В грудні 1944 р. військова контррозвідка “Смерш” під приводом очистки тилу від оставлених ворожих елементів провела по Закарпатті арешти некомуністичної інтелігенції, в тому числі і мене. Провідники контррозвідки, звісно, не знали таких людей, на них вказували місцеві комуністи.
Арештованих звозили в Ужгород, закривали в тюрму і тут складали на них поверхове “дело”, після чого їх машинами вивозили в м. Перечни в табір, створений на базі військових казарм. Тут було зосереджено більше 500 чоловіків і кілька жінок, вроді інтернованих. В січні 1945 р. автомашинами під конвоєм нас перевезли в м. Міхаловці, а на наступний день навантажили у вантажні вагони і завезли до Старого Самбора. Тут розвантажили і загнали нас у великий зал (кіно або театр), де й заночували. Зал був також переповнений “інтернованими”, що не всі мали змогу лягти, чи сісти на голу підлогу, були й такі, яким прийшлося всю ніч постояти на ногах. Дві величезні параші скоро переповнилися і кал з мочою розливався по підлозі під лежачих навколо людей. Слідуючий день нас знову навантажили у вагони, обладнані нарами, залізною печкою та лотком для відправлення, врізаним в двері вагона. Два рази мінявся караул і проводилася перевірка наявності у вагоні.
Ми не знали, куди нас везуть, були великі морози, тільки десь не десь пригріло сонце, печка не могла нагріти вагон, бо й нічим було топити, бо бракувало або дров для розтопки, або вугілля. В дорозі ми находилися більше тижня, бо в тупиках ешелон находився по півдоби. Вивантажили нас, як про це згодом довідалися, на ст. Горловка, звідки погнали в ст. Єнакієво в лагер, де було шість двоповерхових корпусів, обгорожених колючою проволокою.
Пригадую, що разом зі мною у вагоні їхали між іншими мої вуйки Василь та Дмитро Климпуші та сім’я Фучиків (батько, син і дочка) з Ужгороду, батько в дорозі помер. В дорозі, звісно, не було ніяких умов елементарної гігієни, появилися воші. В лагері нас стали пропускати через примітивну лазню, а вбрання через т. зв. “парілку”, але довгий час все це не давало ефекту і невдовзі вибух тифу, хворих стало стільки, що в корпус санчастини не вміщалися. Люди стали помирати щоранку, їх на санях вивозили голими, коли більше, коли менше трупів, в шурф (діра в підземелля покинутої шахти). Уборна находилася в одному углу лагера під голим небом. Це була глибока і широка яма, настелена дошками з прорізаними очками. Мимо неї за дротом вела дорога, по якій проходили мешканці села.
Пригадую, що між інтернованими в цьому лагері були: др. Едмунд Бачинський (аграрний сенатор, а згодом міністр ЗУ), Филдеші із Ужгорода, др. Соланін (голова Краєвого суду в Хусті), згадані вже Климпуші і Фучки (останні – за організацію партії Салаші, торговець з Хуста Гинці, вчитель Пуржаш (у формі армії Свободи), взвод словацьких вояків – глінковців та багато інших угорців та словаків із Закарпаття та Східної Словаччини.
Пригадую, що десь в лютому 1945 р. в санчастині на тиф помер між іншими Др. Бачинський та Др. Соланін, їх також “похоронили” в шурфі.
В Перечині кормили нас баландою і хлібом, в дорозі сухарями і кип’ятком, в лагері також баландою, то з хлібом, то сухарями. На весні із отриманої допомоги УНРа в баланді стали появлятися куски свинної тушонки і цукор до чаю. Поварством і роздачею їди займалися військові словаки, які, розносячи їду по сходах, кричали “позор” (що по-їхньою “увага”), але згодом надзирателі їм заборонили користуватися цим словом. Не дивлячись на те, що в лагері находилися інтелектуали, голод заставив їх до кражі, щоби вкрадене поміняти на роботі (між вільними) на хліб.
В березні здорових розбили по бригадах і стали виводити на роботу – поновлення розбомбленої шахти “Юний комунар”. Територія шахти огорожена колючим дротом, на углах – вишки, а на них стрілки конвою з автоматами. В зоні шахти керували роботою вільні громадяни із Єнакієво. Вони відносилися до нас хорошо, я мав враження, що вони співчувають нам, давали бригаді чи групі завдання, але виконання його не перевіряли, отже, багато користі з нас не було.
Щодня в лагері проводилася перевірка численності “інтернованих”, утеч не виявлено. Після такої перевірки політрук часто розказував нам про становище на фронті та про наближення кінця війни, вселяючи у нас надію, що після побіди ми будемо звільнені, а це нас найбільше цікавило. В лагер було закинуто декілька агентів, які випитували інтернованих про їх минуле і доносили оперативному працівнику, про що я довідався доперва під кінець.
Влітку 1945 р. розпочалася т. зв. “фільтраційна перевірка”. В залежності від неї, інтернованих направляли додому на Закарпаття, де нас в 1947 р. постиг новий арешт із засудженням. От так ми та багато інших поплатилися за те, що не втекли на Запад, а чекали визволителів!
Бандусяк Микола, 1930-ті
Коли мені оголосили постанову Особливої Наради МДБ, я покликався на те, що в Конституції такий орган не передбачено, то начальник слідчого відділу підполк. Аксьонов заявив мені: “Конституция – это книга для заграницы, а у нас свои законы”. Тоді доперва я зрозумів, що маю справу із сваволею тодішнього МДБ.
Вже в лагері, відбуваючи строк, переконався, що таких наївних було много, що так звані “вороги народу” штучно фабрикувалися, щоби їх перетворити у рабів тоталітарного деспотичного устрою. Ці раби разом із плінними відбудували імперію, що згодом стала загрозою для своїх бувших союзників! От це називається “визволення”!
Вересень 1991 р.
Джерело: Уривки зі спогадів активного учасника розбудови Карпатської України, колишнього довголітнього політв’язня радянських таборів М. М. Бандусяка. М. Бандусяк, політв’язень Особистий архів О. Корсуна. Копія. Машинопис.
