідання горяче рекомендує до всіх народних бібліотек, як книжку «дуже поучну» «широкій масі», «шкільним бібліотекам».

Ну, й уявім собі, яким приміром буде служити народу баба Гафія, що стежку, яку протоптала протягом свого віку своїм внукам як здобуток свого життя, втрачає і паде при кінці дороги свого життя жертвою страшила, що їй перестає дорогу, що, де-факто, не є нич инше, як витвір хворої фантазії в нічній темряві.

Або друга баба Гафія з оповідання «Чудо» усі свої сили кладе у фальшивий, ненормальный, фарисейський аскетизм, замість того, щоби очистивши свою душу на одпусті, йшла додому, ймилася до праці, погодувала свою худобу, бо нормальній лю¬дині одпустове душевно підкріплення лише може дати силу й охоту до сповнення свого обов’язку. Не так Пасічниковій бабі Гафії. Вона молиться над водою, аж чоловікови гидко стає од її фанатичної дурноти, потому як зголодніє, іде й краде в колибі собі їсти, а потому йде і молиться, бо вона свята у своїй хворій фантазії.

Доста в нашому народі вже таких миронисиць і без літературно зідеалізозаних. А потребуємо активних, чинних, роботящих, по душі христових мироносиць-жінок!

Та вже до кульмінаційної точки досягають чини абнормальної дівчини з оповідання «Така», що його критика чомусь ставить на перше місце і вважає тих шість сторін чомусь зародком повісти.
Лише уявім собі ідеал дівчини, що надбала собі три копилята і всіх трьох топить у болоті, щоби скрити свої учинки, позбавитися тягара (чудесний примір наслідування нашим дівчатам! Ні?!) Й мабуть тому й робить воно «найкраще вражіння» на критика. Що за бласфемія! Що за високі ідеали, що за ціль життя! Яке з нічого иншого не стоїть, лише шити своїм потопленникам плаття, кликати їх своєю хворобливою фантазією до хати. А вони, розуміється, прихотять, вона варить їм їсти, вони сідають за стіл й разом з нею їдять. Для реальності ще і поб’ються – вона як «мати» повдяряє винника. По вечері йдуть спати. Розуміється в болото. Де інде може родитися все, що гниле, страшне і тайне, як не в трясовинні розгнилого болота.

А коли діти вже не приходять до їх «мами», вона варить їсти, наливає в посудину й несе. Грязне в болото, але йде, бо чує голос – її кличуть. Болото вже по пояс, до шиї. Тонуть діти, тоне й вона, але йде за ними аж: «Тяжкий шум, як камінна гора зсипався на неї з усіх сторін. Вона безрадно почала падати в страшну безвість над нею, в якій скоро стратилася и розпливлася».

Я навмисне взяв дослівно кінець оповідання, щоби над сими словами добре зостановився кождий, що знає думати, щоб витворити собі образ, як все пропадає, як все переходить у нич, у знищення, все «стратиться розпливається». От нам дорога, якою думає вести нас і наш народ Пасічник своєю літературою. От нам ідеали автора, а за ним і критик кличне наш народ на сю дорогу. Прошу ступати за повією Гафією раз до психічно-духовного знищення, а потому – не до Ужгорода в шпитальне відділення, але романтичною дорогою й до самого кінця – до болота, а там «стратитися, розпливтися».

А все це передано дійсно за правилами літератури і пережито. Видно, що автор живе сими нечистими силами й безсильний протиставитися їм у своїх пи¬саннях. Разом зі своїми Гафіями (у всіх оповіданнях гераїні похрещені одним ім’ям – Гафія), дрожить перед нечистими силами, перед привидами, перед тінями.

І якби ми дивилися на нашу літературу під кутом гасла: «література для літе¬ратури», діло би в порядку. Але ми того гасла не сміємо придержуватися. Ми мусимо літературу створити для народу, а не для самого мистецтва. Маємо створити літературу, яка б переродила наш народ, виховувала, підносила в ряд інших європейських народів. А сього завдання література з абнормальними, психічно хворими героями ніколи не осягне, а противно – ще дальше скривить душу народну.

Тому, доки Пасічник писав у такому тоні й освітленні свої вірші – нічого, бо його вірші в таких незрозумілих фразах написані і в таких розсіяних та розкиданих, а до того й неприродних образах, що їх мож читати згори вдолину і здолини вгору з однаковим розумінням, бо їх ані премудрий Соломон не годен би потолкувати. Так що народ їх не читав і не буде читати. А як і читає, то не є небезпеки жодної, бо на сто процентів вони незрозумілі й послужать чисто лише гаслові: «література для літератури», а тим і не шкідливі для народного духовного розвитку.

Та иншак діло з оповіданями, бо вони доступні своїм казковим стилем й до простого народу, а се вже більша біда.

Гаслом всіх наших письменникім має бути: дати народу літературу здорову, як наші полонинські вітри, чисту, як кришталеві потічки наших гір, із героями сильних і прямих характерів, як стрункі, в хмари стріляючі смереки наших Карпат.

Вонігово, 29.04.1942 р.