Микола Мушинка: Невтомний дослідник закарпатоукраїнської культури Франтішек Тіхий

Муза науки інколи вміє бути дуже несправедливою: дехто написав одну-дві книжки (може, й сумнівної вартості) або здобув важливішу посаду – і громадськість його поважає, шанує, відзначає кожну круглу дату його життя, а після смерті будує йому пам’ятники, пише монографії тощо; інший ціле життя невтомно трудився, не знаючи відпочинку, видавав працю за працею, зробив у науці не одне відкриття, але громадського визнання так і не дочекався і відійшов зі світа майже непомітний. До цієї другої групи вчених належав д-р Франтішек Тіхий. Про життя і наукову діяльність Ф. Тіхого дивись у наших статтях в «Дуклі» (1966, № 3, с. 51-53) та «Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику» (1967, № 3, с. 109-111).

Ще перед Першою світовою війною він переклав на чеську мову деякі твори Лесі Українки, пізніше Т. Шевченка (наприклад, «Єретик» в його перекладі вийшов тричі) та написав кілька статей про українські справи. Після війни він був між першими чеськими вченими, які вирішили віддати свої сили і здібності національному і культурному відродженню закарпатських українців, які після розпаду Австро-Угорщини несподівано опинились у рамках Чехословацької Республіки. Це була надзвичайно важка справа.

Мадяризаторська політика австро-угорського уряду в XIX і на поч. XX ст. спричинилась до того, що на Закарпатті майже не було національно усвідомленої інтелігенції, а національна свідомість населення була більш-менш стихійною. Про економічну, соціальну і культурну відсталість Закарпаття в цей період нічого й говорити: вона загально відома.

Після приєднання Закарпатської України до Чехословаччини приїхали туди сотні чехів: техніків, робітників, письменників, культурних діячів і вчених. Серед них були, без сумніву, й авантюристи, які на злиднях і неграмотності закарпатського населення надіялись збагатіти чи побудувати свою кар’єру, але основна маса чехів приїхала сюди з метою піднести цей Богом і людьми забутий край на вищий ступінь.

Серед них провідне місце займав Ф. Тіхий.

Ф. Тіхий розпочав свою науково-громадську діяльність на Закарпатті з дослідження його минулого. Уже в 1922 р. він видав перший збірник поезій О. Духновича (з детальною вступною статтею про його життя і творчість), який до недавнього часу був єдиним книжковим виданням віршів закарпатоукраїнського будителя. Крім того, він опублікував серію ґрунтовних статей про найвизначніших представників закарпатоукраїнської культури: І. Базиловича, М. Лучкая, І. Фогорошія, М. Балудянського, А. Добрянського, А. Кралицького, І. Даниловича, М. Врабеля, Г. Костельника, Т. Злоцького, В. Ґренджу-Донського та багатьох інших.

Кожна з цих статей спиралась на глибоке і всебічне дослідження архівних матеріалів, рукописної та друкованої спадщини окремих діячів і була поважним внеском в історію закарпатської культури. Без них дальший розвиток закарпатського літературознавства був би значно спізнений.

Крім того, Ф. Тіхий опублікував кілька десятків статей про Закарпаття в чеській і словацькій пресі. Ними він намагався наблизити чеському і словацькому читачеві багату культуру найсхіднішої частини республіки. Серію статей про Закарпаття він опублікував у найповнішій чеській енциклопедії «Ottův slovník naučný nové doby», чим до значної міри сприяв популяризації Закарпаття в широкому науковому світі.

У 1922 р. він став директором Пряшівської колегіальної гімназії, в якій вперше в історії словацьких шкіл запровадив у навчальний процес українську мову. Шкода, що почин Ф. Тіхого не мав і не має досі послідовників.

У 1923 р. знов бачимо його в Ужгороді, де він в надзвичайно важких умовах приступив до видання першого закарпатоукраїнського щоденника «Русин».

Паралельно з редагуванням «Русина» він продовжував працювати в закарпатських архівах, в яких знайшов і опублікував цілий ряд рукописних пам’яток, починаючи «Мукачівським рукописом» і кінчаючи творами І. Даниловича, А. Кралицького та ряду інших. Вершиною закарпатоукраїнського доробку Ф. Тіхого була монографія «Vývoj současného spisovného jazyka na Podkarpatské Rusi», яка ще й сьогодні не втратила своєї наукової вартості.

Незважаючи на солідні наукові праці (україністика була лише вузькою ділянкою його широких наукових зацікавлень), Ф. Тіхому так і не вдалось зайняти місце в якійсь науковій установі. Ціле життя він залишався на посаді середньошкільного учителя. Під час Другої світової війни гестапо з-за антинацистського переконання звільнило його навіть з посади учителя.

Опинившись без праці, він всіма силами взявся за наукову роботу: переклав на чеську мову великий твір Коменського «Слово до європейців» та написав ряд наукових розвідок про Коменського. Правда, надрукувати свої праці в умовах фашистського терору він не зміг.

Здавалось би, що після Другої світової війни перед Ф. Тіхим відкриються широкі двері в науку, але так не сталося. Його 20-річна діяльність на ділянці культурного і національного відродження Закарпаття ніяк не вміщалася в офіційні рамки, не співпадала з авторитарними твердженнями про те, що ніби чеська інтелігенція (буржуазія) намагалась денаціоналізувати закарпатське населення, штучно утримуючи його в неграмотності і культурній та економічній відсталості. Ф. Тіхому після визволення довелось прожити не одну гірку хвилину. На початку 50-х років його з дружиною вивезено адміністративним порядком з Праги в Бероун. (Навіщо, мовляв, пенсисту квартира в Празі? Вистачить йому невеличка кімнатка на периферії. Питанням, куди він діне свою величезну бібліотеку, ніхто не цікавився). Інший на його місці захищався б активною діяльністю в «Společnosti pro sbližení s novým Ruskem», натхненними статтями про Радянський Союз з 20-30-х років, а врешті-решт і партквитком давньої дати, але Ф. Тіхий був не з тих, він ніколи й ні перед ким не говорив про свої попередні заслуги.

Та і в тих найгірших умовах Ф. Тіхий не перестав науково працювати: продовжував писати монографію про Коменського, в чехословацькій і закордонній пресі він опублікував ряд літературознавчих та історичних праць, підготував до друку антологію старої закарпатоукраїнської літератури (її рукопис знаходиться в Музеї української культури у Свиднику), брав участь в ряді наукових конференцій, в т. ч. і пряшівських тощо.

В останні роки він приділив чимало часу дослідженню найстаршої пам’ятки чеської літератури – старослов’янської легенди про святого Івана, який ще в першій половині IX століття прибув на територію Чехії поширювати християнство. В одній з останніх своїх статей «Перший світанок християнства в Чехії» («Křesťanská revue», 1967, сс. 221-223) Ф. Тіхий висунув гіпотезу, що легендарний святий Іван був українського походження і що його батьківщиною є теперішня Пряшівщина.

У 1966 р. Ф. Тіхий втратив єдину опору свого життя – дружину. Ця трагічна подія дуже негативно вилинула на особисте життя вченого. Самітність його тіснила. Щоб уникнути її, він часто їздив на могилу дружини в с. Железна Бероунського округу. З однієї такої подорожі він вже не повернувся. Його тіло було знайдено лише на п’ятий день після смерті, яка за лікарською посвідкою настала 31 (?) квітня від паралічу. Крім короткої поліційної вісточки в «чорній хроніці» газети «Руде право» про те, що «біля села Хінява Бероунського окр. було знайдено мертвого чоловіка, в якому пізніше було впізнано д-ра Франтішка Тіхого з Праги 2», не було жодного повідомлення про його смерть.

Кремація Ф. Тіхого відбулася в Празі зовсім тихо: без промов та навіть без участі найближчих друзів і знайомих небіжчика. З того часу минули три місяці, але, крім празького «Свободного слова», пряшівського «Нового життя» та югославської «Шветлосці», жодна газета не опублікувала найменшого некролога про смерть цього невтомного вченого і громадського діяча, хоч деяким редакціям, як, наприклад, братиславському «Культурному жівоту» або київській «Літературній Україні» були надіслані не лише матеріали про життя і творчість Ф. Тіхого, але й готові статті. Невже ж багатогранна діяльність Ф. Тіхого справді упаде в забуття?

Джерело: Дукля. Журнал для літератури, публіцистики та мистецтва. Орган української філії Спілки словацьких письменників. – Пряшів, 1968. – №4. – С.343-344.