Л. О. Белей. Літературна мова югославських куснаків і українські говірки району Карпат
На території сучасної Югославії проживає велика етнічна група югославських руснаків (близько 30 тис. чол.). Це нащадки руснаків-українців, які в середині XVIII ст. переселилися з території українських Карпат на Середній Дунай. Основними осередками заселення карпатських руснаків стали села Керестур і Коцур, де витворилася специфічна східнослов’янська говірка, койне, яку тамтешні русини називають «рускою бешедою».
Мова, матеріальна та духовна культура югрславських руснаків стають об’єктом наукового вивчення з кінця XIX ст. Саме у цей час виникло ряд гіпотез щодо походження мови югославських русинів. Так, В. Гнатюк вважав, що руска бешеда – це один із західноукраїнських діалектів. Ф. Тіхі, О. Соболевський ототожнювали руснацьку мову із східнословацьким діалектом. Були й такі автори, що кваліфікували руску бешеду діалектом польської, російської, ба навіть угорської. Уже в наш час О. Дуліченко доводить, що югославські pуcнаки – самобутня слов’янська мікронація з окремою мовою.
Такий різнобій думок вчених зумовлений тим, що ряд дослідників при створенні гіпотез керувалися більше різними політичними міркуваннями, ніж науковими даними.
Нам бачиться, що при дослідженні проблем походження мови югославських руснаків та визначення статусу її літературного варіанту слід враховувати:
1) особливості етногенезу югославських Русинів;
2) дані порівняльно-історичного аналізу руської бешеди та карпатських говірок на українсько-словацько-польському пограниччі;
3) історичні умови становлення літературної мови югославських руснаків (руского язика).
1. Починаючи з середини XVIII ст., долину Бачки почали активно заселяти переселенці із району Карпат. На нові землі вони принесли самоназву «руснак», руську національну свідомість, греко-католицьку віру, pycьку мову та кириличне письмо, які однозначно вказують на їх східнослов’янське, точніше – українське походження. Поняття «руснак», «руська національна свідомість», «руська віра», «руська мова» є різночасовими відповідниками до понять «українець», «українська національна свідомість», «українська віра», «українська мова». Перехід від позицій русинства на позиції українства пережив фактично весь український народ. На Наддніпрянщині цей процес особливо активно проходив у час Хмельниччини. У Галичині – в другій пол. ХІХ ст; на Закарпатті – у першій пол. XX ст. Зрозуміло, чому цей процес не зачепив югославських русинів: у XVIII ст. він ще не досяг Карпат, а в XX ст. руснаки були ізольовані від української метрополії.
2. На жаль, комплексного порівняння системи українських говірок Карпат і рускої бешеди досі не проводилося. Праці Г. Костельника, М. Кочиша, П. Чучки, Є. Барич та ін. засвідчують багато спільних явищ в антропонімії, морфології, словотворі рускої бешеди та українських говірок Карпат. Разом з тим, руска бешеда має немало спільного, зокрема, у фонетиці, із східнословацькими та польськими говірками. Однак ряд особливостей фонетичної структури рускої бешеди (доля прасл. *qv, *kv, рефлексація *е,: та ін.) мають не до кінця з’ясовану генезу, а тому їх не слід однозначно кваліфікувати як власне словацькі чи власне польські. Тільки комплексне порівняльно-історичне дослідження українських, східнословацьких, польських говірок та мови югославських русинів може остаточно визначити місце рускої бешеди між східно- і західнослов’янськими говірками району Карпат.
3. Після переселення на нові землі функцію рідної літературної мови для югославських руснаків виконувала церковнослов’янська мова. Руска бешеда функціонувала на побутовому рівні. Тільки на поч. XX ст. спостерігається розширення функцій рускої бешеди.
На шляху олітературнення говірка югославських русинів пройшла щонайменше два етапи: 1) розширення ареалу функціонування карпатських говірок і витворення на їх основі специфічного бачванського койне; 2) розширення сфер функціонування бачванського койне внаслідок ізольованості від українських мовноконсолідативних процесів.
На першому етапі, на наш погляд, не відбулося суттєвих якісних змін, які віддаляли б руску бешеду від материнських говірок. Другий етап становлення літературної мови югославських руснаків характеризується розширенням сфер та нормалізацією руского язика. Ці процеси в українських карпатських говірках не були завершені.
Таким чином, мова югославських русинів відрізняється від сучасних карпатських говірок на словацько-польсько-українському пограниччі тим, що вона має нормативну літературну форму із розгалуженою стильовою системою (стиль художньої літератури, публіцистичний, офіційно-діловий, науковий). На основі українських пограничних говірок на території сучасної Югославії протягом ХХ ст. сформувався новий, бачвансько-сремський варіант української літературної мови.
Джерело: Тези доповідей І-ї народознавчої науково-практичної конференції, присвяченої 200-річчю від дня народження Михайла Лучкая 17-18 листопада 1989 року / Ред. П. І. Часто, Д. М. Федака, І. М. Ребрик. – Ужгород: Карпати, 1989. – 192 с. – С. 166-168
