Михайло Мухин, перебуваючи вже на еміграції (Варшава, Прага, Подєбради, Ужгород…), знаходив час і можливість відстежувати літературні з’яви в Радянській Україні.
Зрозуміло, для нього було важливо тримати в полі зору давніх приятелів Павла Тичину, Максима Рильського, Миколу Зерова і т. д.
Усе ж не оминав він і породжені великим жовтнем, фінансовані й пропаговані владними радструктурами літературні покручі. І тут він не стримувався.
До прикладу, от його аналіз чотирьох книжкових видань доробку Валеріяна Поліщука (Книга повстань. Поезії 1919-21 років. ‒ Харків: В-во «ГИУ» УССР, 1922. ‒ 117 с.; Ярина Курнатовська. Ритмований роман. ‒ Харків: В-во «ГИУ» УССР, 1922. ‒ 72 с.; Людяна поема. ‒ Харків: «Арена»,1922. ‒ 35 с.; Ленін. Поема. ‒ Харків: Видання Всеукр. Управління Селянських Будинків, 1922.) під красномовною шапкою
«МОНЯ-ПОРНОҐРАФІСТ»:
«В саду Гарнізонового клюбу “Грядущеє” (“Майбутнє”) в понеділок одбувся черговий тріумф куплетистів, які цього літа розплоджуються з швидкістю холерних вібріонів. Шиковно одягнені, добре відгодовані представники Благбаза (Благовіщенського Базару) та Астраханської біржі, якими був переповнений партер, льожі та сад, гаряче зустрічали своїх улюблених артистів. Особливий фурор викликали куплети “Без женщины мужчина”»…
Зміст цієї дотепної речі в мойому прозаїчному переказі такий:
Без женщини мужчина ‒ нуля. Коли б не було женщини, то Ерліх не винайшов би був свого чудесного препарату «606», комісари не носили б ґаліфе, не було б Женотдела, ми не знали б фігового листка й т. д.
Повторюю, публіка була в захопленні від цих вельми дотепних куплетів і до нестями вимагала їх повторення на bis.
Наведений епіграф ‒ у перекладі з «опщєпанятнаво языка» ‒ з харківського «Комуниста» з 26 липня 1922 р. Для того, щоб уникнути неприємного обов’язку ‒ переказу змісту творів Вал. Поліщука ‒ цілком вистачав послатися на зміст куплетів, які з таким успіхом виконуються в харківському Гарнізоновому клюбі «Ґрядущеє».
Отже зміст творів шановного автора цілком покривається зі змістом вельми дотепних куплетів на тему «Без женщины мужчина», а відношення «радянської» публики до Поліщука, мабуть, теж не згірше, бо ж не даремно харківське «ГИУ» УССР до нестями, без угаву видає та й ще раз видає все нові твори невсипуще-плодючого Валєріана. А Валєріян дає таку безліч дотепних варіацій на основну тему куплетів з клюбу «Ґрядущеє»!
Багата, препишна фантазія в п. Валєріяна, що й казати. Та й роботяще воно, нема чим Бога гнівить.
І дійсно, повидумує ж отакого на цілу купу книжок. Але при перегортанні цих Валеріанових бібул мимоволі вперто виникає в пам’яти одна симпатична постать із старої непманської (обережно висловлюючись) анекдоти про одного такого собі чисто, як оцей Валєріян, про Моню:
«Ну, ві знаєте, мой Моня, ето же ж такой паскідняк, такой порноґрафіст на мою голову! Ві знаєте, вчера, ну, так он за обедом такое сказал, что тьотя Соні подавілась із кльоцкой».
Дійсно, не раз, і не два, і не три, а, мабуть, щонайменше разів із трицятеро подавиться «тьотя Соні із кльоцкой», з захопленням перечитуючи специфічну порноґрафістику Моні-Поліщука.
Коли б усі читачі були такі, як оця «тьотя Соні» з-під астраханської біржі ‒ все було б гаразд. На жаль, у тому самому астраханському й непманському «Комунист»-і ч. 191 (793) якийсь, трохи від тьоті Соні інтелігентніший і ще досі пересякнутий перестарілими забобонами з доби наївно-примітивного комунізму анахроніст пише з нагоди публікації творів Моні-Поліщука:
«Ми культивуємо найнеможливішу макулатуру, яка иноді побиває навіть рекорди приватних видавництв. І це робиться зовсім не з шкідливими намірами, але подібних намірів не можна знайти навіть серед тих, якими вимощений пекельний брук. Наші видавництва стараються “стимулювати” творчість молодих письменників. І в результаті часто докопується лише ведмежа послуга й ринкові, й самому письменникові. Забезпечені замовленням та авансами молоді письменники, які підпали під уплив найбільш дрібнобуржуазної стихії, обдаровують нас такими перлинами обивательщини, порноґрафії та просто похабщини, що просто дивуєшся, як те чи инше Літо Політпросвєта кинуло на ринок, проморгало подібний “витвір”»!
В чім річ? Який злий ґеній засів у наших Літо? Кому підпорядковує свої завдання ГИУ? Невже гадають, що, дозволяючи молодому письменникові випускати на світ свою макулатуру, «стимулюють» його творчість?
І в результаті проти похабщини приватного ринку ми висуваємо «державного» ‒ «Онана», проти міщанського Євреїнова ‒ «Вікно розчинене».
Але, зрештою, кожному своє. Така авторитетна особа, як сам В. Блюмштейн, пишучи в «Вістях» (ч. 178 з р. 1922) про видавничу діяльність «Політпросвєта» УССР, пишається тим, що в них на гроші того ж таки «ГИУ»:
«поєднується революційний настрій із національним (але, точніше, з яким саме? ‒ Ред.) месіянізмом, і вже не який-небудь Андрей Бєлий триндикає про Росію-Месію «грядущаго» дня, а очайдушний матрос Богородський у книжці «Дайошь» віршує: «Шаги босого Месии с измученной головой России». Або в єврейському збірнику пропонується до друку поезія, що змальовує Совнарком якимсь Синедріоном, а т. Троцкого ‒ первосвященником».
Отже з цінних уваг Блюмштейна виходить, що чи то «по разверстке», чи то на замовлення, чи навіть із власної охоти рязанському матросові Богородському припало до вподоби віршувати про Росію-Месію, єврейському збірникові ‒ ще більш ґрунтовно зайнятися національним месіанізмом, а благоденствующему малоросові Вал. Поліщукові доручили наказами чи замовили займатися… як би це як найбільш «фігурально» висловити… ну, хоч би складанням ритмованих біоґрафій тов. Онана, Хама, Лєніна та инших цілком біблійних та напів біблійних товаришів та персонажів. І Моня-Поліщук, рачки плазуючи перед своїми хазяями, працює невпинно й сумлінно, для-ради прославлення «самадєржавнєйшєй» влади московських окупантів на Україні. Добре, що хоч, принаймні, це обходиться без національних месіянізмів, без сінедріонів, без первосвященників.
І «тьотя Соні» з Астраханської біржі «получаєть удовольствіє», і біографію дяді Хама, чи пак тов. Онана з кущ палестинських випрацьовано й видано, й панегірик папи Леніна з московського Кремля готовий. Моня-Поліщук, ретельний Моня, винайнятий ґрафоманчик та еротоманчик Моня, «наш Моня» без угаву прославлятиме і Благбаз, і астраханку, й чека. «Чево ізволітє?» Писатиме, що схочуть його хазяї, й як вони схочуть.
Сьогоднішній рабський, невільницький день на засмученій, Україні, Україні, що конає, належить цілковито вам, Моню-Поліщуку, вам клевретові, наймитові ваших грубошкірих хазяїв. Evviva, Моня! Хай росте ваша слава, й аванси, й лічба виданих «ГИУ» ваших похабних творів!
Рабська запобігливість, цуценяча вдячність та відданість, із якою ви виконуєте волю тих, хто покликав вас до творчости, перед ким ви так ретельно плазуєте ‒ це ввійде в історію, історію «самаатвєрженнава маларясіянства». Поза цим ви залишитесь дуже дрібною, дуже брудною, поганенькою фігуркою.
Бо вже навіть тепер деякі особи з касти ваших же покровителів та хазяїв (коли не помиляємось ‒ п. Вл. Павлов, вам, зрештою, це краще відомо) не криються з своєю відразою, з своєю огидою до вас та вашої творчости.
1923 р.
* * *
Отак уміли ми колись дивитись в корінь…
Джерело: Нова Україна: Місячник письменства, мистецтва, науки і громадського життя під редакцією В. Винниченка й М. Шаповала. ‒ Прага-Берлін, 1923. ‒ Р. ІІ. ‒ Ч. 3. Березень. ‒ С. 182-184.
