Ось кілька уривків із листів, що останніми місяцями надійшли з України: «…часто трапляються у нас людожерство з голоду. Часто вбивають жебраків, що впрошуються переночувати, самотніх безпритульних дітей. Вбитих поїдають».

«У нас часто знаходять на вулицях та будинках трупи замерлих з голоду. Вимирають з голоду цілі села ‒ до останньої людини. Якщо нам не допоможуть, усіх нас чекає смерть з голоду».

«Про життя наше краще всього промовляють слова біблії: «хто вмирає від меча щасливіщий того, хто вмирає, з голоду»…

«Поїли всіх псів та кицьок, ловимо мишей, хліба не бачили від кількох місяців. Мати і її обидва сини лежать з опухлими від голоду ногами. Пишеш, що колись побачимось… Ні, ми більше не побачимось, ми не виживемо за цього жахливого голоду».

«Коли б ти, люба, сестро, бачила це… Вмирають там, де йде, там впав і вмер; ховати нема кому. Лежать, доки не згниють, і лише кости остануться; як колись то було з кіньми, так тепер з людьми повелося. Котів і псів поз’їдали, а коней нема давно, півнів на селі не почуєш»…

«Голодні ходять по хатах і просять: дайте хоч пів буряка. І так сирим його й їдять. Багато людей вже з голоду повимирало. Ще сповіщаю тебе, любий брате, що в нас така біда, що люде людей їдять, бо муку вже з’їли, гречану полову теж… Їмо псів, котів, мишей, люди їдять людей. Отак гнітять нас отими п’ятілєтками»…

«Дехто по три місяці не бачив хліба. Люде з голоду пухнуть. Сотнями вмирають… Батьки поїдають свої малі діти. Дорослі діти вбивають і поїдають старих батьків. На ринку продають печеню з людського м’яса».

(До речі, цей останній уривок ‒ з листа, надісланого з міста, а не з села, як всі попередні уривки. ‒ Прим. М.).

У травневому зшитку англійського місячника «Fortnightly Review» пише чужинець англієць Малькольм Меґрідж:

«Підчас недавніх відвідин України я бачив трохи той бій, що його провадить совітський уряд проти селян. Поле бою спустошене як на справжній війні, й нищення провадиться далі. По один бік ‒ міліони селян, з тілами опухлими з голоду, по другий бік ‒ жовніри, члени ДПУ, що виконують накази диктатури пролєтаріяту. Вони накинулися на країну неначе хмара сарани і пограбували все їстивне; вони вистріляли і повисилали тисячі селян, иноді цілі села; вони створили з найплодючішого краю на світі — мелянхолійну пустелю».

І до цього цей стан триває не від нині, а вже понад рік. Ще 27 травня минулого року берлінська «Vossische Zеitung» принесла першу з довшого ряду статтю свого совітського дописувача Вільма Штайна, який подавав із Одеси, що Україна, українське селянство, покидає свої спустошені села і з саквами за плечима йде у світ шукати кращої долі. По довгому і докладному опису своїх вражінь із України Штайн зауважував: «То не сарана, ані посуха, ані кепський урожай є причиною цього голоду, а безглузде прискорення колективізації».

Тоді ж писав і швайцарський «Der Bund»: «Голод та позбавлення селян землі спричинили цей масовий рух української людности. Хто на власні очі не бачив цього, той не зможе зрозуміти цього трагічного становиша. Сотні тисяч нещасних несуть усе своє убоге майно на плечах і йдуть самі, не знаючи куди. Ви бачите їх по всіх дорогах України. Цілі села позалишали свої стріхи».

Все це нагадує давно, перед десятьма роками, пережите, коли на Україні вмирали міліони українців. 15 квітня 1922 норвежець Квіслінґ повідомляв Женеву, що на Запоріжжю є села, де денно вмирає від 7 до 10% населення села; француз Десона писав: «Я хотів би показати цілій Европі руїну, що панує на Україні, показати ці сотні тисяч дітей, подібних до кістяків, що простягають свої малі рученята до чужинців, чекаючи від них допомоги. Мені здається, що причина нашої байдужости є та, що все це лихо діється десь там, ген далеко, лемент та плач голодних не досягають до вух європейців».

Цікаво, дуже цікаво зазначити, як то все на світі йде за славетнім драгоманівським законом т. зв. людського поступу: перед десятьма роками француз Десона скаржиться на нечутливість європейців на смертні муки конаючих з голоду українців, а р. 1933 ще ніхто, бігме ніхто, не поскаржився на те, що навіть українці з-поза меж сталінської катівні глухі й німі на муки й вимирання винищуваних Москвою братів своїх українців у совітській імперії! Тоді з України норвежець Квіслінґ писав: «Крайній час, щоби принаймні Европа одкрила свої очі на катастрофу, що сталася з одним із її народів, та скорше б вирушила йому на допомогу», а тепер ми звернемося лише до українців, щоби хоч вони нарешті почали реаґувати на те систематичне винищування Української Нації, яке безупинно провадить Росія під ріжними формами — Соловок, колєктивізацій, розстрілів, паспортів, очистки прикордонної стокільометрової смуги, нарешті ‒ голоду, який цим разом охопив не лише приморську частину України, але й цілу країну від моря аж до Прип’яти і Сойму.

Коли б такий ланцюг катувань впав па якийсь инший нарід, то напевно давно би й пляново велася боротьба проти такої, самого Петра І й Абдула-Гаміда II гідної, політики «вирішення українського національного питання», яку від осени року 1928 провадить своєю знаменитою п’ятілєткою сталінський московський Кремль.

Надзвичайно характеристично, що п’ятілєтка досі ще не викликала (і, будьте певні, ніколи не викличе!) голоду і масового вмирання російської людности на Московщині. Нема дурних! Цю долю пляново підготувала Росія лише Україні. Мета: остаточна ліквідація української мазепинської небезпеки, після чого «Мать Расея» могтиме нарешті спокійно спочивати на своїх лаврах. Характеристично те, що після того, як у льондонськім «Daily Express» на початку квітня Ґарет Джонс умістив оповідання про те, як він теж із торбою за плечами пішки мандрував по голодній і спустошеній лівобережній Україні (на Полтавщині ‒ казав він ‒ сотні сіл цілковито вимерли чи опущені), одразу ж озвався з Москви знаний сталінський симпатик Уольтер Дюранті і на сторінках ню-йорського «N. J. Times» оголосив, що в СССР повсюду харчевний стан добрий, лише на Україні, що займає лише 2 відсотки площі СССР, дійсно панує голод! А тому він, Дюранті, протестує проти методів інформації Джонса. Так само і московський дописувач «Sunday Times» пише, що хоч на Україні й голод, «але населення центральних губерній не відчуває браку поживи».

Характеристично й те, що з нагоди голоду рр. 1921-23 (про наслідки якого доктор Haigh, уповноважений Міжнародного червоного хреста, вигнаний большевиками з України, казав, що на Україні тоді мало вимерти шість міліонів душ), історик тогочасного голоду проф. Фішер писав: «Політика комуністичної партії супроти України має кілька цікавих сторін. Московський уряд не лише не захотів подати до відома американської допомогової адміністрації становище на Україні, як це він зробив щодо инших країв, більше віддалених, але він чинно перешкоджав тому, щоби американці прийшли до контакту з Україною. Москва за всяку ціну ігнорувала голод понад Чорним морем, що був не менший, ніж на Волзі».

Характеристично нарешті й те, що нас нищили й нищать, а ми ‒ ми мовчали й досі мовчимо. Героїчна вдача, що й казати!

Українська преса, і краєва, й еміграційна, мусить нарешті замість доривочного та несистематичного подавання поодиноких листів із України, як вона робила це зрідка й досі, поставитися більш уважно до того, що тепер одбувається на Великій Україні. Ви скажете ‒ бракує часом інформація. Але це не зовсім так.

От у Берліні саме тепер відбувалася вистава листів-світлин із голодних місцевостей. Чи не можна б хоч би використати цю поважну збірку вельми проречистих матеріалів? По-друге, чужинецька преса, насамперед англійська й американська, подавала чимало надзвичайно яскравих описів того, що англійські подорожні своїми очима бачили на Україні. Ці дописи дещо використала українська преса в Америці, але до краєвої вони майже не дісталися, хоч деякі з цих дописів, от хоч би й того самого Меґріджа в «Моrning Post» впрост ревеляційні.

Не використовується як слід і тих численних чужинців, що в такій великій кількости повертаються саме тепер з України до Чехії, Німеччини, Франції, і які хоч здебільшого дуже перемучені й настрашені, розповідають про те, що доводилося їм бачити на Україні.

Але зрештою ‒ преси однієї замало. Ціле суспільство українське мусить нарешті відкрити приспані очі на ту жахливу катастрофу, що сталася над Дніпром, Доном та Кубанню, катастрофу, що може мати для майбутнього Української Нації величезні і страшні наслідки.

Крайній час збудитися від летарґії, в якій перебуваємо!

Треба нарешті перебороти злочинну апатію й байдужність!

Джерело: Розбудова нації. ‒ Прага, 1933. ‒ Річник VІ. ‒ Ч. 7-8 (66-67). Липень-серпень. ‒ С. 159-161.