До 115-річчя від дня його народження (30 липня 1909 – 1 квітня 2008)
Це були 90-ті роки ХХ ст. Ми знімали фільм про Василя Ґренджу-Донського для Закарпатського телебачення…
Нас було п’ятеро: Іван Ребрик ‒ автор, Наталія Шпак ‒ редактор, Ярослав Залуцький – інженер-технік, Михайло Пивкач – водій, і я ‒ кінооператор.
Зйомки відбувалися в один день. Локації: Міжгір’я (родичі, школа, цвинтар), Виноградів (спогади брата Василя Ґренджі Івана о першій годині ночі); Тячів (тюрма, де перебував Ґренджа, зруйнований міст через Тису) і Хуст (січовицька могила на Замковій горі, спогади Олександра Сливки)…
Сливку через віконечко з вулиці на Лаборця, 7 побачили ми лежачим на лавиці й накритим покрівчиком. Все ж на наш стук обізвався, довго не міг второпати, хто ми й що від нього хочемо. Жив самотньо, але поряд з родиною. Впала в очі гірка яєчної шкаралупи на підвіконні за газовою плитою…
Довго опирався, але вдалося його вмовити сказати «пару слів» на камеру. Але він неголений, але не має, що вдягти тощо. Врешті згадав, що має відкладену на «чорний день» сорочку. Вибрав її з шафи, де «на чорний день» відкладений увесь комплект. Ребрик допоміг одягти сорочку поверх «буденної», вибрали мізансцену й почали бесіду.
Спогади навернули його в тридцяті й напливали спонтанно фрагмент за фрагментом: і про Василя, і про Зірку-Аліску, і про Карпатську Україну і т.д., і т.д.
Записали предостатньо. Тоді перепитали, як проїхати до будинку уряду Карпатської України й січовицької могили. Він спробував пояснити, та все ж погодився поїхати з нами автом і показати, що і де. Мало-помалу відзняли ми і гімназію, і уряд, і доїхали аж до січовицької могили. Він показував-розказував. Але на замок з нами піднятися не зможе, бо не ті роки…
Поволі-воленьки усе ж стежка вивела нас під верх, а тоді й на самий верх ‒ на руїни Хустського замку. І вже він згадував, як і скільки разів водив сюди своїх учнів, що тут знаходили, як шукали приховані «пустоти» під мурами. Навіть підстрибнув на одному місці й просив прислухатися до звуку ‒ під нами порожнина…
Його фраза: “Не думав уже, що бачитиму Хуст з висоти, але ще не з неба…”
Ми повернулися на обійстя Олександра Івановича. Збираємося їхати. А Олександр Іванович копошиться на кухні, готуючи гостину: хліб, солонину, домашнє вино. Ми починаємо прощатися, дякуємо і тут ловимо себе на думці, що цим ми його ображаємо.
Ні, спершу гостимося!.. Треба було бачити його очі, повні радості… Не ходив по хаті, а літав. Що людині потрібно для щастя? Крихти. Пару хвилин відчуття важливості, потрібності…
Прощаємося. Олександр Іванович проводжає нас до машини… Впаковую в багажник камеру, штатив.
Сідаємо у свою Волгу-пікап, закриваємо дверцята, що видають своєрідний звук-хлопок…
Озираємося, і я з відчаєм розумію, що втратив неймовірний кадр: постать Олександра Івановича в драповому пальто із зіжмаканою заячою шапкою у правій руці в жесті прощання….
Ось такі, як він, тримали оборону Карпатської України в 39-му, такі, як він, тримають оборону України сьогодні, в 2024-му…
Тих пару годин, які ми перебували із Олександром Івановичем Сливкою, подарували йому несподівану втіху, високі емоції. Та й після, думаю, ще до виходу фільму, він жив тими приємними спогадами.
Але й ми…
Царство йому Небесне в нагороду за його достойне життя.
Омелян Коляджин: Згадуючи про Олександра Сливку
