Зі спогадів Василя Гренджі-Донського

Замордування 23 січовиків перед Чинадієвом

На долині між Підгорянами і Чинадієвом полонено 16 січовиків, крім того, 7-ох привели мадярські терористи з околичних сіл.
Всіх полонених вантажним автом повезли вище Чинадієва, під ловецьким каштелем графа Шенборна зсадили їх з авта і повели лівим боком у густий ліс, кілька кілометрів від каштелю.

Тут січовики мусили викопати собі яму і відтак скорострілом над ямою всіх розстріляно. Гонведи трупи розстріляних ограбили, постягали уніформу і чоботи, постягали перстені, забрали гроші, годинники й інші вартісні речі і трупи загребли. Гонведів вів і розстрілами керував мадярський терорист на ім’я Пеленка, родом з Підгорода.

Під каштелем вантажне авто зачекало на гонведів і через дві години верталося в напрямку Чинадієва з самими вояками – без полонених січовиків.

Про цю могилу знає один наш лісник, який оповів людям, що сиділи в Кривій і в таборі в Вар’юлапоші.

Нижче Сваляви розстріляно також кілька наших хлопців.

Замордування 2 січовиків у човні

Група гонведів, що наступала від Великих Лучок, в Давидкові полонила одного здорового січовика і одного раненого в ногу.

Зрозуміло, що дикуни монголи рішили і цих розстріляти, але ще перед тим хотіли трохи побавитись і розважитись на кошт цих нещасних хлопців. Дротами сильно зв’язали їм руки і прив’язали один до одного, відтак приволочили їх у Давидкові до човна, що вдержує комунікацію на Латориці.

Чоловіка від човна ніде не було (настрашений десь заховався), то гонведи сіли до човна самі “возитися”, а полонених січовиків прив’язали до човна, але із зовнішнього боку – вони брели у воді.

Нещасні хлопці в холодній воді синіли та цокотали в зуби, а це садистам-азіатам давало велику насолоду. Вони із втіхи реготались, вдаряючи січовиків то веслом, то рушницею.

Коли вже січовики, бродивши по шию у воді, були настільки вимучені, що не були в силі “плавати”, гонведи їх дотягли до берега і там розстріляли. Знайшли тяжку каменюку, обмотали дротом і прив’язали до трупів. Відтак вкинули трупи до човна, відплили з ними, де була найглибша вода і вкинули їх у воду не для того, щоб закрити свій злочин, а тому, що це їх бавило.

Вовки та собаки роздирають трупи січовиків, розстріли в Нижніх Верецьких

Полонених січовиків, як це видно з попередніх описів, мадяри
розстрілювали зараз же на місці зловлення. Але січовиків, ув’язнених по хатах, яким не можна було доказати, що мали зброю в руках, відводили до в’язниць і класифікували. Місцевих “мадярських” громадян (карпатських українців) розстрілювали в казематах в’язниць, якщо виявилось, що вони були січовиками і воювали. Багатьох побили до каліцтва і ті або повмирали вдома, або втратили здоров’я. Знов інших мучили по тюрмах і таборах довгими місяцями (але про це пізніше).

Після такої “класифікації” в найкращій ситуації були українці зі східніх земель. Вони, звичайно побувши довший час у мадярських тюрмах і таборах, якось викрутились. Але галичан посилали на границю і передавали у руки поляків.

Одну таку групу січовиків-галичан вивели мадяри на границю в Нижніх Верецьких, де вже чекали польські старшини, вояки та детективи. Поляки разом із мадярами всіх січовиків розстріляли.

Трупи розстріляних лежали непохованими тижнями. До цих “трофеїв” мадяри приходили майже щодня, щоб бачити жертви свого “геройства”, При тому знущались над трупами, смішкувались, до гола роздягнених трупів стріляли, кидали в них багнетами, хто краще потрапить…

Трупів було все менше й менше, бо вовки, а найбільше пси роздирали та пожирали їх. Кістки розношували собаки та обгризали навіть по дворах Нижніх Верецьок.

Це вже не можна було витримати, і селянська делегація пішла на команду жандармерії, щоб дозволила поховати, але дозволу не дістали. Трупи розкладались… Весняне сонце все дужче й дужче гріло, і сопух був незносимий. Аж як один греко-католицький священик пішов інтервеніювати, тоді дозволено останки трупів зібрати і поховати в землю.

В Ужгородщині також шалів мадярський терор. Все ж таки тут була поблизу словацька границя, і багато січовиків рятувало своє життя еміґруванням на Словаччину. Але й так мадяри розстріляли десятки найкращих синів нашого народу.

Джерело: В. Гренджа-Донський. Щастя і горе Карпатської України. Спомини. Т. 8.