Втратою Закарпаття мадяри не заспокоїлись. Зразу почали вести на Закарпатті підривну діяльність проти національного самоусвідомлення закарпатських українців. Спочатку підготовляли замахи. У 1923 році кинули бомбу на губернаторську резиденцію в Ужгороді.

Під час акції зловлено мадярських офіцерів, які з фальшивими документами приїхали з Мадярщини (Часопис «Русин», №1 від 1923 р., подає точні дані). Під самий Новий рік вибухла бомба у воротах губернії, а за нею – дальші. Було доказано, що бомби доставлені з Мадярщини.

Крім терористичних акцій, Мадярщина повела шалену пропаганду. В Америці вели пропаганду, що Закарпаттю треба дати автономію, – це щоб обдурити і привернути на свій бік американських русинів.

Мадярські газети далі пропагували, що промисловість і торгівля на Закарпатті занепадають. Вони зразу стали «приятелями» експлуатованого народу Закарпаття. Плакали, що не вони експлуатують, а чехи.
Як старанно мадярська розвідка працювала на Закарпатті, свідчить такий факт. «Вже у 1920 році Іван Панькевич почав писати граматику української мови (для закарпатських шкіл), в основу якої поклав фонетичний правопис Г. Стрипського з 1907 р. («Наука») та з 1919 р. (з часів т. зв. «Руської крайни»).

Запровадження фонетичного правопису мало бути дальшим кроком на шляху до зближення з українською літературною мовою. Навесні 1921 року «Граматика» була готова. У зв’язку з її закінченням Панькевич на сторінках «Учителя» опублікував розлогу статтю «Справа нашої правописи». Для ухвалення граматики І. Панькевича 15 червня 1921 р. була скликала нарада вчителів, в якій взяло участь близько 20 зацікавлених людей. Після вступної доповіді І. Панькевича розгорнулась жвава дискусія, яка давала право надіятися, що граматику Панькевича буде ухвалено. Але посеред дискусії на нараду несподівано прибув з Будапешта ніким не запрошений Г. Стрипський і на велике здивування присутніх відмовився від свого фонетичного правопису, чим фактично поклав «вето» і на граматику Панькевича.

Після виступу Стрипського проти І. Панькевича розгорнулась ще гостріша кампанія. Русофіли були в прем’єр-міністра, у чеського міністра шкільництва. Щоби зберегти українську мову, Панькевич був змушений піти на поступки і переробити свою граматику етимологічним правописом. Отже, спроба Панькевича запровадити в побут український фонетичний правопис закінчилась невдачею не з йoro вини.

В спогадах 1945 р. І. Панькевич присвячує «загадковій» постаті Г. Стрипського окремий розділ, підкреслюючи, що його заява мала вирішальний вплив на дальший розвиток українського правопису на Закарпатті: «Цей несподіваний акт був виявом інтересів Мадярщини, яка Стрипського вислала сюди, щоби рятувати свою політику утримання народу в темноті через підтримку язичія і культурної обмеженості, щоби не допустити до політичного єднання закарпатських українців з рештою українців» (Микола Мушинка. Громадська і наукова діяльність Івана Панькевича на Закарпатті в 20-х pp. // Жовтень і українська культура. – Пряшів, 1963. – С. 183-208).

З’ясування наведеного питання є дуже важливим, тому що протягом довгих років І. Панькевичу закидали, що він створив не фонетичну, а етимологічну граматику. Г. Стрипський – це закарпатський русин, який з кар’єрних міркувань став мадярофілом, після Першої світової війни залишиться в Мадярщині, де його призначили професором університету. Він виконав нечесне завдання мадярської влади як акцію проти національного українського самоусвідомлення Закарпаття.

Але найбільше зусиль Мадярщина доклала проти національного українського самоусвідомлення Закарпаття. Вона знала, що коли закарпатські русини стануть свідомими й будуть називати себе українцями, Закарпаття назавжди для Мадярщини пропаде. Тому в цьому напрямі – гатити національне самоусвідомлення русинів Закарпаття – направила всі свої акції. Українська інтелігенція Закарпаття знала, що антиукраїнські акції спрямовуються мадярами з Мадярщини, фінансуються Мадярщиною – про це писали газети, але прямих доказів не було. А тих доказів чеська розвідка не хотіла знаходити. Адже чехи так само не бажали національного самоусвідомлення закарпатських українців. Лиш у 1938 році чеська розвідка констатувала, що Андрій Бродій був мадярським шпигуном і працював в інтересах Мадярщини.

Так, Мадярщина фінансувала всі мадярські газети на Закарпатті, що видавались жидами, які в більшості визнавали себе за «мадярів Мойсеєвої релігії». Крім того, Мадярщина фінансувала т. зв. «подкарпаторуські» газети, що їх видавала промадярська т. зв. Автономна партія Куртяка-Бродія, також російськомовні газети Фенцика, і, врешті, газети гр.-кат. єпископства в Ужгороді, які вживали «тутешняцьку» мову. Мадярщина також фінансувала різні товариства: мадярські, русинсько-промадярські, русофільські, як наприклад «Общество Духновича», й інші. Членами того «Общества» були не лише явні русофіли, але й мадяри. Треба б ще вказати на фінансування мадярських футбольних клубів, культурних мадярських установ, які вели жиди, хорів тощо.

Всіма акціями проти Закарпаття у 1920-1939 роках керував у канцелярії прем’єра Мадярщини міністерський радник Патакі Тібор, який фінансував шпигунів – Івана Куртяка, Андрія Бродія, Степана Фенцика, Юлія Марину, Олександра Ільницького та інших. Він розробляв плани їх діяльності. Він розробив і план «автономії Закарпаття», якої мав домагатись Бродій від чехів, але коли Мадярщина у 1939 році окупувала Закарпаття, мадярський уряд ані чути не хотів про якусь автономію Закарпаття.

Джерело: Пап Степан. Велика боротьба / Передмова акад. Миколи Мушинки. – Ужгород: Ґражда, 2015. – 380 с.: іл.