Зі спогадів Василя Гренджі-Донського
Субота, 1-го квітня 1939
Сьогодні стався надзвичайно цікавий випадок.
Завели мене до канцелярії, де на головному місці сидів мадярський підполковник, обвішаний багатьма відзначеннями. Грубий, віком біля 55 років. Біля нього сотник і один поручник та кілька жандармів. На коридорі воячня і детективи.
“Наглий суд”, – подумав я собі, але не бачу хреста, як перед тим.
Крім того, у полковника на ковнірі чорні виложки, отже лікар.
Знову інша думка блисла: може, мадяри змінили виложки і, може, це відзнаки прокуратора або судді.
Списали з мене короткий протокол – як я називаюся, хто я є, чим я був і так далі, все мадярською мовою.
Підполковник відтак положив перед мене чистий папір і перо і наказав писати те, що він буде диктувати.
А він диктував так:
“Я той і той, народжений там і тоді, був тим і тим, за української влади займав такі і такі посади, від дня 16-го березня 1939 находжуся у слідчій в’язниці польового суду мадярсько-королівської армії, оцим святочно проголошую, що я живу, наді мною ніхто не знущався і я є вповні здоровий…”
Оце “наді мною ніхто не знущався і я є вповні здоровий” я вилишив і став.
– Що я живу, то бачите, пане підполковнику, але мене збиткували, я є хворий… цілий час благаю лікаря, але мені не хотіли дати…
Підполковник почервонів як рак, почав на мене кричати і зараз перейшов на “ти”. Дотепер говорив до мене через “ви”.
– Проклята січ-банда, розтрубіла по цілому світу, що ми тебе розчетвертували, а він собі живе ще й не напише, що я наказую!
Пиши, що я кажу, а то я тебе застрілю, як собаку… Га, Україну будував колишній мадярський вояк, га? Ух!.. І через отакого зрадника мадярської держави я мушу здалеку приїжджати, а він тепер мені у вічі сміється?..
Він виглядав грізний, кожної хвилини міг тріснути зі злості. Про те, що він мене застрілить, – я не боявся. Я вже побачив, що мене (а може, зі мною ще й інших) захоронила тільки загранична інтервенція, отже більші чинники, чим якісь мадярські старшини садистичних нахилів.
