Події на Закарпатті відбувалися прискореним порядком. Новій владі були потрібні люди на різноманітні посади. Уряд подбав про те, аби з армії було звільнено ряд кваліфікованих працівників, список яких він пред’явив Міністерству народної оборони, яке цій вимозі вийшло назустріч. Однак, мене не хотіли демобілізувати.
Після відступлення Судет в армії став помітним загальний розлад. Вояки ходили недбало одягнені, не всі віддавали честь своєму начальству, занепад дисципліни був очевидним. Мадяри в Кошицях стали вести себе цілком провокативно. Одного вечора зайшов я у катедральний собор, в якому мадярський священик висловив демаґоґічну і підбурюючу проповідь, що могло довести до сутички з армією. Щоб цьому запобігти, я повідомив у паш військовий штаб. Звідти мене ще з одним офіцером відправили до цього священика, щоб попередити його про можливі неприємні наслідки. Ми сказали йому, що наступного вечора біля церкви буде стояти озброєна рота війська, і якщо дійде до безпорядків, армія застосує зброю. Священик сильно налякався, аж зблід і запевняв пас, що він більше таких проповідей виголошувати не буде. Втручений армії не було потрібне, але ситуація втихомирилась, ніяких провокацій уже не було.
Сенсацією був арешт прем’єр-міністра Бродія та призначення па його місце д-ра о. Августина Волошина.
Це повністю підтвердило мою думку, яку я колись висловив у розмові з моїм командантом Ґутом.
Доказалося, що у випадку небезпеки держави, чеські діячі таки звернулися за порятунком до українців. Мене ця вістка сильно порадувала. Нарешті і ми будемо ковалями і виразниками своєї долі. Я сподівався, що тепер уже, може, й мене звільнять із армії, життя в якій хоч іноді й приємне, але ж і зовсім порожнє. А мені так хотілося допомагати нашій країні.
Августин Волошин
Конференція чотирьох держав, вирішивши в Мюнхені 29–30 вересня 1938 року Судетську проблему, на вимогу Мадярщини і Польщі мала ще вирішувати проблему мадярської і польської національних меншин у Чехо-Словаччині. Оскільки Великобританія і Франція відмовилася від своєї дальшої участі у роботі конференції, їх заступили Німеччина (міністр закордонних справ Риббентроп) та Італія (Чіяно).
Мадярщина мала винятково вигідну позицію для то-го, щоб через А. Бродія «легальним» шляхом приєднати Закарпаття до Мадярщини. Бродій навіть почав у цім напрямі робити відповідну підготовку, сподіваючись, що без Великобританії й Франції ця справа піде значно легше.
Своєю активністю Бродій, однак, передчасно виявив себе, що призвело до його арешту. Сьогодні можемо тільки уявити собі, як виглядало б рішення арбітрів у Відню, якби замість А. Волошина Карпатську Україну заступав Бродій. Зважаючи на загальне ослаблення і військову дезорганізацію Чехо-Словаччини внаслідок мюнхенського рішення, Бродій сподівався, що ЧСР не наважиться скористатися військовою силою.
Всупереч всьому чехо-словацькі орґани блискавично арештували Бродія, навіть не повідомивши решту членів уряду Карпатської України. Цей акт не можна було зволікати, адже до віденського арбітражу залишався один тиждень.
На долю о. А. Волошина як прем’єр-міністра випали величезні завдання. Протягом одного тижня йому пришилося забезпечити евакуацію Ужгорода, Мукачева й Берегова. Одночасно до 9 листопада необхідно було вивести звідси також військо, банки, господарські, культурні та всі інші установи, цивільне населення, словом, все, що тут знаходилося, включно державного апарату. Уряд переїхав в місто Хуст. Евакуацію протягом одного тижня було так досконало здійснено, що Мадярщина потім визначила окремі винагороди за спіймання евакуаційних референтів.
Призначення о. Авґустипа Волошина новим прем’єр-міністром викликало не тільки певного роду внутрішню революцію, але й поворот у політиці Чехо-Словаччини та поворот в українській справі взагалі. Дивлячись на карту Карпатської України після арбітражу, створюється враження, що арбітри навмисно і свідомо поперетинали сухопутні й залізничні шляхи в Хусті, аби примусити населення благати Мадярщину «ласкаво» прийняти цей край до себе.
З посадою прем’єр-міністра А. Волошин одночасно перебрав і урядовців, яких прийняв на роботу вже арештований Бродій. Між ними було чимало мадяронів та інших заколотників, які вороже ставилися до нової політичної ситуації. Однак увесь цеп апарат евакуював у Хуст для дальшої промадярської агітації. Найскладнішою справою була евакуація тюрем. Присутність мадярських і польських терористів активізувала в краю і місцеві промадярські елементи, які було потрібно ізолювати. Та й дата Віденського арбітражу грала в цьому відношенні свою ролю.
Кадет-аспірант Іван Сарвадій, який служив у 45 піхотному полку в Хусті, засвідчує, що в 1936 році Міністерство оборони ЧСР спорудило на горі Думен поблизу села Білин, щось понад два кілометри від Рахова, військові казарми разом із складами-арсеналом, де кожного року вишколювалися батареї т. зв. піхотної артилерії, а саме, як знищувати мости, панцерну зброю і поїзди противника.
Д-р Микола Бандусяк, хустський адвокат, інформує, що ще у 1936 році згадане міністерство побудувало тут стратегічну дорогу для військових цілей, враховуючи близькість кордону дружньої держави – члена Малої Антанти – Румунії. У цих військових бараках затримували різних промадярських агітаторів та всіляких бунтівників. Господарем бараків був чех, прапорщик Влтава, спокійний, людяний чоловік. Коли привезли сюди перших затриманих, він привітав їх словами:
«Панове, влаштуйтесь в кімнатах, а інакше і на подвір’ї, і на всьому просторі ви є вільними… ».
Коли уряд Волошина евакував у Хуст, то нагляд за табором мав надпоручик Степан Вайда, а за порядок у казармі далі відповідав прапорщик Влтава. З уваги на присутність близько сімсот терористів мадярських і польських на території Карпатської України, політична несподіванка не була виключена.
Джерело: Шандор Вікентій. Спомини. Том І. Карпатська Україна 1938-1939. – Ужгород: МПП «Ґражда», 1995. – 388 с: іл.
