7-го січня 1939
Приємні різдвяні свята проводимо весело, а тут невесела вістка про новий, поважний інцидент у Мукачеві. Проклятущі мадяри постарались, щоб ми і це Різдво, найбільше наше свято, не могли як слід відсвяткувати.
В день Святвечора біля Росвигова (під Мукачевом) мадярські терористичні банди напали на нашу прикордонну сторожу, і вона відстрілювалась. Але тому, що терористів була хмара, вмішалося і військо з обох сторін, і розпочалась формальна фронтова боротьба. Радіо голосить з Будапешта, що наші гармати розбили в Мукачеві кільканадцять домів, між ними кав’ярню “Чілаг” і міський театр. Ранених багато, мертвих десятки.
Чехословацький броньовик Татра-30, який заїхав у рів та був захоплений угорцями. Росвигово. 6.01.1939
Роздумуємо, що тут могло статись? Фактом є, що випровокували мадяри (бо ж вони від місяців нічого іншого не роблять, тільки провокують!). Між військом є чимало наших хлопців, і дуже можливо, що наші терпіли-терпіли, але коли мадяри такі безличні, що нападуть на самий Святий Вечір, то наші сказали: “Зачекайте, ми вам дамо перцю!”, – і почали “гатити” з гармат, щоб мадярам відійшла охота робити дальші напади.
Між нашим і мадярським військом велась кількагодинна війна. Наші загнали мадярів аж до самого міста. Але робили це дуже нешиковно, бо в Мукачеві залишили один ушкоджений танк, і мадяри з цього роблять крик на цілу Європу, хоч вони самі розпочали, але мають “корпус делікті” в руках. Від жовтня дотепер напали вони на нашу границю не менше як вісімнадцять разів! Але мають “доказ” у руках проти нас, і з цього буде мати наш уряд неприємність.
* * *
Сіли ми на сани – д-р Дудикевич, д-р Фігура, д-р Завальницький і я – та поїхали до Майдана на збори, які приготовив управитель школи п. Онуляк.
Майдан – Богом і людьми забуте село, бідне, поневолене, нещасне. Всі хати побіля вулиці, в центрі села – жидівські крамниці, всі найкращі землі в руках чужих. Просто диво, як могли селяни Настільки датись використати. Як могла настільки виховзнутись з їх рук прадідівська землиця, найліпша, бо на долині вздовж річки Майданки. Українське населення живе по горбах, не живе, а животіє, бо верховинська земля по беріжках бідна, пісна, зродиться хіба овес і “булі” (картоплі).
Тоді, коли перед тим на збори приходило кілька одиниць (знаємо від місцевих), тепер було тут ціле село: старі і молоді, чоловіки і жінки. Деякі гляділи на нас досить байдуже, але коли рідним словом почули, що ми хочемо, селяни зразу захопились. Д-р Фігура і заступник торунської “Січі” не могли нарікати, зразу вписалося до “Січі” 43-оє людей, самі колишні вояки.
Трембітар з гвинтівкою. Різдвяна листівка УПА, видана до 1947 року
Джерело: Василь Гренджа-Донський: Щастя і горе Карпатської України
