10-го січня 1939

У Севлюші відбулися вчора збори делегатів окружної організації Національної Ради. Таких зборів ми маємо багато, навіть не згадав би, якби не трапився інцидент, що спричинив урядові нову неприємність. Якісь невідомі особи вибили після зборів вікна в польському консулаті. Сам прем’єр Волошин приневолений був телефонічно висловити свій жаль.

Проти Польщі за ті польські терористичні напади обурення величезне, і це цілком можна зрозуміти. Але ми дисципліновані, в нас мусить бути порядок, і ніхто не сміє робити на власну руку.
Це зробили якісь темні елементи. Ми свято переконані, що це зроблено просто на польське або мадярське замовлення, щоб Карпатську Україну дискредитувати перед світом.

Поляки разом з мадярами здібні і на найбільші злочини. Не досить було посилати до зубів озброєних терористів, але посилають уже і своїх агентів навіть до “Січі”. Через границю перебіжить такий “утікач”, або “українець – жертва польського терору”, а опісля січова розвідка викриє, що то звичайний собі польський шпигун, диверсант, бандит-терорист, поліційний конфідент або в ліпшому випадку член т. зв. “шляхти загродовей”. Вже кількох таких пташків здемаскував спеціальний відділ команди. Але хоч як він стежить оком, хто його зна, чи нема польських шпигунів і в самій середині цієї нашої так важної організації…

Команда переогранізувала й хустських січовиків. Є окрема школа для жіночого відділу, для вишколу підстаршин, організаторів для села. Поділено на сотні і відділи, зокрема в Коші і зокрема в місті. Комендантом хустської сотні призначений поручник Кедюлич. Кедюлич вишколює їх, а я двічі в тижні даю відчит на різні теми, переважно з нашої історії.

* * *

Коляди пройшли добре. Дотепер, звичайно, колядувалося в користь “Просвіти”, але цього року маємо ще важливішу організацію – “Січ“, що потребує допомоги. Наш уряд, хоч і заступає одну з федеративних держав, живе лише з того, що йому дадуть чехи. Самостійне господарство провадитимемо тільки з початком другого кварталу року, до того часу якось тягнемо. А чехи такій нашій організації як “Січ” сотика не дадуть.

То ж нема іншої ради, як провадити грошові збірки.

З чеськими грішми господарять наші ліпше, як зі своїми. Про кожен сотик розчисляться. Відмовлено субвенції навіть таким організаціям як “Просвіта”, “Боян” й ін., яким уділювали субсидії й самі чехи. Наш уряд робить так навмисно, щоби чехи не мали до чого чіплятись і не могли нам закинути, що ми розкидаємо гроші. Аж уплине березень, аж будемо господарити своїм власним бюджетом, тоді господаритимемо так, як будемо вважати за найліпше.

[…]

Празький Український університет перенесеться до Хуста ще цього року. Також конче потрібна якась відповідна будова для театру, бо то скандал, що в нашій “столиці” нема де поставити ні одної п’єси.

Та поки вибудуємо кам’яниці, робимо провізорично те, що можемо. Не було куди помістити навіть ті найпотрібніші уряди, то влада дала собі раду іншим способом: вибудувала в Хусті цілі блоки з дерева, щось вісім прегарних дерев’яних будинків підряд, аж любо подивитись. Зима, холодно, а тут тобі неначе з-під землі виростають чудові будинки, сухі, здорові і теплі. Того матеріалу маємо досить, даваймо будувати!

Відомий “русскій” поет Карабелеш залишає русотяпів. Написав і опублікував листа, в якому кається і заявляє, що повертається до народу… Вірити йому? Зробив він це щиро, чи може задля кар’єри, щоб залишитися й надалі професором? Можливо, однак, що нарешті переконався. Він хлопець, як кажуть, “з головою” і талановитий письменник. Поживемо, побачимо…

14-го січня 1939

Маю прецікаву збірку летючок, наших і мадярських, а навіть ті, що принесли польські терористи.

В уряді пропаганди летючки належать до моєї компетенції (ми видали їх дотепер біля тридцять родів). Крім того зібрав я і ворожі (є між ними навіть із ілюстраціями, бо мадяри майстри). Кожну летючку наліпив я на окремий папір, з відповідними поясненнями. Цікаві особливо польські, бо є між ними й такі, що в кишені терориста продіравлені нашими кулями, або відламками ручних гранат. Роблю збірку, щоб відтак подарувати нашому музеєві як документи нашої боротьби за незалежність.

Як мадяри побачили, що маса їх неграмотних летючок залишається без жодних наслідків (ба, деякі викликають сміх), взялися ще до одного роду пропаганди: біля Реміт, в ліску й інде, ночами розкидають пакети (або їх терористи й агітатори переносять через границю). Є це 3 – 4 кг пакунки в грубому папері, з надрукованими мадярськими національними барвами та грубим написом. “Братіям русинам братія мадяри”. Таку одну посилку принесли нам селяни з Шарда. Розчиняємо: є там трохи муки, біля півкіла фасолі, четверть кілограма сала, двадцять декаграмів сочевиці, трохи цукру, а навіть 10 декаграмів солі, гейби в нас солі не було… Мадяри двадцять років їдять несолену кашу і нам посилають солі! Ми її стільки маємо, що можемо засипати цілу Мадярщину. І муки маємо, і сочевиці, і цукру, все маємо!

Селяни відносять пакети на жандармську станцію, не приймають. На одному з таких “подарунків” вичитуємо текст, написаний селянською мозолистою рукою:

За мадярську солонину
Не продамо Україну…
За їх цукор, за фасолю
Ми не підем у неволю…

Браво! Правильно! Хай буде благословенна та рука, що це написала і той селянський мозок, що це видумав.

Джерело: Василь Гренджа-Донський, “Щастя і горе Карпатської України”