В одне полудне голосно назвали на коридорі моє ім’я й сторож відчинив двері камери. Я пішов, щоб узяти їжу, що її мені принесла сестра. Став я в дверях тюрми. Двері стоять високо, під ними сходи, а внизу, при сходах, багато жінок. Принесли їжу своїм чоловікам і синам.
– Чому ви його так побили?! – перервав тишу крик моєї сестри. – Говорите, що ви їх тут лише тимчасово тримаєте, а ви їх тут мучите, це кожний знає, от знаки на моєму братові…
Я дальші слова не чув, бо мене зразу схопили й відвели. Двері моєї камери гримнули й відрізали голос плачу й крику, що доходив з подвір’я.
– Чому ви вивели перед народ непогоєного в’язня?! – кричав комендант в’язниці на сторожів.
Як я виглядав по побоях, не знаю. Люстра, щоб подивитись на себе, не мав.
За весь час ув’язнення моя сестра вперше і востаннє пробилась з їжею аж до дверей тюрми, але відти мусила все віднести знову додому…
Я вже втратив рахунок і назви днів, їх числа. Одного дня, зранку, голосно називають імена в’язнів, потім чую кроки. Відводять названого. Вперше чую імена багатьох в’язнів. Радію, що ще живуть. Прочитали й ім’я мого молодшого брата. Між останніми читають і моє ім’я. Мадярський вояк, що відмикає двері, говорить, щоб забрав я всі свої речі, А мої всі речі – це: кусок хліба.
Виходжу на коридор і вже звідти бачу, що двір тюрми повний арештованими. Поміж ними стоять жандарми й вояки, щоб не розмовляли.
Один в’язень, що проходить переді мною, звертається до коменданта в’язниці, щоб повернули йому його годинник і шлюбний перстень, що від нього взяли, коли його привели в тюрму. Замість тих дістав удар в обличчя, що аж захитався.
– Що? Ти думаєш, що мадярський вояк украв твій годинник!? Брешеш, собако! Ніякого годинника ти не мав!
І, штовхаючи та копаючи, арештованого повели далі.
На тюремному дворі нас завантажили у криті автомашини. Звичайно тих, що їх вели на розстріл, погружали на автомашину, вивозили за місто, застрелювали і там застрелених лишали.
Хтось з боку шепче: «Везуть нас на розстріл…»
Трохи старший від мене Кіштулинець всміхається козацькою приказкою: «Раз мати родила, раз треба вмирати…»
Мого молодшого брата ув’язнили два тижні раніше, як мене. Я ховався в горах. Мій брат 19-річний. Ми взялися за руки й нас повели спільно. Автомашини рушили в невідомому нам напрямі.
Наші рідні якось довідались, що нас мають відвозити. І від рана вулиця навпроти тюрми була повна народу. А як автомашини з тюремного подвір’я вийшли на вулицю, в гуку автомашин ми вчули страшний плач. Не бачили ми нічого, лиш чули плач і викрики: «Сине!», «Тату!»…
Усім нам вперше текли сльози. Автомашини одна за другою пробігали вулицею плачу й крику… Я, хоч знав місто, не міг зорієнтуватися, куди нас везуть. В голові в мене ще все гучало. А той шепіт мого серця такий дивний: «І прийде час, коли за наші муки вас вивезуть, і ваші жінки лишаться вдовами, а діти – сиротами»…
Ще довго здоганяв нас вулицями Хуста плач матерів, жінок, дітей…
Джерело: Степан Пап. Велика боротьба
